Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що готовий виступити посередником між Володимиром Зеленським та Владіміром Путіним. Із першим він планує зустрітися під час візиту в Україну на початку лютого. З другим — готовий провести телефонну розмову або ж відвідати Москву для обговорення української проблематики. Раніше прес-секретар турецького президента говорив про можливу зустріч Зеленського і Путіна в Туреччині.
Анкара не вперше пропонує своє медіаторство Україні і РФ.
Наприкінці листопада минулого року Ердоган уже робив схожу заяву. Втім, тоді російська сторона відхилила його пропозицію. Вона аргументувала це відсутністю приводу до переговорів, продовжуючи заперечувати факт вчиненої проти України агресії. На цей час її офіційна позиція не змінилася, хоча риторика російської влади і підготовлені для НАТО проєкти поділу сфер впливу в Європі безпосередньо загрожують інтересам нашої держави. Вони є або ознакою великого блефу Кремля, спрямованого на залякування Заходу, або ж свідченням підготовки до широкомасштабного вторгнення російських військ на територію України.
Безперечно, Туреччина стурбована цією загрозою. Адже вона вкрай незацікавлена в розгортанні повноцінного військового конфлікту поблизу своїх північних кордонів. Ситуація, що склалася, потребує оперативного реагування на безпекові виклики, спричинені агресивною політикою Росії. Водночас вона відкриває перед Туреччиною певні можливості для посилення власної геополітичної ваги.
Посередництво між Україною та РФ Ердоган може використати для демонстрування конструктивної ролі Туреччини в регіональних відносинах. Воно стало б ілюстрацією успіхів Анкари як впливового регіонального гравця, працюючи на її імідж. Наявні переговорні формати показали свою низьку ефективність. Якщо ж Туреччині вдасться досягти бодай мінімального прогресу в деескалації російсько-українського протистояння, то це сприятиме підвищенню її авторитету в міжнародних справах.
З геополітичного погляду, україно-російські переговори на турецькій території можуть розглядатися в Анкарі як певний актив у складній російсько-турецькій грі. У цьому неважко побачити навіть спробу своєрідного реваншу за «приватизацію» Росією мирного процесу на Південному Кавказі. Крім того, це могло б допомогти згладити певні проблеми євроатлантичної політики Туреччини. Незалежна політика Ердогана призвела до загострення відносин із західними партнерами. Втім, виконання ролі посередника між Україною і РФ стало б вагомим внеском у колективні зусилля Альянсу, спрямовані на недопущення розширення російської агресії. Цим можна було б скористатися для певного ребрендингу Туреччини в очах партнерів із Альянсу, які останніми роками частково втратили до неї довіру.
Активізація турецької влади з цього питання викликана і практичними міркуваннями, а саме — прямою загрозою, яку несе турецьким інтересам потенційне перетворення прихованої російської агресії проти України на повномасштабну міждержавну війну. Це стосується як геополітичних планів Анкари щодо Чорноморського регіону, так і окремих перспективних напрямів турецької політики.
Анкара послідовно просуває ідею інтенсифікації регіональної співпраці в Чорноморському просторі, виступаючи проти посилення в його межах впливу зовнішніх акторів. Турецька мрія — стабільний регіон, у якому всі приморські держави підтримують дружні відносини і вирішують проблеми виключно дипломатичними засобами, у вузькому колі. Російська агресія проти України та окупація Криму 2014 року вже завдали серйозного удару по турецьких планах такої ізоляції й консолідації регіону. Активізація бойових дій у межах широкомасштабного російського вторгнення остаточно поховає їх.
Туреччина не зацікавлена в бойових діях поблизу Чорного моря. Це може спричинити занепад морської торгівлі, яка приносить прибуток. Під загрозою опиняються окремі інфраструктурні об’єкти, що забезпечують постачання в Туреччину російських енергоресурсів. Ускладниться розробка недавно відкритих чорноморських родовищ газу, на які турецька влада покладає великі надії в забезпеченні енергетичної незалежності держави. Будь-яка військова ескалація несе Анкарі збитки — небажаний результат в умовах потужної кризи, від якої потерпає турецька економіка.
Складність ситуації полягає ще й у тому, що для Туреччини дуже важливі відносини як із Україною, так і з Російською Федерацією.
Україно-турецьке партнерство останнім часом поглиблювалося бурхливими темпами. Найактивніше це виявляється у співпраці на рівні оборонно-промислових комплексів. Україна закуповує в Туреччини сучасне озброєння (зокрема БПЛА Bayraktar). Натомість українські розробки використовуються в проєктах турецької військової промисловості. Турецькі компанії активно працюють над реалізацією інфраструктурних проєктів у нашій державі. Позитивно позначається на двосторонніх відносинах кримськотатарський чинник. Анкара відіграє роль лідера тюркського світу й особливо зацікавлена у підтримці «братнього» народу.
Водночас Туреччина зберігає високий рівень відносин із Російською Федерацією. Суперництво на Близькому Сході, Південному Кавказі та в Північній Африці не заважає інтенсивному діалогові на вищому рівні. Швидше, підштовхує сторони до нього. Ердоган не має ілюзій щодо російської політики, але змушений рахуватися з необхідністю зважати на позицію РФ для захисту турецьких інтересів.
Крім того, не слід забувати про економічні вигоди, які дає Туреччині співпраця з Росією. Хоча вага Москви у структурі постачання до Туреччини енергоресурсів падає, вона залишається важливим партнером у цій сфері. Російські туристи забезпечують чималу частину прибутку для турецького туристичного сектора.
Тривалий час Туреччині вдавалося займати обережну позицію стосовно російсько-української війни. Вона послідовно й незаперечно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, її євроатлантичні амбіції. На відміну від деяких західних партнерів, не відмовляє Україні в поставках озброєння. Втім, Анкара не приєдналася до антиросійських санкцій і продовжує співпрацювати з РФ на окремих стратегічних напрямах (в тому числі — закуповує російські системи ППО С-400, що обурило її партнерів із НАТО).
У разі загострення російсько-українського конфлікту Туреччина не матиме можливості проводити таку політику. Їй доведеться робити чіткий вибір, що вплине на міжнародне позиціювання цієї країни на роки наперед. Вона зможе відверто підтримати Україну, долучаючись до санкцій, які у відповідь на російську агресію запровадить євроатлантична спільнота, — але це означитиме розрив із РФ. Інший варіант — ухиляння від активної позиції — може призвести до руйнації україно-турецьких відносин і підриватиме імідж держави в очах Заходу.
Це теж може бути аргументом, яким турецька влада виправдовує свої посередницькі ініціативи. Сама наявність розвинених відносин як з Україною, так і з РФ перетворює Анкару на природного медіатора між Києвом та Москвою. Втім, головний момент — розуміння, що відкритий конфлікт між ними стане для турецької зовнішньої політики викликом, який не вдасться подолати без втрат. Відтак логічний крок — спробувати не допустити реалізації такого сценарію.
Наскільки реалістичні пропозиції Ердогана? Діалог можливий лише за умови згоди всіх сторін конфлікту. Росія наразі не демонструє до нього інтересу. Врешті-решт, вона прагне вирішувати долю України в рамках розмови з колективним Заходом або щонайменше зі Сполученими Штатами Америки, а перенесення переговорів на «нижчий рівень» сприйматиметься як геополітична поразка Кремля.
Більше статей Миколи Замікули читайте за посиланням.