Тоні Блер |
7 червня на загальних виборах у нижню палату — общин — парламенту Великобританії перемогла Лейбористська партія, зібравши на свою користь 42% голосів, консерватори отримали 32,7%, ліберальних демократів підтримало 18,8%. (Дані наведено без урахування голосів по 3% мандатів.) «Нові» лейбористи під керівництвом Тоні Блера розпочинають свій другий термін.
Важко собі уявити, що мали б зробити лейбористи, аби програти вибори 2001 року. Від самого початку виборчої кампанії, що офіційно тривала останній місяць, їхній рейтинг був настільки вищим за консерваторів, що в тих не залишалося жодних шансів — ні практично, ні теоретично. Єдина скандальна картинка на передвиборній карті лейбористів — бійка віце-прем’єра Джона Прескота, що примудрився перед телекамерами дати по пиці валлійському фермерові, який кинув у нього курячим яйцем, — і та не справила негативного враження на електоральну аудиторію, попри масове обурення журналістів. Навіть навпаки, наступного дня рейтинг лейбористів зріс на чотири пункти. Прескот заявив, що в нього спрацювала природна реакція самозахисту, і народ сприйняв пояснення із розумінням.
І не тому лейбористська партія виграла, що була бездоганна у своєму правлінні всі попередні чотири роки чи виконала обіцянки, які дала на попередніх виборах, чи тому, що по-справжньому сильна,— а через занадто слабку й недієздатну опозицію в особі партії торі. Вперше за останні сто років у Британії правляча партія йшла на другий термін із таким високим рейтингом. Якщо 1997 року захоплена молодими і напористими лейбористами Британія віддала їм 43% голосів, то передвиборний місяць травень 2001 року забезпечив їм небачені 55%. Про такий рейтинг не могла мріяти навіть Маргарет Тетчер під час повторного обрання прем’єр-міністром. Водночас традиційно сильна в усі часи партія консерваторів опустилася до найнижчого з 1832 року рейтингу —30%.
Критики лейбористів кажуть, що Блер виграв з допомогою трюку з перенесення дня і року виборів — спочатку на рік раніше, потім — на місяць пізніше. Справді, заплановані традиційно на початок травня вибори уряд Блера переніс на початок червня, посилаючись на складну ситуацію в країні через епідемію ящуру. Що ж до проведення виборів на рік раніше п’ятирічного терміну, то тут Блер використав традиційне лукавство британської політики. Практично кожна правляча партія, ловлячи момент своєї популярності в народі, проводила вибори на рік раніше, намагаючись таким чином отримати нових 4—5 років перебування при владі. Тож у цьому сенсі оригінальними лейбористів назвати важко.
Не секрет, що британська демократія постійно викликає заздрощі у всього західного світу, не кажучи вже про країни менш розвинені. Нинішня виборча кампанія — ще один того доказ. Взяти хоча б те, що головна опозиційна партія консерваторів свою передвиборну програму оголосила першою, за нею через два дні виступили ліберальні демократи, третя парламентська партія, і лише через тиждень — правлячі лейбористи. Втім, казали, що останні настільки були впевнені у своєму високому відсотку виборців, що навмисне дали фору противникам. Хай там як, але всім трьом партіям було виділено однаковий час на всіх каналах ТБ і приділено однакову інформаційну увагу всіх друкованих мас-медіа. До речі, про газети. Парадоксально, але факт — попередні загальні вибори лейбористи виграли, не маючи жодного яскраво вираженого прибічника серед великих загальнонаціональних друкованих видань. Та й сьогодні, до речі, ситуація не дуже змінилася на користь лейбористів. Неважко помітити, що майже всі «великі» щоденні й тижневі видання симпатизують консерваторам.
Однак виборців не втомили лейбористи зі своєю часто популістською політикою, і нападки преси на уряд Блера, частіше жорстокі, ніж просто жорсткі, не допомогли консерваторам. Їхній провал — лише доказ того, що Британія перебуває на шляху від традиційного консерватизму до більш відкритого суспільства.
На думку більшості оглядачів, головним мінусом виборчої кампанії стала апатія електорату. Майже половина потенційних виборців не збиралася йти на дільниці для голосування. Багато хто хотів би голосувати через Інтернет чи по мобільному телефону. На виборчі дільниці все-таки прийшло менше 60% електорату, і вибори відбулися, але такий відсоток активності виявився найнижчим за останні вісімдесят років.
Самі передвиборні перегони мало скидалися на боротьбу, а радше були схожі на змагання за графіком із заздалегідь відомим результатом. Однак певне розмаїття все ж простежувалося. Перший тиждень «змагань» був присвячений прибутковому податку і цінам на паливо. Причому консерватори, ініціативно розкрутивши тему податків, обіцяючи істотне їх зниження, швидко зуміли провалити її, навіть без допомоги суперників. Вони просто виявилися не в змозі доступно і прозоро пояснити (під час сили-силенної прес-конференцій і телестудійних дебатів), де візьмуть гроші на фінансування соціальних програм, якщо знижуватимуть податки.
На другому тижні домінувала проблема імміграції, що стала однією з найгостріших і найболючіших за останні два роки — як для уряду, так і для пересічних громадян. Досить сказати, що торік потік охочих облаштуватися на британських землях іноземців сягнув майже 100 тисяч чоловік. Однак, потерпаючи від напливу нелегальних іммігрантів і з розумінням киваючи у відповідь на твердження лідера консерваторів Уїльяма Хейга про те, що з п’яти претендентів на політичний притулок лише один справді потребує його, суспільство в цілому утрималося від різких випадів у бік іммігрантів, вочевидь, пам’ятаючи, що як мінімум четверта частина теперішнього населення країни — прибульці останніх 50 років.
Консерватори, природно, закидали лейбористам «м’якотілість» за те, що Британія набула іміджу країни, легко доступної для нелегальної імміграції. Лейбористи швидко зорієнтувалися і розгорнули кампанію обвинувачення консерваторів у расизмі. В результаті лідерам торі довелося виправдовуватися і доводити свою «нерасистську» сутність.
Третій тиждень був, мабуть, найцікавішим і навіть чимось скидався на боротьбу. Йшлося вже про Європу. У лейбористів і консерваторів діаметрально протилежні погляди на неї. Перші вважають, що інтенсивне входження в європейські структури лише посилить вплив Британії у світі. Другі заявляють, що інтеграція з Європейським союзом загрожує Британії втратою її унікальності, а приєднання до єдиної валюти євро, за що бореться Блер, може знищити британську економіку.
Прем’єр-міністр Тоні Блер знав, де виголосити передвиборні тези про європейський вибір, — він зробив це в Единбурзі, столиці Шотландії, яка не дала на попередніх виборах жодного місця консерваторам. Гаслом «поставити Британію в серце Європи» Блер переконував виборців у тому, що Британія належить Європі і що вижити в сучасному світі, залишаючись гордою одиначкою на маргіналі, дуже проблематично. Консерватори ж намагалися зіграти на історичних струнах британського острівного менталітету — байдужості до іншого світу і навіть нелюбові до Європи, лякаючи пересічного нащадка великої Британської імперії загрозою підпорядкування Брюсселю. Таким чином, з аспектів ставлення до Європи питання патріотизму стало одним із центральних у передвиборній боротьбі.
Консерватори, не виявивши особливого захоплення у виборців своїми антиєвропейськими аргументами, вивели на арену бабусю Тетчер. На одній з помпезних зустрічей із виборцями колишня «залізна леді» виголосила полум’яну антиєвропейську промову. Випад її був настільки недоречним, що наступного дня навіть проконсервативна газета «The Times» на першій шпальті відгукнулася заголовком «Мумія повернулася», за аналогією до однойменного фільму, який іде на екранах країни. До речі, за два тижні до італійських виборів пані Тетчер примудрилася публічно підтримати одіозну постать Берлусконі, розраховуючи на те, що в разі перемоги «правий» італієць опиниться разом із торі по один бік умовних барикад у Європі, населеній в основному соціал-демократичними урядами.
Не зворушив виборців і заклик останнього прем’єра від консерваторів Джона Мейджора, який за три дні до виборів попереджав, що залишилося 72 години для порятунку британської єдності, маючи на увазі процеси деволюції, розпочаті в країні урядом лейбористів. У Шотландії, Уельсі і Північній Ірландії лейбористи ще більше зміцнили свої позиції в основному через створення місцевих урядів, так званих асамблей, і часткового делегування їм повноважень із лондонського Вестмінстера.
В останню передвиборну декаду на перший план вийшли соціальні питання. Освіта й охорона здоров’я — козирі лейбористів, із якими вони гучно виграли попередні вибори. І хоча особливих зрушень протягом останніх чотирьох років у цих галузях не відбулося (попри величезні бюджетні уливання), виборець, вочевидь, усе ще сподівається, що Блер виконає свої обіцянки і прислухається до нього, коли прем’єр пояснює, що у своїй соціальній програмі партія перебуває лише на півшляху. Крім того, середній і малозабезпечений британець не забув коронної фрази «залізної» прем’єрки під час її правління: «Соціальні програми? Забудьте про них».
Отже, Тоні Блер і його партія керуватимуть Британією ще один термін. Буде це 4 чи 5 років, поки що невідомо. Низький рейтинг консерваторів дозволяє лейбористам нагромаджувати плани навіть на два наступних терміни. Чимало членів консервативної партії (близько 70% відсотків яких, за окремими оцінками, приречено чекали перемоги лейбористів) схильні вважати нинішні вибори боротьбою радше не партій, а лідерів. При цьому ніхто в країні не ризикне відкрито освідчитися в любові Тоні Блеру. Та й самі однопартійці і навіть колеги з кабінету міністрів мають до нього чимало претензій. Однак нинішній лідер консерваторів — 40-річний Уїльям Хейг, «обраний» 97-го не без наполегливої рекомендації баронеси Тетчер і прозваний за це «пташеням її гнізда» — настільки нехаризматичний, а тому непереконливий для переважної маси виборців, що в самій партії торі вже кажуть про те, що ці перші для нього вибори будуть, очевидно, й останніми. Так і сталося, наступного дня після виборів Хейг вийшов у відставку.