UA / RU
Підтримати ZN.ua

Зарано розслаблятися: Парламентські вибори в Австрії стануть найризикованішими в ЄС

Відносна поразка правих популістських сил на президентських виборах в Австрії в другій половині 2016 року і на нідерландських парламентських виборах на початку 2017-го обнадіюють європейський проект. Ці та інші події в ЄС, звісно, підбадьорюють, та чи не найбільш ризиковані для єдності ЄС австрійські парламентські вибори рідко обговорюються на європейському рівні.

Автори: Андреас Умланд, Антон Шеховцов

Відносна поразка правих популістських сил на президентських виборах в Австрії в другій половині 2016 року і на нідерландських парламентських виборах на початку 2017-го обнадіюють європейський проект.

Євроскептичний і антиімміграційний порядок денний зміг заручитися значною підтримкою, і його прихильники виявилися здатними сформувати загрозливі формальні й неформальні альянси з антизахідним путінським Кремлем. Однак їхній електоральний результат був неоднозначним. Націоналістичні партії, здається, вже не становлять такої екзистенціальної загрози для функціонування ЄС, як іще близько року тому. Успішний референдум щодо Brexit, перемога на виборах Дональда Трампа і зростання підтримки різних популістських гасел, політиків і організацій до осені 2016 року посіяли страх у зв'язку з можливим занепадом західної цивілізації. Однак дві останні вражаючі перемоги ліберальних сил у двох ключових країнах Європи - Австрії і Нідерландах - відчутно поліпшили настрої. Журнал Foreign Affairs після відносної поразки Партії свободи Герта Вільдерса святкував "розворот ефекту доміно".

Ба більше, перспективи двох найважливіших цього року виборів у ЄС - президентських у Франції і парламентських у Німеччині - насправді досить сприятливі для ЄС. Точніше, ставки надзвичайно високі: перемога Марін Ле Пен на виборах у другому турі означала б не менше ніж кінець європейської інтеграції й ЄС у нинішньому його вигляді. Однак як стало зрозуміло кілька тижнів тому, цілком імовірно, що вона не зможе здобути відносну більшість голосів навіть у першому турі виборів. Помітний підйом відверто прозахідного Еммануеля Макрона, який досяг рівня лідера гонки, став обнадійливим сигналом, що є доброю ознакою для європейського проекту. Все вказує на те, що цілком можлива його впевнена перемога над Ле Пен у фінальному турі.

Загальна картинка виборів до Бундестагу в Німеччині, які відбудуться восени, також обнадіює. Щоправда, показники правоцентристської партії ХДС/ХСС Ангели Меркель за останні кілька тижнів дуже просіли. І цілком може статися, що до кінця цього року Меркель завершить свою національну політичну кар'єру. Не можна повністю виключати й того, що ХДС/ХСС могла вже замінити її іншим кандидатом на посаду канцлера. Зникнення Меркель з європейської і світової політики, з огляду на її багатий дипломатичний досвід і високу міжнародну повагу, стане втратою для Заходу як колективного актора.

Однак інші події на німецькому політичному горизонті мають підбадьорити прихильників ліберального міжнародного порядку. Насамперед, головна причина відносної слабкості ХДС/ХСС - це неочікуваний підйом популярності соціал-демократів на чолі з їхнім новим лідером і кандидатом у канцлери Мартіном Шульцом - колишнім спікером Європейського парламенту. Шульц - вірний інтегратор ЄС і, на відміну від свого попередника Герхарда Шредера, повністю підтримує американсько-європейський альянс. Повернення Шульца в німецьку національну політику зробило виборчі перегони знову цікавими, і це, безперечно, вже плюс. Ба більше, як свідчать опитування, лівоцентристська СДПН здобула додаткову підтримку не лише за рахунок правоцентристів. Шульц, вочевидь, відбирає електорат і в антиамериканської Лівої партії, і навіть у правих популістів з "Альтернативи для Німеччини". Попри те що "Альтернатива для Німеччини" точно ввійде до наступного складу Бундестагу, її виборчий результат у вересні може виявитися на рівні 10%, а відтак її фракція в парламенті буде значно меншою, ніж цього побоювалися 2016 року.

Ці та інші події в ЄС, звісно, підбадьорюють, та чи не найбільш ризиковані для єдності ЄС австрійські парламентські вибори рідко обговорюються на європейському рівні. 2016 року австрійський проєвропейський політик Александер Ван дер Беллен став першим зеленим президентом, обраним всенародним голосуванням у країні-учасниці ЄС, здолавши свого правого суперника Норберта Гофера з Партії свободи Австрії. Проте скажемо, що Гофер був дуже близький до перемоги: опитування влітку й восени 2016 року вказували на те, що він може обійти Ван дер Беллена в другому турі на 2-3%.

На щастя для ЄС, Ван дер Беллен набрав майже 54% голосів. Але кампанія була унікальною: з часу відновлення суверенітету в 1955 році це був перший випадок, коли жоден кандидат з двох головних партій - Соціал-демократичної і Консервативної (Австрійської народної партії) - не потрапив до другого туру президентської гонки. Ця неймовірна поразка соціал-демократів і консерваторів, які разом формували правлячу коаліцію після Другої світової війни, свідчить про різке скорочення довіри австрійців до своїх основних партій. Ці зміни відчинили для правої Партії свободи двері тривожної можливості увійти до федерального уряду чи навіть канцелярії після парламентських виборів, які намічено на жовтень 2018 року. Та, зважаючи на давню австрійську традицію позачергових виборів, це може статися ще цього року.

Входження Партії свободи до уряду було б не такою вже й новиною. Австрійські соціал-демократи формували з нею коаліційні уряди в 1983-1987 рр. Але в ті часи Партія свободи була іншою: під керівництвом Норберта Штегера, який обіймав посаду віце-канцлера в коаліційних урядах Фреда Зіноваца і Франца Враніцкі, вона була вже відверто правою, але все ще ліберальною. Така позиція робила її тоді цілком прийнятним чи бодай терпимим коаліційним партнером. Значно більш отруйною була правляча коаліція з Партією свободи, що її 2000 року сформувала Австрійська народна партія, коли канцлером став консерватор Вольфганг Шюссель. Тоді вже більш радикальна права і популістська Партія свободи виступила як міноритарний партнер. Формування цієї коаліції призвело до безпрецедентного 6-місячного дипломатичного бойкоту Австрії з боку частини країн-учасниць ЄС. Це була політична і міжнародна катастрофа для Австрії - Партія свободи розкололася як цілісна організація, а електорат покарав її за слабкі успіхи в уряді. Підтримка партії обвалилася з 27% на парламентських виборах 1999-го до 10% на виборах 2002-го.

На сьогодні очевидні три основні відмінності між експериментами формування коаліції з Партією свободи в минулому і можливим входженням її до наступного уряду найближчим часом. По-перше, після того як Йорг Гайдер замінив Штегера на чолі партії в 1986 році, її ідеологія дедалі більше схилялася до ультраправого спрямування. Нині Партія свободи значно ближча до французького Національного фронту, ніж до німецької правоцентристської і ліберал-демократичної Вільної демократичної партії. По-друге, на відміну від входження до уряду в 1983-му і 1999 роках, Партія свободи не просто одна з найпопулярніших, а найпопулярніша партія Австрії. Згідно з останніми опитуваннями, праві наберуть 31% голосів на наступних парламентських виборах - значно більше, ніж правоцентристи і лівоцентристи.

Насправді ж, усе ще може змінитися, якщо, наприклад, австрійські консерватори вирішать запропонувати кандидатуру свого популярного молодого міністра закордонних справ Себастьяна Курца на посаду канцлера. Але навіть якщо Австрійська народна партія або Соціал-демократична партія здобуде перемогу на виборах, Партія свободи, цілком імовірно, отримає високі результати, а тому отримає хороші шанси ввійти до уряду.

Гайнц-Крістіан Штрахе
tabletmag.com

Третя і найважливіша відмінність - Партія свободи розробила своєрідний новий напрям у зовнішній політиці під керівництвом нинішнього лідера Гайнца-Крістіана Штрахе. Праві партії раніше були коаліційними партнерами в різних урядах ЄС - від Італії до Польщі. Однак можливість входження Партії свободи до уряду країни-учасниці ЄС кидає абсолютно новий виклик, оскільки з 2008–2009 рр. партія зробила напрочуд незавуальований розворот до клептократичного, авторитарного режиму Владіміра Путіна в Росії. Лідери австрійських правих відкрито хвалять політику Москви й наполегливо закликають скасувати санкції проти РФ, які ЄС запровадив після путінської анексії української Автономної Республіки Крим і воєнного вторгнення на Схід України. Партія свободи побудувала настільки масштабну мережу особистих контактів з різними російськими політиками, що їхня інтенсивність змушує сумніватися у політичній лояльності австрійських ультраправих. Роками члени Партії свободи під час регулярних поїздок до Росії зустрічалися з губернатором Московської області Борисом Громовим, мером Москви Юрієм Лужковим і президентом Чечні Рамзаном Кадировим, які зажили поганої слави через порушення прав людини. Вони також налагодили зв'язки з Посольством Росії в Австрії й австрійською гілкою "Россотрудничества" - найбільшою і добре фінансованою агенцією кремлівського впливу в Європі. У квітні 2016-го двоє депутатів від Партії свободи взяли участь в економічному форумі, організованому в анексованому Росією Криму так званим прем'єр-міністром півострова Сергієм Аксьоновим, який теж входить до санкційного списку ЄС. Нарешті, у березні 2016-го року Партія свободи підписала офіційну угоду про координацію і співробітництво з путінською "Єдиною Росією". Документ проголошує, що Партія свободи і правляча партія в РФ "підтримуватимуть розвиток економічної, торговельної та інвестиційного співробітництва між двома країнами".

Якщо Партія свободи справді переможе на наступних федеральних виборах, президент Ван дер Беллен може попросити Штрахе як лідера найбільшої парламентської партії сформувати новий уряд. Партія свободи точно не зможе сформувати його самостійно. Їй, щоб сформувати парламентську більшість, доведеться вступити в коаліцію або з Соціал-демократичною, або з Народною партією. Штрахе нещодавно навіть зробив поступливу заяву: він погодиться на крісло віце-канцлера в уряді соціал-демократів або консерваторів. Якщо Соціал-демократична партія прийме таку пропозицію, це стане переломом у 30-річній політиці лівоцентристів не формувати федеральну коаліцію з ультраправими. (Почасти австрійські соціал-демократи вже зрадили свою ліву ідеологію, сформувавши регіональну правлячу коаліцію з Партією свободи у федеральній землі Бургенланд в 2015 році.)

Участь Партії свободи в австрійському уряді виведе Відень на курс протистояння проти ліберально-демократичного і правозахисного порядку денного. Річ не лише в ультраправій і антиліберальній ідеології Партії свободи, попри її назву. Конфлікт цілком імовірний і в рамках спільної безпекової й зовнішньої політики ЄС, з огляду на інтенсивні й відверті контакти, угоди й зв'язки австрійської політичної сили з різними представниками путінського авторитарного режиму. Найвірогідніше, що Австрія почне підривати європейську єдність у питанні антиросійських санкцій. Партія свободи може також спробувати перетворити Австрію на російську машину з відмивання грошей для російських бюрократів і олігархів (якою Федеральна Республіка почасти вже стала). Нарешті, включення ультраправих до австрійського уряду призведе до зміцнення неліберального блоку, який нині формується в Центральній Європі під керівництвом Угорщини Віктора Орбана. Розширення цього неліберального і здебільшого проросійського блоку зробить ЄС іще більш уразливим до московського підривного впливу, ослабить ліберально-демократичний консенсус у ЄС і зробить Європу менш згуртованим актором на глобальній арені.