Візит спеціальної робочої групи ОБСЄ, яка вперше нинішнього року відвідала столицю Білорусі, носив певною мірою знаковий характер. Адже після всіх «обмінів люб’язностями» між президентом Лукашенком і Заходом, взаємних оголошень «невиїзними» вищих чиновників держави важко було повірити, що взаємини поновляться. У всякому разі, так швидко. Але...
До Мінська прибули три європейці: керівник групи, член парламенту Німеччини Ута Цапф, член парламенту Швеції Урбан Алін і член парламенту Великобританії лорд Понсобі. Їхні колеги — парламентарії Білорусі влаштували все «за найвищим розрядом». Високі гості зустрілися з керівником Ради республіки (верхньої палати парламенту) Войтовичем, віце-спікером Конопльовим й іншими депутатами, а також міністрами — іноземних справ Хвостовим й інформації Подгайновим, із послами, акредитованими в Білорусі, і представниками міжнародних організацій. Але на підсумковій прес-конференції члени групи прямо заявили, що при оцінці досягнень з виконання чотирьох критеріїв, що послужили самоізоляції Білорусі (вдосконалення виборчого законодавства, посилення функцій парламенту, свобода ЗМІ і відмова від переслідування діячів опозиції), вони ніякого прогресу не помітили, а побачили швидше регрес.
Зокрема, зазначили члени делегації, вони були вкрай незадоволені, дізнавшись, що розслідування справ зниклих політиків припинено, що стан здоров’я як професора медицини Бандажевського, так і пана Равкова, котрі перебувають в ув’язненні, серйозно погіршився і що майже вся сім’я Чигирів (її глава Михайло Чигир — колишній прем’єр Білорусі, котрий виступив проти О.Лукашенка) стала об’єктом політичних репресій. Делегація також стурбована становищем профспілок, які стрімко втрачають усяку подобу незалежності від держави. При цьому все ж сподівається, що «відкриття офісу ОБСЄ та його наступна робота можуть стати невеликим, але дуже важливим кроком на шляху подолання глухого кута, у якому протягом тривалого часу перебувають взаємини між європейськими інститутами та Білоруссю».
Однак набагато більший інтерес викликають так звані інтерпретуючі заяви, тексти яких має «ДТ».
Документів — чотири. Перший і найбільший називається «Меморандум про взаємопорозуміння між урядом Республіки Білорусь й Організацією з безпеки та співробітництва в Європі». Слід звернути увагу на деякі його формулювання. Насамперед — назву. Якщо раніш існувала консультативно-спостережна група ОБСЄ в Білорусі, то тепер у меморандумі чорним по білому написано: офіс ОБСЄ в Мінську. І хоча далі декларується багато що, однак зниження рівня присутності — безсумнівне. Це підтверджується і такими абзацами: «Офіс ОБСЄ в Мінську включатиме не більше п’яти міжнародних працівників (раніше ця кількість була не обмежена. — Ю.В.) — голови офісу ОБСЄ в Мінську, призначені чинним головою ОБСЄ після консультацій з урядом Білорусі, і не більше чотирьох професійних працівників»… І ще одну цитату з даного документа, мабуть, варто навести: «Голова офісу завчасно подаватиме уряду Білорусі список членів і експертів, інформуватиме про їхні обов’язки, їхнє прибуття та від’їзд».
У рішенні Постійної ради
№ 526 від 30.12.2002 року ще раз підкреслюється: «Офіс ОБСЄ здійснюватиме свою діяльність у тісному співробітництві та консультаціях з урядом Білорусі». А розшифровується цей пасаж у «Інтерпретуючій заяві делегації Республіки Білорусь в ОБСЄ до даного рішення», де говориться, що результатом таких консультацій має бути згода уряду на виконання того чи іншого проекту програми. Ніяка діяльність, що фінансується з позабюджетних джерел, не повинна вестися без домовленості з приймаючою стороною. Без згоди керівництва Білорусі, офіс, виявляється, може займатися лише моніторингом економіки й екології цієї країни. А «висвітлення тих чи інших подій і фактів без викладу офіційної думки уряду приймаючої сторони є неприпустимим». І ще на одну цитату хочеться звернути увагу: «Колишні міжнародні й місцеві працівники консультативно-спостережної групи ОБСЄ в Білорусі не можуть залучатися для роботи в офісі ОБСЄ в Мінську». Ну, не любить їх Олександр Григорович, і край! А тому немає їм місця в Білорусі.
Щоправда, деякі фрази, вимовлені на прес-конференції посланцями ОБСЄ, вселяють надію. Так, лорд Понсобі прямо заявив: «Якщо ті чи інші формулювання не включені в документ у словесному вираженні, то це не означає, що ОБСЄ не стане цим займатися». Втім, обидва дипломати чудово розуміли, чим така діяльність може закінчитися в Білорусі. Недарма пані Цапф зі смутком зронила: «Ми не можемо стверджувати, що новий офіс не закриється під кінець року». Адже річ ще й у тім, що, дозволяючи, нарешті, відкриття офісу в Мінську, керівництво Білорусі сподівалося, що слідом за цим піде зняття візових санкцій. Але, на жаль, це може зробити лише організація, яка їх вводила, а саме — Євросоюз, для якого недостатньо одного прибуття в столицю Білорусі Ебергарда Гайкена. (Він знайомий українському читачу ще з часів роботи послом ФРН у Києві. Торік пан Гайкен був призначений на пост керівника КНГ ОБСЄ, згодом — посланника ОБСЄ в Білорусі. Кілька місяців очікував візу, але так її і не отримав. Готуючись до візиту в Білорусь, заявляв, що не вимагає від своєї дружини, котра була поруч із ним усі роки його перебування за кордоном, їхати в цю країну.)
Однак деякі місцеві спостерігачі вважають, що президент Лукашенко і його зовнішньополітичне відомство домоглися блискучої перемоги, різко знизивши рівень групи ОБСЄ, водночас примудрившись не тільки зберегти взаємини з європейськими організаціями, а й навіть (на думку лорда Понсобі) їх зміцнити. І це попри зухвалу поведінку білоруського бацьки. Ось одна з ілюстрацій.
Готуючись до поїздки в Мінськ, пані Ута Цапф виявила бажання зустрітися також і з президентом Лукашенком. Тоді до неї прийшов представник Білорусі в ОБСЄ і запитав: «З якою пропозицією ви звернетеся до президента»? Пані Цапф відповіла, що не має повноважень щось пропонувати, а просто хоче поговорити з ним. На що білоруський чиновник «відрубав»: президенту Лукашенко немає про що розмовляти із західними дипломатами, мовляв, добре ще, що взагалі дозволив в’їхати в Білорусь і зустрітися хоч із кимось. Тож можна лише аплодувати блискучій перемозі Олександра Григоровича, котрий поставив на місце «знахабнілих» західних дипломатів.