Історія – це політика, перекинута в минуле.
М.Покровський, історик-марксист
19 червня 2020 року, напередодні 79-ої річниці вторгнення гітлерівської Німеччини у сталінський Радянський Союз, президент РФ Владімір Путін оприлюднив статтю "75 лет Великой Победы: общая ответственность перед историей и будущим". Для публікації програмного тексту було вибрано американський консервативний журнал The National Interest, почесним головою редакційної ради якого є патріарх американського реалізму Г.Кіссинджер, а видавцем - відомий американсько-російський політолог Дм.Саймс.
Стаття обсягом понад 50 тисяч знаків присвячена Другій світовій війні та її передумовам (від Версальського договору 1919 року і далі). Історія, передбачувано, тільки привід для висловлення поглядів на сучасність і майбутнє. У тексті В.Путін, фактично, маніфестує російську візію міжнародних відносин.
Ця публікація набуває особливого значення, а отже потребує вкрай серйозного ставлення, зважаючи на:
-
загальний контекст - складну внутрішню економічну й політичну ситуацію, в якій опинилася РФ після 20 років правління В.Путіна; загострення конфліктності в міжнародних відносинах на тлі глибокої світової економічної кризи та загострення протистояння США-КНР, небезпечну внутрішню політичну кризу в провідних країнах Заходу;
-
конкретні обставини - пропагандистську кампанію до головного свята РФ, 75-ї річниці Перемоги у війні з нацистами; розміщення у провідному американському виданні, тобто звернення до міжнародної авдиторії тощо
-
і безпосередній зміст - заклик до лідерів провідних західних держав і КНР зустрітися для розв'язання нагальних глобальних проблем.
Не хочеться наслідувати Кассандру, але, поряд з рештою останніх заяв В.Путіна та інших вищих очільників Росії (Н.Патрушева і Дм.Мєдвєдєва), такий заклик може розглядатися російським керівництвом як одне з останніх попереджень про насування небезпечної силової кризи та пропозиція шляху для її уникнення.
Повертаючись до статті, зазначимо, що викладена президентом РФ версія історії, загалом, побудована за радянськими лекалами 1970-х років і не позбавлена численних внутрішніх суперечностей та замовчувань. Показове тут повне уникнення згадок про Зимову війну 1939-1940 років СРСР з Фінляндією.
Втім, скористаємося рецептом президента РФ і залишимо академічним дослідникам дискусії щодо Другої світової. Сьогодні, коли російські солдати не лише крокують у парадних розрахунках на Красній площі, а й окупують український Крим, воюють у Донецькій та Луганській областях України, Сирії і в багатьох інших країнах, варто сконцентрувати увагу на більш актуальних політичних аспектах тексту.
По-перше, В.Путін заявляє, що сьогодення – це період зсувів таких масштабів, які в минулі епохи "практично, ніколи не обходилися без великих воєнних конфліктів, без силової сутички за побудову нової глобальної ієрархії". Від великої війни світ сьогодні, як і останні 75 років, рятує лише Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин, побудована за результатами Другої світової війни.
По-друге, на думку лідера РФ, настав час для зустрічі керівників держав -переможців у цій війні, держав, які є постійними членами Ради Безпеки ООН і мають ядерну зброю. Мета такої зустрічі - збереження та вдосконалення Ялтинсько-Потсдамської системи.
Порядок денний "великої п'ятірки" мав би охоплювати, практично, всі основні проблеми, які сьогодні непокоять керівництво РФ або видаються важливими для західних партнерів: від контролю над стратегічними озброєннями до боротьби зі змінами клімату.
Основою для "успішних переговорів і узгоджених дій", на думку В.Путіна, мали б стати дух союзництва і довіри, що спирається на спільну історичну пам'ять.
Отже, Росія вустами свого лідера пропонує КНР, Франції, США та Великій Британії (саме в такому порядку) визначити долі світу, як це вже зробила 75 років тому "велика трійка" у складі Ф.Д.Рузвельта, Й.Сталіна та В.Черчилля.
Очевидно, що нині, як і тоді, думка тих, кому не поталанило бути одним з "п'яти великих" (включно з колишніми переможеними Німеччиною і Японією та колонією Індією), до уваги не братиметься.
Переговори "великих", зазначає В.Путін, - це шанс уникнути силового врегулювання спорів. Силове вирішення, за наявності ядерної зброї, що може фізично знищити Землю, - вкрай небезпечне. Відповідальність лідерів п'яти держав і полягає в тому, щоб скористатися цим шансом.
По-третє, президент РФ підкреслює засадничий характер міфу, побудованого навколо перемоги у Другій світовій війні, для сучасної Російської Федерації та світопорядку, в якому можливе її існування. Він прямо називає всі спроби посягнути на цілісність цієї системи уявлень "підлістю". Причому ця підлість, попри те, що вона проявляється по-різному, в будь-якій формі є однаково мерзенною. У цій частині текст, що загалом витримується в стандартах аналітичної довідки компетентних органів, набирає жорсткого ритму і певної риторичної сили.
В.Путін виправдовує анексію Радянським Союзом країн Балтії. Ці події він називає процесом інкорпорації в контексті вирішення військово-стратегічних, оборонних завдань СРСР. Окремо наголошується, що такі дії СРСР відповідали нормам міжнародного і державного права того часу.
Повторимо: Росія не може допустити найменших відхилень від радянської історичної догми, бо це матиме прямі і безпосередні політичні наслідки. На думку відразу спадає Крим-2014, окупація якого теж виправдовується "народним волевиявленням" у присутності російських військ.
По-четверте, російський лідер приділяє особливу увагу лише двом тодішнім "невеликим" державам. Це – "східноєвропейська Чехословаччина", розчленована нацистами внаслідок Мюнхенської змови, опис якої повністю відтворює канон Громика- Суслова.
Не використовуючи прямо радянське кліше "імперіалістичний хижак", В.Путін характеризує політику Англії і Франції саме таким чином. Водночас він гнівно спростовує будь-які замахи на схожий опис тодішньої поведінки СРСР. "Перша соціалістична держава" має бути поза підозрами.
Друга невелика держава - це Польща, яка брала участь у знищенні Чехословаччини, зіграла свою роль у провалі переговорів СРСР з Англією та Францією влітку 1939 року і згодом, ставши жертвою нацистського бліцкригу, продемонструвала героїзм армії та зрадництво військово-політичної верхівки.
Акцентуючи на недотриманні західноєвропейськими державами власних гарантій, наданих державам Східної Європи, російський президент, можливо, закликає замислитися над ціною обіцянок, запевнень і гарантій, наданих державам Нової Європи в останні десятиліття. Хочеться сподіватися, що такі натяки безпідставні. Чи не так?
По-п'яте, особливе місце в тексті посідає Україна і пов'язані з нею питання. Насамперед, є прямі згадування про приєднання її західних земель у вересні 1939 року. Тут трохи дивує лише відсутність згадки про "золотий вересень". Тим часом не менш значуща й зависока увага до бандерівського руху та постаті його провідника. Показово, що там, де йдеться про С.Бандеру, текст набирає емоційності і свідчить про відчутну особисту зацікавленість В.Путіна в темі.
С.Бандера згадується серед чотирьох найбільших зрадників і катів Другої світової війни, поряд із главою режиму Віші маршалом Франції Ф.Петеном, керівником колабораціоністського уряду Норвегії В.Квіслінгом та російським генералом А.Власовим. Президент РФ підкреслює неприпустимість реабілітації цих діячів. Оскільки про переосмислення двох перших постатей, здавалося б, не йдеться, ця вимога адресована саме прибічникам А.Власова та С.Бандери, росіянам і українцям.
Показово також, що злочинам колабораціоністів російський лідер приділяє чи не більше уваги, ніж злочинам нацистів.
По-шосте, президент РФ окремо розглядає ООН, і особливо право вето у Раді Безпеки, позбавлення якого "перетворить ООН на Лігу націй – місце для порожніх розмов, позбавлене будь-яких важелів впливу на світові процеси: чим усе закінчилося – добре відомо".
І, насамкінець, В.Путін у своїй статті всіляко уникає слів "незалежність" та "свобода", згадуючи їх лише в контексті колабораціонізму. Що принципово відрізняє статтю від сталінських текстів часів війни, ключовою тезою яких була боротьба за "незалежність і свободу нашої славної Батьківщини".
На відміну від комуністичної ідеології, яка закорінена в європейському Просвітництві і звернена в майбутнє, путінський погляд є виразно консервативним і шукає "золотий вік" у минулому.
Загалом, стаття В.Путіна не лише закріплює історичний канон, який вивчатимуть російські школярі та студенти, і закликає до нового розподілу світу між переможцями у Другій світовій війні, а й дає зрозуміти світогляд російського керівництва станом на червень 2020 року.
Текст демонструє брак нових ідей і підходів, - що, втім, є глобальною тенденцією, а не чимось специфічно російським. Прагнення сховатися в минулому від майбутнього та реакційне світосприйняття еліт – класична ознака періоду напередодні великих потрясінь. І це слід усвідомлювати.
Усі статті Олександра Литвиненка читайте тут.