Схоже, у зовнішньополітичному відомстві України час запроваджувати обов’язкові й регулярні політінформації з внутрішньополітичних питань. Якщо навіть міністр, котрий вважає себе «політиком-реалістом», не може розібратися, хто ж у нас опозиція і хто за що виступає, а події в нашій країні, які викликали найбільші побоювання за демократичне майбутнє України в усіх її західних партнерів, називає «мильною оперою», то про рядових дипломатів годі й говорити?
Одкровення Анатолія Максимовича перед оонівськими журналістами, а згодом перед активом «Heritage Foundation» змусили подивовано стенути плечима багатьох, і не тільки в Україні. За Зленком, виявляється, нинішня політична криза в нашій країні пов’язана з невдоволенням політичних опонентів Президента Леоніда Кучми — як крайніх лівих, так і крайніх правих — його проєвропейською політикою. «Це боротьба за зміну політичного курсу в моїй країні, і наша дилема — або продовжувати шлях євроінтеграції, або повернутися в минуле, а точніше, в новий союз, створений Російською Федерацією і Білоруссю», — заявив міністр. Виявляється, опоненти українського Президента віддають перевагу зв’язкам з Росією і Білоруссю перед інтеграцією України в європейські структури.
Це хто, дозвольте дізнатися? Тарас Чорновіл, Слава Стецько, Левко Лук’яненко? Чи, можливо, Сергій Головатий помічений у «ганебних» зв’язках із Росією та Білоруссю? Чи студенти у Львові й Києві скандують на своїх мітингах: «Геть Європейський союз!»? Може, в Анатолія Максимовича виникли якісь підозри щодо Олександра Мороза? Так Олександр Олександрович, насмілимося нагадати, побував у Штатах після зміни глави Білого дому раніше від самого Анатолія Максимовича, перед цим заперечував проти проведення експертизи таращанського тіла саме росіянами, а плівки Мельниченка і власне майора довірив тільки Заходу.
Якщо ж ідеться про крайніх правих, то з таких в опозицію входить лише УНА-УНСО, і ми можемо тільки підказати панові міністру, що в програмі цієї партії в розділі «Зовнішня політика» чорним по білому записано: «Україна — європейська держава й повинна стати однією з провідних держав на Європейському континенті», а головними зовнішньополітичними пріоритетами називаються «повномасштабна інтеграція України в європейське і світове співтовариство», «розвиток відносин із ЄС, формування умов для вступу в цю організацію». Й жодного слова ні про Білорусь, ні про Росію.
На союзі з цими державами наполягають лише українські комуністи. До речі, через кілька днів після того, як Анатолій Максимович вводив в оману журналістів в ООН, Петро Симоненко в Москві обіймався з Геннадієм Зюгановим, говорив із ним про «порушені зв’язки» й досягав «повного порозуміння та злагоди». І саме лідер комуністів заявляє, що «проблема Кучми залежить не тільки від внутрішніх, а більшою мірою від зовнішніх чинників, оскільки стало очевидним, що прозахідний вектор, який влада України проводить у зовнішній політиці, та повна залежність України, особливо в економічному плані, від фінансових структур Заходу, призвели до катастрофічного становища».
Певною мірою Анатолія Максимовича, звісно, можна зрозуміти: у кого що болить, той про те й говорить. Можна повірити, що міністр щиро прагне бачити свою країну в Європейському співтоваристві й болісно реагує на будь-які спроби перешкоджати її західному курсу. Проте важко повірити в його політичну наївність або кричущу необізнаність із приводу того, що в його країні є не тільки комуністична опозиція (при тому, що в опозиційність КПУ сьогодні продовжують вірити, певне, лише пенсіонери похилого віку).
До речі, Анатолій Максимович мав чудову нагоду ближче познайомитися з представниками української опозиції та їхніми поглядами вже через день у Вашингтоні, куди на конференцію, присвячену політичній ситуації в Україні, його запросив Інститут «Схід—Захід». Але міністр цією можливістю не скористався — послав на форум свого заступника.
А щодо геополітичних орієнтацій Анатолія Зленка, то дивно чути звинувачення у зв’язках із Росією та Білоруссю на будь-чию адресу від людини, на яку Президент України поклав завдання вирівнювати відносини з Росією і з чиїм поверненням у крісло міністра закордонних справ пов’язують різкий крен України на північний схід. Причому сам міністр наявність «крену» й не заперечує, аргументуючи його появу (в інтерв’ю «ДТ») відсутністю «нормальних відносин із Росією» протягом «певного часу».
А куди, пригадаймо, попростував після призначення міністром Анатолій Зленко? До Брюсселя? Та ні, в Москву. Анатолій Максимович розповідає у Нью-Йорку, що йому довелося багато попрацювати, аби «жорстко» зорієнтувати зовнішню політику в напрямку Європи. Але, витираючи з чола піт, нехай він нагадає тамтешнім журналістам, скільки разів за п’ять місяців своєї роботи міністром він зустрічався з російським колегою Ігорем Івановим. Ми нарахували шість: перший офіційний візит до Москви, зустріч на саміті СНД, в ООН, у Санкт-Петербурзі, Дніпропетровську й Харкові. А хто з західних колег А.Зленка мав змогу так часто бачити українського міністра?
Тому якимсь не дуже щирим видається Анатолій Максимович, із жахом на обличчі розповідаючи, що, обійнявши посаду міністра, виявив, що українська зовнішня політика здійснюється «в безлічі різних напрямків». І якось уже зовсім нетактовно звинувачувати в «багатовекторності» Бориса Тарасюка (до речі, він зі своїм першим, знаковим візитом у ранзі міністра поїхав саме на Захід). Гадаю, що міністру Зленку, як і міністру Тарасюку, не тільки з Конституції відомо, що зовнішньою політикою в Україні керує Президент. І був би Анатолій Максимович такий сміливий, публічно зрікаючись остогидлої «багатовекторності», якби не дозвіл на те гаранта? І, до речі, три основні зовнішньополітичні пріоритети України, без усякої багатовекторності, було названо ще за Тарасюка.
Анатолій Зленко з гордістю заявляє, що «ми принципово говоримо одне й те саме у Вашингтоні, Брюсселі й Москві» і спираємося виключно на національні інтереси, але при цьому робить діаметрально протилежні заяви у Вашингтоні та Нью-Йорку. Спочатку в Колумбійському університеті він заявляє, що Україна не може підтримати перегляд Договору щодо протиракетної оборони й «відверто говорить про це у Вашингтоні». Але вже через кілька днів у Вашингтоні, якщо вірити Інтерфаксу, який посилається на американські ЗМІ та їхні високі джерела в адміністрації Буша, Україна в особі А.Зленка запевнила США в тому, що не заперечує проти модифікації договору ПРО від 1972 року. Цікаво, що ж змінилося за тиждень у національних інтересах України? І що нам пообіцяли за підтримку американської позиції в одній з найгостріших суперечок між США та Росією — менше критикувати режим Кучми чи, скажемо, дати відмашку МВФ на продовження фінансування України? Чи це був просто жест української «доброї волі»?
Та повернімося до «стабільності» Анатолія Максимовича, на якого Америка діє магічно: він говорить різні речі у двох різних виступах в одному й тому самому Нью-Йорку. В ООН залякує західних журналістів існуванням української дилеми між євроінтеграцією та союзом Білорусі й Росії і звинувачує опонентів Кучми у схильності до зв’язків з останніми. А в Колумбійському університеті нагадує слухачам, що стабільні й добросусідські відносини з Російською Федерацією — частина європейської політики України, і здивовано вигукує: «То де ж дилема?» До речі, в Києві ця думка звучала інакше: «Наш вибір європейський, але не можна вважати, що ми робимо це у відриві від нашого сусіда, від Росії». А в Харкові, як зазначає російська преса, «у виступах того ж таки пана Зленка на зустрічі зі своїм російським колегою теж не прозвучало нічого схожого на заяви в Нью-Йорку»: «усі коментарі були просякнуті буквою і духом Дніпропетровська, а добродії Зленко й Іванов справляли враження якщо й не близьких друзів, то вже точно — дуже близьких союзників і дуже стратегічних партнерів».
З росіянами, звісно, вийшло негарно. У Штатах Анатолій Максимович щосили намагався реабілітувати Леоніда Кучму в очах Заходу, але зробив Президентові ведмежу послугу в його відносинах з РФ, єдиною країною, чиє керівництво підтримало українського лідера під час «касетного скандалу». Протиставлення європейського курсу та зв’язків із Росією і Білоруссю (стратегічними партнерами України, між іншим) було в устах міністра закордонних справ украй недипломатичним. На нью-йоркські пасажі Зленка росіяни поморщились і з уїдливою посмішкою поцікавилися: «Що, весна прийшла?»
Дуже недоладно вийшло й з американцями. Украй «дипломатично» з вуст глави українського МЗС під час його візиту до Сполучених Штатів пролунав коментар стосовно надання США допомоги Колумбії та Нігерії, а також міркування про те, «чого більше в цій допомозі — американських національних інтересів чи переконаності в перевагах нігерійського й колумбійського варіантів демократії?» Гадаю, Україні також допомагають аж ніяк не з захвату її «демократичністю». І нетактовно натякати американцям на їхні національні інтереси в Україні, що пов’язані, як відомо, з її геополітичним становищем, після неодноразових обіцянок становищем цим не зловживати.
Поморщилися, наскільки нам відомо, не тільки росіяни й американці. Кому приємно бачити, як плямує свою добру репутацію та підриває заслужений авторитет один з найдосвідченіших українських дипломатів? Як «генерал» (так шанобливо називали Анатолія Максимовича емзеесівські старожили) перетворюється на «ад’ютанта його превосходительства». І все це заради чого? Чи заради кого? Що намагається врятувати міністр — імідж країни чи підмочену репутацію Президента? Але, в кожному разі, хіба можна цього домогтися відвертою неправдою? Хто-хто, а міністр закордонних справ мусить знати, наскільки добре орієнтуються в українській ситуації західні дипломати. І їх уже не налякаєш ні «червоними загрозами», ні різними «дилемами», ні тим паче зникненням «такої консолідуючої сили, як Президент Кучма». А західним журналістам достатньо «зазирнути» в Інтернет, щоб переконатися, що ще один представник української влади ще раз вводить їх в оману.
Якщо міністр таким чином намагається відновити міжнародний авторитет України, то навряд чи варто виходити на іноземну публіку, викачавшись у внутрішньополітичному болоті. Ну, вдалося ж Зленку відкоментувати події 9 березня, віртуозно не підтримавши й не звинувативши жодну сторону конфлікту. Адже можна, як у тому-таки Колумбійському університеті, дипломатично обминути неприємну тему та сконцентрувати увагу на досягненнях країни. Та ж вони вже є! Тільки не слід вульгаризувати їх порівняннями з голлівудськими фільмами.
«Робітники, пенсіонери, студенти почали регулярно одержувати зарплати, пенсії та стипендії. У людей з’явилася визначенність і надія на краще...Але, як часто трапляється в голлівудських фільмах, саме в той момент, коли герой готується святкувати успіх, на його шляху з’являється лиходій, котрий говорить: «Стій, стрілятиму!»
Ніхто не заперечує, що міністрові закордонних справ нині нелегко. Ще до початку «касетного скандалу» деякі українські дипломати, котрі не особливо приховують своє вільнодумство, заявляли, що без відповідних змін усередині країни українська зовнішня політика ось-ось себе вичерпає й не матиме активного позитивного впливу на ситуацію в країні. Ще за Бориса Тарасюка говорили, що внутрішньополітична ситуація непідйомними гирями висить на ногах зовнішньої політики, не дозволяючи їй злинути разом із країною в європейську височінь.
Зленко виявився ще більшим заручником внутрішньої ситуації, ніж його попередник. Анатолій Максимович, певне, хотів увійти в історію України найбільшим євроінтегратором, а йому довелося перекладати іноземними мовами ненормативну лексику Президента. Зленко збирався говорити про реформи й демократію, а мусив виправдовуватися за «деякі труднощі в становленні вільної преси» й помилки слідства в розслідуванні вбивства журналіста. І скільки Зленко не «шаманив» би, скільки б разів не повторював у різних столицях заклинання про «європейський курс», від цього ближчими до Європи ми не станемо, поки по краплі не вичавимо з себе «совка».
Смішно говорити, що ми поважаємо європейські цінності, й відразу зізнаватися в «абсолютно радянському менталітеті й радянських стереотипах».
Соромно говорити, що ми поділяємо європейські цінності та залишаємося демократичною державою, коли в нас, «відновлюючи громадський порядок», кидають демос пикою на асфальт.
Європейські цінності потрібно не тільки поділяти, їм слід відповідати, чи не так, Анатолію Максимовичу?