Коли 1995 року Ангела Меркель прибула з робочим візитом в Україну (у статусі міністра екології), мало хто припускав, що бачить перед собою майбутню вершительку європейських доль. Надмірна кудлатість і занадто жвава міміка позбавляли її обов’язкової для українського політика солідності. Вона вільно розмовляла російською і англійською, жваво цікавилася перспективами Чорнобильської АЕС і навіть відвідала її разом зі своїм тодішнім українським колегою Юрієм Костенком. У самісінький розпал переговорів на ЧАЕС, керівництво якої переконувало німців у її безпеці і повній відповідності європейським стандартам, стався конфуз. Під одним із чорнобильських керівників раптом із тріском зламався стілець, і чиновник з гуркотом повалився на підлогу. Якщо вірити в політичні прикмети, це був поганий знак — і для Чорнобильської станції, котру невдовзі таки довелося закрити, і для українсько-німецьких відносин у цілому. Згодом політичний стілець не раз і не два ламався під Україною, привівши нас туди, де ми опинилися зараз, — на самісіньке узбіччя європейської політики.
Однак усе своєю чергою. Цими осінніми днями Ангела Меркель по праву святкує перемогу. Один із найпопулярніших у країні політиків, німецька матінка, як її називають у пресі, вона впевнено, хоча і не тріумфально, переобралася на новий строк. Її перемога була такою очевидною, що вибори заздалегідь прозвали валіумними, а телевізійну дуель між Меркель і її суперником Франком-Вальтером Штайнмаєром охрестили телевізійним дуетом.
Широка коаліція християнських демократів на чолі з Меркель і соціал-демократів — із Штайнмаєром, котра ось уже чотири роки перебувала при владі, виявилася парадоксальним і не зовсім здоровим союзом. Вона не додала популярності ні першій, ні другій партії. У той час як особистий рейтинг матінки неухильно зростав, німецька «ширка» розмивала консервативний електорат ХДС/ХСС і, особливо, лівий електорат СДПН. Перебуваючи при владі, обидві «народні партії» були змушені йти на постійні компроміси, які часто сприймалися їхніми виборцями як гнилі. Відповідно виникло масове перетікання правих виборців до вільних демократів, а лівих — до зелених і неокомуністичної Лівої партії. Результат не забарився позначитися на виборах 27 вересня. СДПН здобула 23% — найгірший результат за всю повоєнну історію. ХДС/ХСС у свою чергу набрали 33,8% голосів (найгірший результат за останні 40 років), однак упевнено зберегли владу за рахунок тріумфу вільних демократів.
Послизнулася партія, але не Меркель, яка не просто втрималася при владі, а й здобула найбажаніший для неї формат коаліції: ХДС/ХСС — з одного боку і Вільної демократичної партії (ВДП) — з іншого. Тобто саме той розклад, до якого християнські демократи звикли за 16 років правління Гельмута Коля. Меркель стала сильним лідером слабкої партії, і їй протистоятиме в бундестазі ще слабша опозиція. Партнер Меркель по коаліції — Гідо Вестервелле, котрого вона чудово знає з 1994 року і з яким не менш чудово ладнає. Чого ще бажати політикові?
Проте сам факт подальшого перебування Ангели Меркель при владі не повинен вводити в оману. Новий формат коаліції неминуче спричинить і новий формат політики. Якщо раніше Меркель була змушена лавірувати між політичними флангами і бути загальною улюбленицею, то тепер вона сама має стати флангом і проводити політику більш жорстку, консервативну, а отже, й менш популярну, особливо в умовах кризи. Попереду майже неминуче зниження податків, скорочення соціальних програм і, не виключено, найскладніше питання німецької політики — пенсійна реформа. Образно кажучи, матінка повинна буде стати залізною леді. Наскільки гладко минеться для неї цей перехід, покаже час.
Цікава трансформація очікує і головного партнера Меркель по коаліції — 47-річного Вестервелле, якого «сватають» на місце віце-канцлера і федерального міністра закордонних справ. «Новий бойфренд Ангели», як зі злою іронією охрестила його преса (Вестервелле не приховує своєї нетрадиційної сексуальної орієнтації), от уже 15 років перебуває на високих посадах у великій політиці, але ще жодного разу не обіймав постів в уряді.
Попри лаври рятівника вільних демократів і абсолютного переможця нинішнього виборчого сезону, ставлення до Вестервелле в Німеччині злегка поблажливе. Він вважається суто внутрішньополітичним гравцем, який ніколи не виявляв особливої схильності до дипломатії. Чимало людей уїдливо зазначають, що головною метою його закордонних вояжів була іспанська Майорка (класичне місце відпочинку німецьких туристів), а також те, що йому буде важко гідно прийняти естафету від таких титанів німецької дипломатії, як Ганс-Дітріх Геншер. При цьому забуваючи, однак, що зі спадщиною Геншера свого часу успішно впорався Клаус Кінкель — теж вільний демократ і теж суто внутрішній політичний гравець, котрий до того ж дуже слабко володів англійською і вирізнявся просто вражаючою відсутністю політичної харизми.
Як міністр Вестервелле, мабуть, буде аж ніяк не гірший за Кінкеля чи Геншера. А з огляду на солідний запас довіри виборців, яким не міг похвалитися жоден вільний демократ в історії Німеччини, він міг би замахнутися і на більше, ніж просто нести естафету «титанів». Якщо Вестервелле справді вибере для себе пост міністра закордонних справ у новому кабінеті (а це ще не факт, бо він може зажадати для себе пост так званого суперміністра, у компетенції якого були б фінанси та економіка), то перед ним постане відразу кілька нагальних проблем. Головна з них — роль і місце Німеччини в єдиній Європі. Виступаючи в травні перед німецьким Товариством зовнішньої політики, Вестервелле дав зрозуміти, що не збирається робити різких рухів і рвати із сакраментальною схильністю Німеччини до вироблення політики в незмінному консенсусі із Францією, Польщею та іншими європейськими гравцями. При цьому від нього можна чекати більш чіткого дотримання саме німецьких інтересів.
Важкою дилемою стане Іран. Річ у тому, що вільні демократи традиційно ставлять в основу інтереси німецького бізнесу. Відповідно вони очікують від свого лідера максимальних зусиль, щоб Іран залишався відкритим і сприятливим простором для Німеччини — головного економічного партнера Тегерана в Європейському Союзі. Тому німці повинні будуть лавірувати між американським тиском з одного боку (а швидше за все він буде, адже компроміс по лінії Обама—Ахмадінеджад поки що не вимальовується) і власними «шкурними» інтересами — з іншого.
Попри захоплене ставлення ВДП до Барака Обами, можна прогнозувати подальшу емансипацію Німеччини від американського впливу. Принаймні у ході кампанії Вестервелле активно мусував стару вимогу про виведення з території Німеччини 20 атомних боєзарядів, які все ще зберігаються в містечку Бюхель неподалік Бонна.
Що ж до Туреччини, то в цьому питанні позиція вільних демократів дещо м’якша, ніж соціал-демократів. Вони не відкидають, у принципі, можливості членства, хоча й не втомлюються повторювати, що Анкарі ще слід подолати на цьому шляху значну дистанцію, передусім у питанні дотримання прав людини. Цю ж проблему нібито планується винести на перший план у відносинах із Росією. Проте, якщо у випадку з Туреччиною права людини, швидше за все, і надалі використовуватимуться як привід для блокування її членства в ЄС, то стосовно Росії все буде інакше. Можна з упевненістю прогнозувати, що ніяке «зростання авторитаризму в Росії» не завадить Москві і Берліну й надалі нарощувати позитивну динаміку співробітництва. Навіть якщо між новим німецьким главою МЗС і його російським колегою не буде такої ж теплої дружби, як у Лаврова зі Штайнмаєром, не біда — відносини візьмуть під своє крило Меркель і Медведєв.
Україна явно не проглядає ні в першому, ні навіть у другому ешелоні німецьких пріоритетів. Це сумний для нас факт, якому є як об’єктивні, так і суб’єктивні пояснення. Було б ілюзією покладати занадто великі надії на згадану в програмі ВДП можливість віддаленої перспективи членства України в ЄС. Більше того, коли вдуматися, то наша радість із цього приводу показує всю безвихідність становища України в Європі. Не розбалувані європейською увагою, ми радіємо будь-якому, навіть найменшому і незначному, знаку того, що бодай у віддаленому часі ми можемо отримати суто теоретичну перспективу, яка, за ідеєю, мала б світити нам уже за фактом народження та географічного розташування. Насправді ж, дуже вже хитре це словосполучення — «у віддаленому часі». Тобто — «можливо», «колись», «якщо не буде інших справ і ніщо не завадить»...
Важко і несправедливо в усьому звинувачувати німців. Не вони нас витиснули на узбіччя європейської політики. Ми опинилися там самі, і цілком свідомо.
У новітній історії були принаймні три моменти, коли Україна виходила для Німеччини на перший план. Перший — коли на початку дев’яностих років федеральний уряд сушив голову над долею поволзьких німців, які рвалися повернутися з Росії на батьківщину предків. Канцлеру Колю спало на думку — переселити їх не в Німеччину, яка потерпала від перенаселеності, а в безкраї степи Південної України. Йшлося про незаселену частину Херсонської та Одеської областей, котрі страждали на той момент від нестачі води та нерозвиненої інфраструктури.
Німці бралися інвестувати в розвиток областей серйозні гроші, обіцяючи при цьому «не забути» і Україну в цілому. Перед країною відкривалася п’янка перспектива виведення відносин із Німеччиною на довгостроковий стратегічний рівень, не кажучи вже про перетворення Херсонської губернії на Нью-Баварію. На жаль, питання уперлося в патріотизм, чесність і законослухняність народних депутатів України. Подібно до легендарних жителів Васюків, вони хором заявили: «Не пустимо!». Бо не змогли поступитися принципами і передбачити в українському законодавстві положення про прискорене надання німецьким переселенцям українського громадянства. Питання було знято з порядку денного, поволзькі німці зітхнули з полегшенням, уникнувши долі підкорювачів чергової цілини, а формат відносин України і Німеччини раз і назавжди змінився. Відтепер майже завжди нам щось було потрібно від них, а не навпаки.
Другий ключовий момент українсько-німецьких відносин настав наприкінці дев’яностих, коли закриття ЧАЕС стало принциповим питанням порядку денного зелених, які прийшли до влади на чолі з Йошкою Фішером. Вони вписали в коаліційний договір вимогу негайного закриття і були готові виділити значні кошти на створення альтернативних потужностей, не кажучи вже про спорудження об’єкта «Укриття» над зруйнованим четвертим блоком. Після багаторічних і виснажливих переговорів удалося досягти консенсусу по-українськи: станцію було закрито, альтернативні потужності в Україні так і не з’явилися, а питання з будівництвом сучасного саркофага Українська держава вирішує до цього часу.
Втретє Німеччина звернула на Україну увагу, коли в 2002—2005 роках німецький політичний бомонд був вражений так званою візовою аферою. Нагадаю, йшлося про ліберальний порядок видачі німецьких віз пострадянським країнам, який був запроваджений указом Фольмера, тодішнього парламентського статс-секретаря МЗС. Указ полягав — усього-на-всього — у тому, щоб «у сумнівних випадках» не відмовляти у візі. А оскільки сумнівний випадок у західній консульській практиці — це будь-яка самотня українка (потенційна повія) і будь-який українець зі статком нижчим від середнього (потенційний нелегал), то й кількість українців, які в’їжджали в Німеччину, збільшилася в півтора-два рази. Здебільшого це були добропорядні громадяни, перед якими несподівано відкрилися досі зачинені двері. Але хіба це суттєво, коли надворі вибори, а на карті — перемога?
Спершу стверджувалося, що довірливістю німців скористалися 10 тисяч українських нелегалів і повій, які в’їхали в Німеччину нібито помилуватися Кельнським собором. Однак у міру того як скандал, подібно до іржі, роз’їдав позиції Шредера, кількість «нелегалів» і «повій», які в’їхали з України, роздувалася з жахаючою прогресією, доки не сягнула шестизначних чисел. До травня 2005 року німецька преса відносила до цієї категорії до 25% всіх українців, котрі в’їхали за вказаний період у Німеччину. Фольмера обізвали сутенером, Фішера — пособником бандитів. На жаль, зайнята передвиборними баталіями 2004 року і наступним розподілом портфелів Україна вважала за краще не помітити, як її публічно облили багном і змішали із землею, як із неї зробили посміховисько, як її цинічно і буденно використали у внутрішньополітичних цілях. Того ж 2005 року Віктор Ющенко відвідав Німеччину і виступив у Бундестазі. Німці дали згоду на виступ за однієї умови — не згадувати в ході візиту про візову аферу. Україна покірно погодилася.
Чи варто дивуватися, що для нинішнього середньостатистичного німця Україна — це країна бандитів, нелегалів і повій, а Ангела Меркель — політик, який урятував Німеччину від їхньої навали? Чи варто чекати від Німеччини поваги чи бодай якихось перспектив? Ми — країна, котра сама себе не поважає. Яка не вміє використовувати навіть ті рідкісні шанси, які дає їй історія. Яка вміє тільки канючити й вимовляти пусті слова, називаючи їх вірністю європейській ідеї. Якщо європейська ідея — це політична сліпота, відмова від своєї гідності та інтересів, то ми їй справді вірні, як ніхто інший.
Сьогодні Німеччина впевнено відкриває нову сторінку у своїй історії. Вона буде вершити її спільно зі своїми друзями — Америкою, Францією, Польщею, Чехією і — так! — Росією. А що ж Україна? А Україна, схоже, і далі йтиме по колу, набиваючи ті самі гулі.