Святкування 75-річчя Бориса Єльцина, що проходило в Кремлі у присутності колишніх та чинних президентів і перетворилося на справжній телевізійний бенефіс ювіляра, який нечасто з’являється на публіці, знову примусило спостерігачів заговорити про дві епохи — епоху Єльцина й епоху Путіна. Звісно, у кожної з цих епох є свої апологети й опоненти — комусь набагато зручніше жилося в єльцинські часи, хтось значно вільніше почувається при Путіні. Проте в одному і критики минулого, і обвинувачі сьогодення доходять згоди: це — різні епохи. 1 січня 2000 року Росія ніби вступила в зовсім інший час. У минулому залишилися незалежні засоби масової інформації, музика Глінки до державного гімну країни, хасавюртівський мир із чеченцями та багато іншого, що давало Росії шанс стати частиною зовсім іншого світу. Або — навпаки: у минулому залишилися олігархічна розгнузданість і контроль над журналістами, гімн, якого ніхто не міг проспівати, нахабство терористів, які контролювали один із суб’єктів Російської Федерації.
Я готовий погодитися і з тими, і з іншими, якщо вони дадуть мені відповідь на одне просте запитання — якщо Росія справді стала такою, як їм здається, чим тоді був поганий у ролі президента такої Росії Євген Примаков? І чому в ім’я порятунку ідеалів епохи Єльцина потрібно було проводити операцію з перетворення маловідомого чиновника на найпопулярнішого правителя країни зі сталінських часів? Адже такою, як при Путіні, Росія повинна була б стати при Примакові? Можливо, Путін обманув сподівання Єльцина? Обіцяв бути великим демократом, але не став ним, і тепер розчарований тим, що відбувається, Борис Миколайович ридає на дачі?
Але щось несхоже. Борис Миколайович почувається цілком задоволеним життям. І Володимир Володимирович, до речі, теж. І дякує Борису Миколайовичу за те, що перший президент дав росіянам свободу. От саме він, Єльцин, а не Горбачов, наприклад. Але це теж правда. Тим росіянам, від імені яких виступає Володимир Володимирович, свободу дав саме Борис Миколайович. Оскільки ця свобода виявилася свободою номенклатурних дій, а не свободою громадських розмов.
Розділяючи єльцинську і путінську епохи, ми насправді плутаємо політику і косметику. Косметично образ Росії покривають різним білилом — залежно від очікувань публіки в той чи інший час. Проте політично Росія розвивається цілком гармонійно приблизно із серпня 1991 року, коли російський апарат обіграв союзний, що намагався піти ва-банк із допомогою невдалого путчу і врятувати свою владу не лише в союзній державі, а й насамперед у Росії. Саме з 1991 року розпочалася епоха перерозподілу власності, забезпечена вдалою співпрацею апаратників нового режиму, представників спецслужб, які мали доступ до фінансових авуарів за кордоном, і довірених осіб цих представників, призначених олігархами. Водночас сталася подія, що визначила розклад сил уже не в єльцинській, а в путінській Росії, — перетворення сировинних міністерств на могутні навколодержавні (чи й просто державні) корпорації, якими керували колишні чиновники цих міністерств і нові люди, котрі з’явилися у привабливому бізнесі аж ніяк не випадково. Тільки після запаморочливого підвищення цін на газ і нафту вдалося оцінити всю принадність цієї номенклатурної комбінації. Проте все це буде згодом.
Повернімося в умовну епоху Єльцина. У цій епосі вже після поразки путчистів, витіснення з великої політики Горбачова і ліквідації відмерлих структур Радянського Союзу було два розлами, які щоразу завершувалися перемогою Єльцина та його групи. 1993 року владу в президента спробувало перехопити номенклатурне угруповання, яке пов’язувало свої сподівання з інститутами З’їзду народних депутатів, головою парламенту Русланом Хасбулатовим і віце-президентом Олександром Руцьким. Угруповання намагалося діяти в межах правового поля, активно протидіючи ухваленню нової Конституції, що посилювала повноваження президента. Що було далі, відомо: порушення закону обома сторонами, заколот, штурм парламенту, ухвалення нової Конституції, яка остаточно закріпила поступове перетворення законодавчої і судової гілок влади на декорації при владі виконавчій. Саме ця декоративність допомогла без особливих проблем провести президентські вибори і обрати тяжкохворого Єльцина, популярність якого згасала, президентом Росії на новий термін, що завершився достроковою відставкою.
Наступний серйозний удар по інтересах президентського угруповання припав уже на 1999 рік, коли напередодні парламентських виборів і завершення терміну повноважень глави держави номенклатурне угруповання Юрія Лужкова, яке планувало висунути на посаду нового президента екс-прем’єра Євгена Примакова, розпочало справжній штурм кремлівських висот і залучило на свій бік значну частину представників правлячого класу. Угруповання помилково сприйняло кінець єльцинського правління як часи слабкої держави, влада в якій валяється під ногами. Судячи з висловлювань Юрія Лужкова у дні святкування 75-річчя Єльцина, мер столиці, попри те, що зазнав фіаско, не визнає цієї помилки й досі. Як відомо, ця спроба перехопити владу завершилася операцією з появи у великій політиці Володимира Путіна, партії «Единство» і відставкою Бориса Єльцина з посади президента країни.
Можна сказати, що саме ця відставка допомогла правлячій групі — у широкому розумінні цього слова — зберегти владу і вплив ще на шість, а в перспективі — на вісім років. Більше того, зміна іміджу президента — з Єльцина, який втратив любов мас, на Путіна, що безпрецедентно популярний, — дозволила створити видимість номенклатурної єдності і виробити нові правила гри, відповідно до яких кланові розбірки відбуваються непомітно для очей засобів масової інформації і населення (за рідкісними винятками, звісно, — згадаймо хоча б знищення ЮКОСу. Проте і в цьому разі справжні причини конфлікту сторонами-противниками не розголошені).
Тепер, за два роки до президентських виборів, група знову гарячково шукає такий варіант переходу до влади, який забезпечив би їй безболісне і впевнене існування ще років на вісім. Цілком імовірно, що й цього разу все вийде. Хоча поява в надрах еліти нового угруповання, яке спробує скористатися нестабільністю періоду передачі влади й перехопити ініціативу, також не виключається.
За Єльцина було вибудовано практично ідеальну модель управління пострадянським суспільством, що загалом дублюється в Україні Кучми і Ющенка, Білорусі Лукашенка, Казахстані Назарбаєва. Якщо придивитися уважно, то всі ці країни щасливі — або нещасливі, це вже кому як подобається — абсолютно однаково. Суть їхнього незвичайного щастя — у самій відсутності держави в тому сенсі, в якому ця держава існує на Заході. І в повній відсутності інтересу державних службовців до державних інтересів при повній байдужості суспільства до відсутності інтересу в державних службовців. При цьому хорошим тоном вважається стверджувати, що держава існує, що всі — від президента до останнього громадянина — є її патріотами і лише про неї, любу, й думають. Теоретично держава справді існує — як певна PR-кампанія або телевізійна картинка. По телевізору є все — атрибутика, символіка, гасло, президент у винищувачі (у вишиванці, на лижах — залежно від національного характеру учасників концесії). Якщо міф переживатиме кризу, по телевізору можуть показати війну (революцію, виступ батька нації). При цьому телевізійні новини мають настільки опосередкований стосунок до реальності, що навіть кореспонденти, які їх створюють, важко уявляють собі ситуацію за лаштунками влади — або не хочуть її уявляти, щоб не ускладнювати собі життя й роботу.
Але якщо держави як такої немає, а її структури відіграють допоміжну роль у діяльності еліти (втім, роль досить корисну: ухвалення потрібних законів, винесення потрібних вироків, проведення прибуткових аукціонів), – то що ж тоді існує замість неї? Охарактеризувати те, що існує, у звичних категоріях навряд чи можливо, оскільки всі ми живемо в перехідному періоді від радянського ладу — до невідомо куди (хтось каже — до союзної держави, хтось — просто до Євросоюзу, хтось — до ЄЕП, але насправді всі ошаліло роззираються, нікуди особливо не рухаючись).
Створене замість Радянського Союзу можна назвати певним аналогом закритого акціонерного товариства — це щоб інтелігентно висловитися. При цьому я навіть можу припустити — з огляду на нещодавні російсько-українські газові домовленості або на те, що грузинську енергетику, попри всі войовничі заяви Тбілісі, як і раніше, контролює Москва, а за частиною економіки, яка ще залишилася, уважно стежить міністр-бізнесмен із Росії, — що це навіть не кілька акціонерних товариств, а одне. Тільки дуже велике, з розгалуженою мережею філій і можливістю сварок акціонерів. Що, власне, трапляється і в звичайному світі — ось є в людей концерн, і вони в ньому чогось не поділили. І одного з власників концерну заарештували на прохання іншого. Навряд чи вони тепер друзі. Але ж концерн із прибутками залишився. Ось, власне, і все. Однак правда і в тому, що Росія — сама як ЗАТ, а не як держава, одержуючи безпрецедентні прибутки від продажу енергоносіїв, намагається трохи відособитися від решти пострадянського простору й водночас підсилити свій контроль над ним. Простіше кажучи — позбавити іноземних акціонерів можливості одержувати прибутки за власний рахунок і впливати на долю самого ЗАТ.
Тепер спробуймо зрозуміти, як усе це працює. Відразу скажу — швидше за все, ми не розберемося. Адже необхідно зрозуміти, що саме працює. Ось якщо президент проводить якісь зустрічі і обговорює газові проблеми (я зараз про абстрактного президента, це може бути Путін, а може – і Ющенко, яка різниця), — то які питання він при цьому вирішує: державні, власні, свого угруповання чи взагалі нічого не вирішує, а просто використовується як декоративна фігура для схвалення питань, уже вирішених серйознішими людьми? Відповіді на це запитання — точної відповіді — не існує. Проте існує знання, що бувають президенти, здатні самі втрутитися у процес прийняття рішень і кардинально його змінити. І розуміння, що Єльцин і Кучма були саме такими президентами, а Лукашенко і Назарбаєв – ними є. Існує також телевізійна інформація, що прикладами таких президентів є Путін і Ющенко.
Повіримо телевізору. І перейдемо далі. Ось якщо парламент ухвалює якийсь закон — чиї інтереси він захищає? Правлячої партії, у якої зазвичай немає жодної ідеології, а отже, немає й чітко окреслених інтересів у законодавстві? Адміністрації президента? Лобістських структур, які змогли домовитися з адміністрацією президента? А якщо ми знайдемо відповідь на це запитання, то означає це, що ми розберемося з роботою парламенту як державного органу – чи тим самим просто накреслимо стрілочки ще до якихось маловідомих фірм, казна-де зареєстрованих?
Ну, з урядами ви й без мене розберетеся за тією ж самою схемою. І уявите собі, скільки може зробити талановита людина на посаді прем’єр-міністра — якщо це, наприклад, Михайло Касьянов або Юлія Тимошенко, — навіть якщо її на один день туди призначити. І, скільки вона, бідненька, може втратити, якщо не має такого таланту. Проте в неї можуть бути талановиті міністри. Енергетики! Фінансів! Соціального забезпечення! Оборони! Господи, плакати хочеться, скільки майна! Сама монетизація пільг у Росії могла б увійти в усі світові підручники менеджменту, якби проводилася від імені якоїсь фірми, а не від імені держави. І, знову ж таки, коли держава затіває таку монетизацію, а ми навіть приблизно не уявляємо собі списку задіяних у заході структур, – то що це означає на практиці?
Тепер можна спуститися на землю, у регіони, поцікавитися губернаторами, наприклад. Проте й тут замість відповідей будуть самі запитання. Ось ці губернатори, які в Росії в деяких місцях років по 15 сидять, — вони просто так краєм управляють – чи в них є свої підприємницькі інтереси? Ось, наприклад, такий чудовий губернатор, як на Чукотці. Він точно просто губернатор – чи ще трішечки Абрамович? А якщо він хоча б на дещицю Абрамович, то це точно його на Чукотці нічого не цікавить? Або ось у нас був в Одесі Гурвіц. А потім став Боделан. Але втік. І тепер знову Гурвіц. Ось вони точно просто керівники області? Чи все-таки один — той, що Боделан, — був трішечки Гурвіцем? А той, що Гурвіц, він не може стати трішечки Боделаном? Причому я цікавлюся не в політичному сенсі. А виключно про гроші.
Щось я надто розвеселився. З мене, звісно, політолог ніякий — адже політолог та (або) політичний журналіст — це той, хто з нудним виглядом роз’їжджає по конференціях, пише довжелезні статті в газети і дає поради, як поліпшити життя у рідній країні (погіршити в чужій). І при цьому навіть іноді непогано заробляє й зриває різні премії та звання. Оскільки він — важливий декоративний елемент утвореної конструкції. Але при цьому ніхто його порад не дослухається, оскільки це абстрактні поради з поліпшення неіснуючої держави, а не пояснення, як іще заробити грошей, використовуючи можливості рідного (чужого) бюджету (приватизаційний аукціон, «Укргазенерго», та все що завгодно!). І цей політолог іще розмовляє різними розумними словами, отож на 20-й хвилині розумієш, що незабаром буде громадянська війна, але ще не можеш збагнути, між ким і ким.
Якщо повернутися до губернаторів, то доведеться визнати, що ще за Єльцина було знайдено баланс підприємницьких інтересів між загальнонаціональною і регіональними елітами, що дозволяв їм узгоджувати свої інтереси (незаперечним збоєм була Чечня, проте й цей збій вдалося використати і для заробітку, і для політичного впливу на населення у принциповий момент передачі влади). Губернатор — аж ніяк не завжди лідер свого клану, він може бути допоміжною фігурою (ледве не написав — як Янукович), у регіоні можуть існувати два чи три клани, тому конфлікти між головою адміністрації області і мером обласного центру в Росії (як і загалом на пострадянському просторі) трапляються нерідко.
Тут я планував собі поставити кілька запитань про те, як спецслужби беруть участь у всьому цьому розподілі праці, але потім подумав, що краще розповім про це усно, якщо виникне бажання зі мною поспілкуватися. Адже це й так зрозуміло: якщо в Росії президент служив у цих структурах, то як вони мають брати участь? Зрозуміло, що ніяк, просто виконують свій обов’язок і все, чого тут довго просторікувати? Краще поцікавитися тим, як олігархи у всьому цьому беруть участь. Це смішніше. Адже ми не знаємо найголовнішого — олігархи вони чи ні? І чи свої у них гроші? І що в них із політичними поглядами? Тобто коли вони навіть стверджують, що мають їх, – чи ті це погляди? Про Абрамовича ми вже згадували — це суцільна велика загадка. А ось Березовський — він начебто все життя весь на очах, аж зі шкіри вискакує, щоб його всі помітили, бореться з Путіним і Соросом одночасно, і все за демократію. Отож цікаве таке запитання: звідки він узагалі взявся, як усе це заробив, чому був помічений товаришем Коржаковим і потрапив у президентський кабінет, чому не знайшов спільної мови з товаришем Примаковим і так ретельно підготував перемогу «Единства» і Путіна, що був витіснений із країни. І чому в країні, де в Ходорковського відібрали ЮКОС, у Березовського не відбирають видавничий дім «Коммерсант»? Не можуть, напевно? Немає правових підстав?
Звісно, сам Борис Абрамович легко відповість на всі ці запитання. Та мене, чесно кажучи, цікавлять не самі відповіді, а можливість замислитися над запитаннями. Оскільки саме це дозволить хоч якось прочинити двері у лабіринт зв’язків, контактів, домовленостей, обіцянок і конфліктів, у якому, крім Березовського, переміщуються десятки небідних людей та їхніх покровителів. А ці небідні люди, у свою чергу, — покровителі людей, наділених посадами. І тут хочеться вслід за Володимиром Путіним вигукнути «паролі, адреси, явки!» – та тільки хто ж їх повідомить...
Тепер наступне досить цікаве запитання — а в таких країн взагалі-то буває зовнішня політика? Тобто міністр закордонних справ, звісно, є і зазвичай незле почувається. Та ось на чому ґрунтується сам зовнішньополітичний інтерес — на бажанні відігравати якусь роль у світі – чи на бажанні і в цьому ж таки світі заробити? Простіше кажучи: коли ми думаємо, що Росія сприяла будівництву АЕС у Бушері для того, щоб насолити американцям, а не для того, щоб заробити, – то можемо серйозно помилятися. Цілком можливий прямо протилежний варіант: хтось у Росії (нехай це буде Адамов, він уже сидить, йому все одно) так хотів заробити, що переконав себе й інших у необхідності насолити американцям. А тепер, коли Тегерану залишилося всього кілька кроків до атомної бомби, в Росії можуть навіть трохи й засмучуватися. Проте, як мовиться, заробленого не повернеш.
Те ж саме стосується зовнішньої політики на пострадянському просторі. З одного боку, «революція троянд» і «помаранчева революція» викликають погано приховану алергію і бажання розправитися з режимами, які говорять про ЄС і про НАТО як про вирішене (ну хоча б ними самими) питання. А з іншого боку, коли починається обговорення саме тих питань, які мають погіршити становище цих, таких нелюбих режимів, – відразу ж починає працювати блиск в очах, пошук вигоди, що перевтілюється на пошук посередника. І все закінчується як завжди — тобто тоді, коли владу обіймали більш бажані для російського керівництва кандидатури. І ніхто не дивується, що нашим лідерам знову вдалося домовитися. Адже всі розуміють, про що.
Утім, зовнішній світ пострадянському простору все ж таки потрібен. Щоб поширювати свої уявлення про те, як влаштоване життя. Тобто зовнішній світ був упевнений, що це він змінить пострадянський простір під себе, навчить його відповідального ставлення до своєї країни, моральності в бізнесі, джентльменства в політиці. Ні, ну просто святі люди якісь, чесне слово! Коротше кажучи, дехто з них швидко збагнув, що запропоновані дорогими гостями з Російської Федерації та її околиць правила гри набагато простіші, ніж те, що існувало раніше. Це ніби ти все життя грав у шахи, а тобі кажуть, що в доміно цікавіше — і чомусь вигідніше. Щоб не мудрувати: це Абрамович володіє «Челсі», а не «Челсі» — Абрамовичем. Ну і, звісно, трапляються різні там західні феномени, про які ми думали, що це видатні політичні діячі. А вони про себе — що звільняться з роботи й не пропадуть. Найкращий приклад — Герхард Шредер. Так уже вмовляли його Південно-Європейський газопровід не будувати, пояснювали всю шкідливість наміру, говорили, що необхідно замислитися і над інтересами ЄС, так уже дратувався він у відстоюванні німецької позиції. А потім пішов у відставку й очолив раду акціонерів. Ну й дуже хороша позиція.
Феномен перетворення держави на акціонерне товариство справді може виявитися далебі не тільки російським, не тільки пострадянським і не тільки перехідним. Він може — з огляду на розміри Росії й усього Радянського Союзу — стати важливою частиною майбутньої світової цивілізації. Місце багатьох цілком розвинених і поважних держав посядуть такі ось фірми з телебаченням замість держструктур, із чиновниками замість політиків, з лобістськими угрупованнями замість партій, гаслами замість ідеологічних орієнтирів, із менеджерами замість президентів, із третейськими суддями замість ветеранів політичного життя, із населенням замість суспільства, із метушнею навколо храму замість Бога. Цікаво буде подивитися, хто вистоїть...