Після зустрічі «великої трійки» в Тегерані президенти Росії і Туреччини зустрілися на «Кримській конференції» — вдруге за останній місяць.
«Погляди всього світу прикуті до Сочі. Те, про що ми домовимося сьогодні, і ті відповіді, які знайдемо за результатами переговорів, скерує подальші кроки всіх інших». Ця фраза з вітальної промови президента Ердогана на зустрічі з Путіним чи не найкраще описує загальну атмосферу в Сочі.
Два лідери великих регіональних держав, що не бояться кинути виклик західній моделі світового порядку на чолі зі США і вміють ефективно вирішувати проблеми у своїй «зоні відповідальності», готові домовлятись і зараз — про долі регіону, сусідніх країн і власне політичне майбутнє.
Російсько-турецькі відносини завжди будувалися на взаємній недовірі і взаємних інтересах. За останні місяці і першого, і другого в них стало значно більше. Найкраще свідчення того — взаємозалежність «партнерів» в українському і сирійському питаннях, які теж обговорювались у Сочі.
Цікаво було би дізнатися, про що думав президент Ердоган, слухаючи, як Путін цинічно закликав «усю Європу дякувати Туреччині» за зернову угоду, яку сам же ледь не зірвав ракетним обстрілом одеського порту за лічені години після її підписання. Водночас обидві країни зацікавлені у відновленні постачання на світові ринки не тільки українського збіжжя, а й російського зерна та добрив. І саме така «конфліктна співпраця» допомагає кожному досягти своїх цілей: Росії — пробити через Стамбул «вікно в Європу», Туреччині — отримати частковий імунітет від тієї-таки Європи на співпрацю з Росією і стати живильною артерією для глобального Півдня.
Окрім прямої фінансової вигоди від закупівлі збіжжя зі значними знижками та доходів від реекспорту до країн Африки і Близького Сходу, Туреччина отримала важливий дипломатичний успіх у зерновому двобії, який зараз намагається розвинути в турецьку перемогу в російсько-українській війні. Підкреслено нейтральна позиція та «рівновіддаленість» Анкари від «обох сторін конфлікту», за словами турецького керівництва, тепер дозволяє говорити про наступні заходи з відновлення довіри між Україною і Росією, з перспективою перетворення Спільного координаційного центру в Стамбулі на майданчик для мирних переговорів.
Турецькі ЗМІ цитують пресконференцію Ердогана в літаку з Сочі до Анкари: «Я повторюю з самого початку конфлікту, що у війні в Україні не може бути переможців. Незважаючи на деякі проблеми «на місцях», я глибоко переконаний, що кризу можна вирішити за столом переговорів. Я нагадав високоповажному пану Путіну, що ми готові стати місцем для його переговорів із Зеленським».
Кращого посилювача її меседжів у зовнішній світ Росії не знайти. Президент країни-члена НАТО, що контролює чорноморські протоки, зернові потоки і виробництво «Байрактарів», має набагато більше шансів бути почутим, ніж колишній федеральний канцлер із сумнівною репутацією.
Для України ж, п’ята частина території якої окупована, заклики Анкари послабити санкційний тиск на Росію і спроби переконати світ у безперспективності продовження війни свідчать про небезпечну тенденцію. Туреччина розглядається в Києві не просто як стратегічний партнер, але і як невід’ємний елемент будь-яких механізмів, що мають лягти в основу повоєнної регіональної системи безпеки. Заяви Фахреттіна Алтуна, глави Управління з комунікацій турецького президента, що «світ не може покласти край війні в Україні, ігноруючи Росію», змушує задуматись, як далеко Туреччина готова зайти у своїй політиці умиротворення агресора.
Розуміння майбутньої ролі Туреччини в новому регіональному порядку ускладнює чимала кількість невідомих — і незалежних від Києва — змінних.
Одне з таких «невідомих» — результат домовленостей щодо Сирії. Судячи з публічної частини спільної заяви, Анкара і Москва погодились боротися «з усіма терористичними організаціями», поважаючи територіальну цілісність Сирії. Експерти розійшлися в оцінках того, чи вважатиметься обмежена операція збройних турецьких сил у прикордонних районах країни порушенням її територіальної цілісності. Невідомо також, про які саме терористичні організації йдеться, адже кожна зі сторін має свої списки «визнаних терористів». До прикладу, ані курдська ПКК, ані її сирійське відгалуження PYD/YPG, з якими Анкара готується боротись у Сирії, в Росії не тільки не визнані терористичними, а й мають у Москві свої представництва. Тимчасом важливість проведення успішної операції із зачистки прикордонних територій від курдських бойовиків та часткове повернення сирійських біженців додому важко переоцінити у внутрішньополітичному контексті Туреччини. І це — ще один істотний важіль впливу.
До наступних президентських і парламентських виборів у Туреччині залишилося менше десяти місяців, і соцопитування вперше за двадцять років — з моменту приходу до влади Партії справедливості та розвитку — віддають перевагу опозиції. Рекордна за чверть століття інфляція (80%, за даними Держкомстату), девальвація турецької ліри, відсутність реальних можливостей для кредитування бізнесу в умовах ручного зниження облікової ставки — не найкраще тло для передвиборної кампанії. Ситуацію погіршують різке зростання цін на продовольство і пальне, близько п’яти мільйонів сирійських біженців і швидке танення валютних запасів. За оцінками Bloomberg, з початку року турецький уряд витратив близько 66 млрд дол. на підтримку ліри. А недавно й турецький Центробанк оприлюднив інформацію про дефіцит рахунку поточних операцій — 6,47 млрд дол., що на 3,15 млрд більше, ніж року попереднього.
В цих умовах врятувати від вільного падіння курс ліри — і рейтинги влади — допомогли б вливання в економіку за рахунок чистого припливу капіталу, стабільність енергетичного ринку та послаблення соціально-економічного тиску, зокрема проблеми біженців. Вирішення будь-якого з цих питань неможливе без «жестів доброї волі» з боку Кремля. Посилення антизахідних настроїв і націоналістичної риторики всередині країни, підживлені успіхами на міжнародній арені, зроблять решту.
Тож не дивно, що розширенню зв’язків у торговельно-економічній, енергетичній, фінансовій та інфраструктурній сферах було приділено чималу увагу і у відкритій частині для ЗМІ, і в менш публічних переговорах робочих груп на чолі з російським віцепрем’єром Алєксандром Новаком та турецьким міністром торгівлі Мехметом Мушем. Обидва політики є співголовами Міжурядової російсько-турецької комісії з торговельно-економічної співпраці, яка, до речі, продовжує працювати й тепер.
Утім, заявлені наміри про збільшення товарообігу до 100 млрд дол. виглядають, радше, повторенням давно відомого гасла. Хоча обсяги двосторонньої торгівлі з Росією зросли вдвічі після вторгнення останньої в Україну, 2021 року ця цифра сягнула 35 млрд дол., із яких понад 29 млрд «сплатила» Москві Анкара. Через значне зростання ціни на газ — головної статті російського імпорту до Туреччини — Росія залишається не тільки одним із найбільш «витратних» зовнішньоторговельних партнерів Туреччини, а й рекордсменом за темпами зростання негативного сальдо (74% за минулий рік).
Далекосяжна вигода Анкари від розвитку такої співпраці сумнівна. І релокація російського бізнесу до Туреччини, і вливання «Росатомом» майже 3 млрд дол. у валютні резерви країни напередодні сочинської зустрічі, і обіцянки перерахувати ще 15 млрд на реалізацію проєкту АЕС «Аккую» можуть сприяти тимчасовій стабілізації турецької фінансової і політичної систем, але навряд чи допоможуть вирівняти дисбаланс у відносинах із РФ. Хоча точно можуть порушити крихкий баланс у відносинах з ЄС та НАТО.
Минулого місяця Туреччина вже потрапила до складеного Мінфіном США списку країн, що допомагають Росії обходити західні санкції. «Особлива» позиція Анкари з цього питання давно відома. Турецька влада відкидає санкції як інструмент зовнішньої політики — частково через концептуальне бачення, частково через прагматизм і власний досвід перебування в санкційних списках. В Україні завжди з розумінням сприймали те, що з початку російського вторгнення країна не долучилась до жодного із запроваджених проти агресора обмежень, фактично перетворившись на безпечну гавань для російських олігархів, бізнесу та туристів. Але нещодавні рішення Анкари — щодо запровадження російської системи «МІР» у п’яти турецьких банках, частковий перехід на рублі в газових розрахунках та плани щодо розширення співпраці в енергетичній сфері — загрожують з економічної площини перейти у площину національної безпеки.
За кілька днів до сочинської зустрічі американське видання The Washington Post оприлюднило матеріал про можливі нові тіньові схеми, які Кремль готовий запропонувати Туреччині. Зокрема йдеться про плани російських компаній викупити частки в турецьких нафтопереробних заводах і нафтових терміналах, аби обійти майбутнє нафтове ембарго ЄС, а також відкриття в державних банках Туреччини кореспондентських рахунків для найбільших банків Росії, виключених із системи SWIFT. Темою численних спекуляцій залишається й інформація турецьких ЗМІ про відкриття стамбульського офісу «Газпромбанку», заплановане на найближчий час.
Оскільки саме ЄС, а не Росія залишається головним торговим партнером Туреччини, є надія, що турецька влада не дозволить путінському режимові втягнути її у свої фінансові злочини. Втім, досвід нелегальної торгівлі українським зерном, яку Росія проводила через турецькі порти, поки в Стамбулі тривали переговори стосовно зернової ініціативи, свідчить: російська сторона може бути переконливою.
Звичайно, розширення економічної співпраці з агресором не означає переорієнтацію Туреччини у безпековому вимірі чи військово-технічній сфері. Росія історично залишається головним стратегічним суперником Анкари в регіоні. Керівництво країни намагається поліпшити відносини з партнерами по НАТО (в тому числі за рахунок дипломатичних зусиль в українському питанні), перекрило протоки для російських військових кораблів і всупереч невдоволенню Росії продовжує постачати Україні «Байрактари» та підтверджує наміри реалізувати проект з будівництва заводу по виробництву безпілотників в Україні.
Головне питання не в тому, чи стане Туреччина союзником Росії у повоєнному ладі, головне питання — чи зможе вона залишатись союзником України, будучи економічно та енергетично залежною від Росії.
Тим більше що холодна зима, як і президентські вибори, не за горами. А залежність Туреччини від російських енергоресурсів невпинно зростає. З одного боку, Росія залишається незамінним постачальником майже половини імпортного газу, про що недавно нагадала, несподівано оголосивши технічні роботи на обох потоках — «Блакитному» і «Турецькому». На додачу до цього, до газової голки недавно додалась і атомна енергетика.
Днями в країні спалахнув політичний скандал навколо першої в країні АЕС «Аккую», яку будує на південному узбережжі країни «Росатом» за принципом «будуй-володій-експлуатуй». За кілька днів до зустрічі в Сочі дочірня компанія «Росатома» «Аккую Нуклеар» заявила про розірвання в односторонньому порядку контракту з турецькою фірмою-підрядником «Ічташ». Решту 20-мільярдного контракту без пояснення причин було вирішено передати іншій «турецькій» компанії — «TMS Енержі Іншаат», яка, незважаючи на свою назву, виявилася російським консорціумом.
Не дочекавшись підтримки з боку турецької держави, компанія «Ічташ», що постраждала від політичних рішень Кремля, заявила про наміри подати позов до міжнародного суду. В офіційному прес-релізі відзначається: «своєю спробою розірвати найбільший інвестиційний контракт в історії Турецької Республіки, компанія «Аккую Нуклеар» намагається усунути турецького учасника проєкту і вживає заходів для… зменшення присутності турецьких компаній в управлінні проєктом та зведення їхньої ролі до рівня субпідрядників». Керівництво «Росатома», яке гордо називає «Аккую» «першою російською АЕС поза межами Росії», не приховує, що деякі частини цього стратегічного об’єкта будуть повністю закриті для доступу турецьким представникам.
Лідер опозиції Кемаль Киличдароглу вже звинуватив владу у фактичному «перетворенні країни на російську колонію», а його партнерка по коаліції Мераль Акшенер виступила з вимогою негайно націоналізувати «Аккую» — об’єкт критичної інфраструктури, що опинився під зовнішнім контролем. Ідеї правильні, але дуже запізнілі.
Історія з «Аккую» мала перетворитися на історію успіху з передачею Туреччині ядерних технологій та запуском першого реактора до 2023 року — коли в країні проходитимуть святкування 100-річчя Республіки (з яких 20 років — під владою Ердогана) та нові загальнонаціональні вибори. Натомість стала наочною демонстрацією того, що шлях до незалежної зовнішньої політики і регіонального лідерства Туреччини лежить не через обіцяне Росією запрошення до регіональних форматів на кшталт БРІКС чи ШОС. Він починається з відновлення повної незалежності від російського впливу у себе вдома.
Більше статей Євгенії Габер читайте за посиланням.