Сьогодні американці вже погодилися з тим, що нинішні афганські події стали прямим наслідком ланцюга їх серйозних зовнішньополітичних прорахунків, що почалися понад десять років тому. З кінця сімдесятих Сполучені Штати фактично патронували рух моджахедів. Американські спецслужби мали найпотужніші резидентури як у самому Афганістані, так і сусідньому Пакистані, а постачання бойовикам знаменитих «стінгерів» змусили радянських воєначальників терміново шукати заміну тактиці застосування бойових вертольотів, такої успішної в перші роки війни.
Проте з кінця 80-х, після виведення радянських військ з Афганістану та падіння Берлінської стіни, увага Вашингтона до внутрішньоафганських подій різко знизилася. Американське керівництво, вочевидь, вирішило, що США вже досить міцно закріпилися в цій країні, а нова влада в Кабулі відтепер почуватиметься їхнім вічним боржником. Як же вони помилялися! Міжкланова боротьба, що розгорнулася в Афганістані, за своїм загостренням нічим не різнилася від війни з радянськими окупантами. Адміністрація Джорджа Буша-старшого дивилася на ці події крізь пальці, а коли до влади прийшли демократи на чолі з Біллом Клінтоном, змінити будь-що було вже неможливо.
Однак у середині 90-х років американські аналітики дійшли висновку, що участь США в будівництві через афганську територію нафто- і газопроводів, що з’єднують центральноазіатські родовища із пакистанськими портами в Індійському океані, була б дуже перспективною. По-перше, продавати каспійську нафту на швидко зростаючих ринках Південної Азії набагато прибутковіше, аніж гнати нафту з Каспію на захід і продавати її Європі, по-друге, економічний якір у Центральній Азії міг би принести значні геополітичні дивіденди для Америки. Ось тоді в надрах адміністрації Сполучених Штатів і народилася ідея про те, що внутрішньоафганська стабільність (неодмінна умова втілення проекту поставок центральноазіатських енергоносіїв на світові ринки через Афганістан) може бути досягнута після встановлення «Талібаном» контролю над країною. Так таліби отримали негласну підтримку з боку керівництва США. Це була друга кардинальна помилка американців. Наступати втретє на афганські граблі Вашингтон явно не бажає.
Тому після фактичної ліквідації руху семінаристів американці роблять усе можливе, щоб не випустити з-під свого контролю розвиток ситуації на афганській землі.
Минулого вівторка у місті Кеннігсвінтер (передмісті Бонна) почалася довгоочікувана конференція ООН по Афганістану. Форум відбувся в готелі «Петерсберг», побудованому наприкінці XIX століття і який є зразком замкової архітектури. Цей готель використовували для проведення зустрічей на вищому рівні всі уряди Німеччини. Тут зупинялися шах Ірану, королева Єлизавета ІІ, Нельсон Мандела, імператор Ефіопії та колишній президент США Білл Клінтон. Тут 1973 року зустрічалися канцлер Німеччини Віллі Бранд і Леонід Брежнєв. (Тоді ж керівник Німеччини подарував радянському лідеру «мерседес», який той відразу ж розбив.)
Цього разу «Петерсберг» обрали з міркувань безпеки — це місце досить віддалене від міста, воно знаходиться на пагорбі й оточене густим лісом. Дипломатів, політиків і експертів охороняли, мов зіницю ока, — пагорб оточила поліція, на всіх околишніх дорогах стояли бронетранспортери, а в’їзд на головну трасу, що вела до нього, перекрили кінні спецназівці. Головна причина такої закритості — не стільки стурбованість за безпеку учасників конференції в Кеннігсвінтері, скільки крайня делікатність теми переговорів.
У форумі взяли участь представники Північного альянсу і трьох афганських фракцій в імміграції: так звана кіпрська група, яка представляє афганців в Ірані, римська група колишнього афганського короля Захір-шаха і пешаварська група — афганці з Пакистану.
Настрої на початку роботи конференції не вселяли великого оптимізму учасникам переговорів. Напередодні відкриття глава Північного альянсу, колишній президент Афганістану Бурхануддін Раббані, заявив журналістам, що не треба чекати від зустрічі кардинальних рішень.
Проте вже в ході церемонії відкриття перед цими переговорами було поставлено певні умови. Їх висловили міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер і представник Генерального секретаря ООН по Афганістану Лахзар Ібрахім, який зачитав спеціальне послання Кофі Аннана. Загальний настрій цих заяв був таким — перед Афганістаном відкрилася хороша нагода побудувати мирну країну, засновану на повазі прав людини. Глава німецького зовнішньополітичного відомства додав, що міжнародне співтовариство не може і не хоче нав’язувати рішення афганським групам і афганському народу. Це — відповідальність самих афганських політиків. Одночасно з цим Йошка Фішер закликав усі країни регіону припинити змагання за контроль над Афганістаном. А генеральний секретар ООН у своєму посланні назвав конференцію початком нової ери для афганського народу і закликав делегатів не допустити повторення помилок минулого.
Учасників конференції журналісти вже охрестили заручниками готелю «Петерсберг». Представники ООН розраховують, що 26 делегатів не спустяться з пагорба, на якому розташований готель, поки не домовляться про головне — про створення тимчасового уряду Афганістану і про те, хто і як відповідатиме за безпеку країни. Разом із ними у добровільному дипломатичному ув’язненні опинилися одинадцять працівників ООН, у тому числі представник цієї організації в Афганістані Лахдар Брахімі і його заступник Францеск Вендрелл.
Перед конференцією стояло ясне, але дуже непросте завдання — переконати її учасників домовитися про політичне майбутнє Афганістану, нехай і на відносно низькому рівні. Йдеться про створення тимчасового афганського уряду і про засоби забезпечення безпеки країни. Якби це вдалося, то для схвалення плану знадобиться ще одне пленарне засідання. Якщо ж ні, то учасники конференції повинні були хоча б домовитися про місце і час наступної зустрічі. І навіть в останньому випадку конференція в передмісті Бонна вважалася б успішною.
Напередодні засідання із сенсаційною заявою виступив міністр внутрішніх справ Північного альянсу Юніс Каннуні, котрий офіційно підтвердив, що лідери «півничан» готові ділитися своєю владою. За його словами, афганці завжди пишалися своїм умінням воювати, але тепер настав час пишатися умінням домагатися миру. Каннуні офіційно підтвердив, що альянс зацікавлений у виробленні певного механізму, що дозволив би представникам можливо більшої кількості політичних груп — за винятком, звісно, талібів — спільно управляти Афганістаном.
А учасники ж конференції повинні були не тільки в принципі погодитися з тим, що країні потрібен мир, — слід було ще визначити, хто увійде в тимчасовий уряд країни. Розглядалося і друге, не менш важливе питання порядку денного. Потрібно було вирішити, хто і як дбатиме про безпеку в країні. Адже від цього прямо залежить життя багатьох простих афганців. Ще одне завдання — створення громадянського суспільства. Захід вважає, що потрібно домагатися рівного представництва в політичних структурах усіх прошарків населення, у тому числі і жінок.
Однак уже на самісінькому початку переговорів стало ясно, що досягти головної мети буде дуже і дуже непросто. Занадто вже разюче різнилися один від одного зібрані в «Петерсберзі» афганці, насамперед, психологічно. Це було помітно за їхньою манерою розмовляти, за добором слів, за тим, як вони, зрештою, одягнені. Тож очікування Америки, Британії та Ради Безпеки ООН, що німецька зустріч чотирьох афганських ворогуючих угруповань неодмінно принесе угоду про новий тимчасовий уряд, були надто оптимістичними.
Всупереч сподіванням Заходу, лише одна провінція, у якій домінують пуштуни, оголосила про свою відданість колишньому королю Захір-шаху та його виробленому в Римі мирному плану. А міністр закордонних справ Північного альянсу Абдулла Абдулла заявив, що пошуки «жителями півночі» на півдні країни партнерів, із якими вони могли б встановити тимчасовий уряд, не дають результатів — весь цей регіон роздрібнений, і ситуація там нагадує хаос.
До того ж альянс непохитний у тому, що будь-який майбутній уряд має бути сформований лише після другої зустрічі в Кабулі. Однак західні держави, як і представники пуштунів, відмовляються розглядати цю пропозицію, бо подібна зустріч де-факто визнає, що альянс контролює Кабул.
Ще одним чутливим моментом для альянсу є те, яким чином і кому Бурхануддін Раббані, номінальний лідер «півничан», котрого ООН визнає законно обраним президентом Афганістану, передасть владу після того, як перехідний уряд буде сформовано.
Крім цього, всі афганські групи хочуть гарантій ООН у тому, що в афганські справи не втручатимуться сусіди, особливо Пакистан, Іран і Росія. Але для ООН необхідним є консенсус із боку держав регіону, які визнали б новий афганський уряд, хоч би яким він був.
Проблеми, суперечки, протиріччя. Поки що афганці в знаменитому німецькому готелі обмежуються обміном думками у ході двосторонніх переговорів за посередництвом Лахдара Брахімі, котрий має умовити їх підписати певну заключну декларацію зустрічі. Коли це відбудеться, поки передбачити не може ніхто. Нині ясно лише одне — попри всі заяви та надії Заходу й ООН, мир в Афганістані не народиться усередині цієї країни. Він може бути тільки принесений сюди ззовні, таким же чином, як було встановлено світовий порядок у Європі країнами-переможницями в Другій світовій війні.