Чи може Україна перемогти?
Спираючись на власні сили, як закликають деякі гарячі голови, — однозначно ні, навіть якщо сама стане РФ (що само собою було б поразкою) чи новим Ізраїлем (що неможливо). Занадто нерівними є сили: на додачу до чотириразової переваги в чисельності населення економічно ворог був удесятеро сильніший до повномасштабної війни. Тільки на цей рік на війну він прямо чи побічно заклав до бюджету 14,7 трлн руб., що приблизно збігається з розмірами українського ВВП без урахування допомоги партнерів. Тому ключ до нашої перемоги лежить на Заході: коаліція «Рамштайн» економічно перевершує РФ у 30 разів. Образно кажучи, кіт, хоч би яким бойовим він був, не може перемогти величезного скаженого пса, але якщо за нього заступиться слон, то в пса немає шансів. Інша річ, що слон — істота миролюбна й незграбна... Зокрема Захід наразі виробляє замало боєприпасів, не особливо поспішає нарощувати потужності й категорично не хоче лізти в бійку — адже собацюра, як-не-як, скажений...
Розуміючи цю просту арифметику, менш гарячі голови починають закликати до переговорів і «миру». Але для танго потрібні двоє, а Владіміру Путіну, який проголосив метою знищення України, не потрібні жодні переговори, які не ведуть до її капітуляції. Тим паче, що ця війна є справді екзистенційною, як він каже, тільки не для Росії, яка в тому чи тому вигляді була, є й буде, а для його мафіозного за своєю природою режиму, в якому Акела не має права промахнутися. Тому навіть офірування території (саме собою неприйнятне) не принесло б ні миру, ні навіть перепочинку для відновлення сил: перемир’я буде порушено, щойно Путін побачить, що Україна використовує перепочинок краще, ніж він сам.
Однак рішення є. Проте лежить воно в іншій площині: перемога України та стійкий мир рівнозначні краху путінського режиму. Й друге — цілком досяжна мета, принаймні реальніша, ніж суто військова перемога. Тим паче, що навіть якби вдалося вигнати ворога з нашої території, війна на цьому не скінчилася б. Тим часом комбінація правильно вибудуваних санкцій і військових невдач (для яких потрібно продовжувати й нарощувати військову підтримку України, але про це вже сказано все, що тільки можна) цілком спроможна зруйнувати кремлівський режим. Причому саме в такому поєднанні.
Але ж «санкції не працюють»? Справді, працюють не так, як хотілося б, із трьох причин.
По-перше, більшу їх частину й не націлено на крах режиму, тільки на створення певних труднощів із отриманням деталей, необхідних для військового виробництва, а також некомфортних умов для частини росіян тощо. Це значною мірою вдається, але, закономірно, не веде до перемоги.
По-друге, коли йдеться про серйозніші санкції, економісти зазвичай орієнтуються на обмеження зростання (а краще — рецесію), платіжний баланс, тобто на девальвацію рубля, а також інші заходи, здатні підірвати добробут, і то не відразу. Але, з одного боку, росіяни — не той народ, який продасть свої імперські амбіції за сочевичне вариво: реальний рівень добробуту 2022 року впав сильніше, ніж ВВП, і на рейтингах це ніяк не позначилося. З іншого — Путін щосили готується придушувати невдоволення: режим за репресивністю вже далеко обігнав пізній «совок», і це ще далеко не межа. Та й немає механізмів перетворення такого невдоволення на політичні зміни, а до голодних бунтів — як до неба.
Зрештою, по-третє, у Заходу просто немає політичної волі зруйнувати злочинний режим. Інакше кажучи, він наразі не готовий перемогти у війні, хоч і рухається в цьому напрямку.
Вертикаль влади — насправді дуже крихка конструкція. Вона тримається на очікуваннях, які самі себе виправдовують: доки її члени вірять у те, що «мафія безсмертна», — вона безсмертна; а накази начальника виконують доти, доки вірять, що він залишиться таким і завтра. Якщо є підстави сумніватися в тому, що завтра буде кому карати за непокору чи винагороджувати за лояльність, така вертикаль руйнується, хоча, здавалося б, «влада є сильною як ніколи», — як ми бачили наприкінці 2004-го, на початку 2014-го, а старше покоління — наприкінці 80-х минулого століття.
Ахіллесова п’ята мафіозного режиму — рента, на якій він тримається. У Росії це традиційно доходи від нафтового експорту (газ відіграє на порядок меншу роль): тільки офіційна їх частина формує близько третини федерального бюджету, це 8–9 трлн руб. Звісно, припинити цей експорт неможливо, поки на світі є Китай та Індія, але через цінову стелю цілком можна зробити так, щоб він приносив лише мінімальний дохід. Навіть якщо це й не вб’є економіки (вона, на відміну від «совка», здебільшого ринкова, а отже, досить живуча), позбавлення нафтової ренти за відсутності можливостей для зовнішніх запозичень створить величезні проблеми для й без того вже дефіцитного бюджету, і головне, прибере з вертикалі той «клей», на якому вона тримається. У комбінації з відсутністю перспектив перемоги у війні цього цілком достатньо, аби вертикаль почала руйнуватися. Теоретично нафтову ренту можна спробувати замінити якоюсь іншою, але процес переходу є досить ризикованим для режиму через внутрішню напругу серед еліти, яку він породжує.
Тим паче, що ця напруга вже зашкалює. Путін починав як верховний хрещений батько мафії, що сформувалася до нього, відповідно вся «еліта» — переважно гедоністи, які йшли у владу «рубати бабло». Але принаймні після розгрому «білострічкової революції», яка на тлі «Арабської весни» дуже налякала головного пахана, він почав повільно, щоб «жаба не вистрибнула», розвертати кермо у бік фашизму. А фашизація вимагає геть інших якостей, зокрема, до речі, й від верховного лідера, тому має супроводжуватися заміною еліт, що потихеньку й відбувалося, для початку на регіональному рівні. Цей процес тривав би плавно, знизу вгору, якби в Україні вдалася «СВО». Але ні, справжня війна змусила різко прискорити заміну еліт у фашистському дусі на «воїнів і робітників».
Здавалося б, саме час завдати вирішального удару, тим паче, що на нього навряд чи можлива асиметрична ядерна відповідь (щонайменше виконавці не зрозуміють такого наказу). Але, на жаль, реакція Заходу на прігожинський путч рік тому дуже виразно показала, що принаймні в США мейнстрим боїться можливого хаосу в ядерній державі більше, ніж наростання її фашизації. Потенційно руйнівну для режиму пропозицію «поставити на лічильник» кремлівських через герметизацію цінової стелі з подальшим її зниженням за графіком до 20–30 дол. за барель було справедливо названо «найважливішим санкційним заходом» у доповіді Київської школи економіки для групи Єрмака—Макфола. Однак уже в наступній доповіді цю пропозицію було замінено на набагато менш небезпечне для режиму зниження її до 50 дол. за барель із наголосом на наслідках для платіжного балансу.
Та й із самою «герметизацією» справи кепські. Нагадаємо, що основні механізми обмеження цін на експортовану морем російську нафту — заборона компаніям, зареєстрованим у країнах, що приєдналися до санкцій, перевозити дорожчу російську нафту або страхувати такі перевезення. У відповідь РФ закупила сотню старих танкерів і почала ганяти їх під липовими страховками, виданими фіктивними страховиками, з перестрахуванням (обов’язковим, але насправді фіктивним) у російських страхових компаніях.
Захід упродовж тривалого часу заплющував очі на ці неподобства. Наприкінці минулого року, щоправда, США почали накладати санкції на танкери, які перевозять російську нафту за цінами, вищими за «стелю», й це мало ефект. Доповідь тієї самої групи пропонує ще низку заходів, цілком спроможних зробити «стелю» ефективною. Серед них заборона танкерам без належної страховки проходити через територіальні води країн санкційної коаліції, зокрема Данії, тобто фактично виходити з Балтійського моря, а це, на хвилинку, 60% нафтового експорту Росії. Також пропонували ввести санкції проти компаній, які перестраховують ризики для таких перевезень. Але майже пів року на все це не було політичної волі, тож навіть дисконт російської нафти URALS проти BRENT майже зник.
Крига несподівано скресла в середині червня: США ввели, нарешті, санкції проти російських судноплавних компаній і перестрахувальників (не всіх, щоправда), потім у межах 14-го пакета санкції проти танкерів почав уводити Євросоюз. Після цього Данія згадала про ідею з протоками. Водночас закономірно, що обмеження спрямовані не проти нафтового експорту як такого — це могло б спричинити зростання цін на нафту, вкрай небажане для Байдена перед виборами, — а на герметизацію «цінової стелі», яка зменшує ренту від експорту нафти, змушуючи при цьому збільшувати її постачання.
Схоже, що поштовхом до цього стали вкрай нахабні «мирні пропозиції», що їх озвучив Путін напередодні Саміту миру. Є надія, що хтось на Заході впевнився в його недоговороспроможності, однак це радше може бути ходом у відповідь — сигналом Путіну про те, що він має бути зговірливішим і виступати з реалістичнішими ініціативами. Втім, він навряд чи може пом’якшити свій підхід, — хіба якщо альтернативою буде гарантований крах режиму. Але тут, найімовірніше, спрацює ефект «теплої ванни», в якій його тримають підлеглі, тому такий варіант, на щастя для нас, малоймовірний. Цей самий ефект є додатковим страхуванням від можливої ядерної ескалації.
Принаймні, схоже, на Заході знають, де смерть Кощія, — справа за тим, щоби переконати лідерів, що хорошого виходу з перемогою в разі збереження путінського режиму (тобто без ризиків розвалу РФ) просто немає, водночас повалення цього режиму через частковий і певною мірою керований крах вертикалі влади є найменшим злом із усіх реалістичних варіантів. А поразка, зокрема будь-який компроміс із агресором, навіть якби він був можливий, дуже дорого обійдеться: це й нова гонка озброєнь (зростання військових витрат у кілька разів — із 2,4% 2021-го до 6,3%, які були характерні для розпалу холодної війни), і підйом агресивних диктатур в усьому світі (ХАМАС, хусити й претензії Мадуро на Гаяну — лише початок), і крах глобалізації.
Тим часом путінський режим уже ступив на слизьку стежку фашизації й навряд чи зупиниться. Це означає, що результатом його еволюції буде щось середнє між КНДР і нацистською Німеччиною, а зовсім не пізній «совок». Водночас, якщо заміна еліт і політика «опертя на власні сили» (відома як чучхе — офіційна ідеологія КНДР) вдадуться, то режим справді стане так само маловразливим до санкцій, як його північнокорейський зразок для наслідування.
Західним лідерам дуже нелегко це визнати, але процес пізнання, судячи з непрямих ознак, іде в правильному напрямку. Завдання України та всіх її свідомих громадян, які мають вихід на західну аудиторію, — розширювати вікно Овертона в цьому питанні. Лупаймо сю скалу.