Сирійський конфлікт на п'ятий рік свого існування набув різкої динаміки.
Не в останню чергу через відкрите втручання в нього Росії.Та попри браваду росіян та удари їхньої авіації припинити кровопролиття в Сирії вдасться, скоріш за все, за рахунок територіальної цілісності або державного устрою країни.
Нині, як видається, може йтися про два суб'єкти майбутньої "федеративної республіки Сирії" в разі, якщо зацікавленим країнам усе ж таки вдасться скласти всі ворогуючі елементи сирійського пазлу, позбувшись при цьому зайвого - "Ісламської держави" (ІД).
Перший і очевидний суб'єкт - це підконтрольні режиму території з переважно алавітським населенням.
Другим на правах автономії цілком можуть стати Рожава або Західний Курдистан - території на півночі й північному сході Сирії, населені переважно курдами.
Курдська меншина видається головним "бенефіціаром" конфлікту в Сирії.
Ще за часів Хафеза Асада, батька нинішнього президента, курди були позбавлені багатьох прав, паспортів і зазнали переселення та інших утисків. Тепер же, вміло маневруючи між язиками полум'я конфлікту, вони спромоглися створити де-факто автономію в районах свого компактного проживання у провінціях Хасака, Ракка й Алеппо і навіть зайняти ще й інші території.
На сьогодні підконтрольна курдам територія (кантони Джазіра і Кобане) простягнулася вздовж сирійсько-турецького кордону - від кордону з Іраком і до річки Євфрат. Відокремлено лежить іще один кантон -Афрін, що на північному заході Сирії. А 21 жовтня четвертим кантоном, з автономною адміністрацією, оголошено м. Тель-Аб'яд (курдська назва - Гре Спі) із "зовнішньополітичним і військовим" підпорядкуванням кантону Кобане.
Проте успіхи сирійських курдів поки що не дозволяють говорити про можливість створення окремої курдської держави або, тим більше, "Великого Курдистану", про який мріє багатомільйонний курдський народ, що проживає переважно на територіях Сирії, Туреччини, Іраку та Ірану (Західний, Північний, Південний та Східний Курдистан відповідно).
Неможливість об'єднати ці території в одну державу очевидна - передусім через позицію урядів усіх чотирьох країн. А крім того, як видається, і через небажання світових центрів впливу змінювати кордони країн.
Не менш важливий і внутрішній фактор - історичні розбіжності між самими курдськими елітами, спричинені суперництвом, недовірою, родоплемінним устроєм тощо. Можливо, саме через це не порушують питання про об'єднання курдів в одну державу навіть керівники численних курдських груп і рухів.
Якщо говорити спрощено, то основне суперництво за лідерство в "курдській уммі" відбувається між турецькою Робітничою партією Курдистану (РПК) на чолі з ув'язненим Абдуллою Оджаланом та іракською Демократичною партією Курдистану (ДПК) на чолі з Масудом Барзані. Це неафішоване протистояння позначається і на інших курдських групах у різних країнах.
Наразі ж, як видається, перемагає іракський проект - успішна курдська автономія на півночі Іраку. А от радикальні заклики РПК виборювати незалежність силою зброї широкої підтримки серед турецьких курдів, більшість з яких воліють обстоювати свої права політичними методами, не мають. Особливо на тлі історичного потрапляння до парламенту прокурдської Демократичної партії народів, що входить в орбіту РПК.
При цьому турецький істеблішмент намагається нівелювати вплив цієї забороненої в країні організації за рахунок іракських курдів. В обмін на розвиток економічної та політичної співпраці Анкара отримує сприяння Ербіля у своїй боротьбі з РПК, чиї основні бази розташовані в Кандильських горах - на прикордонній з Туреччиною території Іраку.
При цьому, налагоджуючи конструктивні відносини з Іракським Курдистаном, Туреччина водночас має свої геополітичні інтереси і в дедалі більшому входженні Багдада в орбіту Ірану.
Збройна організація курдів в Ірані "Партія вільного життя Курдистану", яка вважається іранським крилом РПК, особливих позицій в ісламській республіці не посідає. Відтак про якийсь курдський проект там наразі не йдеться.
Власне, курдська автономія в Іраку, яка, по суті, є державою в державі - зі своїми урядом, парламентом, збройними силами, з іноземних дипустановами, які там працюють, - має найбільші шанси стати окремої курдською державою. Проте поки що це питання, яке періодично порушувалося більше для шантажу центрального уряду в Багдаді, на порядку денному не стоїть.
Не останню роль тут відіграє саме досить успішна співпраця з Туреччиною, яка курдську державу на території сусідньої країни сприйняла б як загрозу появи аналогічних настроїв у власних курдів. Крім того, цілком очевидно, що не готовий до незалежності Іракського Курдистану й ключовий союзник США.
Не сприяє об'єднанню іракських курдів і наявність уже згаданих внутрішніх протиріч, що особливо загострилися останнім часом і подекуди виливаються в криваві сутички. Система влади в Іракському Курдистані є фактично двопартійною - відповідно до стратегічної угоди між Демократичною партією Курдистану (ДПК) і Патріотичним союзом Курдистану (ПСК) на чолі з екс-президентом Іраку Джалілем Талабані.
Немає єдності й серед сирійських курдів, які просувають свій проект автономії. Тамтешня влада фактично узурпована однією політичною силою - Партією демократичного союзу (ПДС), яку представляє її військове крило - Загони народної самооборони (ЗНС).
Маючи у своєму розпорядженні збройні загони, ПДС, на тлі невтручання режиму Башара Асада, спромоглася спершу встановити контроль над більшістю курдських поселень, а потім і розвинути свій успіх. Це при тому, що представляти інтереси курдів на території Рожави претендує ще й коаліційне утворення з 15 невеликих партій - Курдська національна рада.
Антагонізм двох політичних проектів, які, по суті, виступають за ту ж таки курдську автономію, спричинений переважно тим, що ПДС вважається сирійським крилом турецької РПК. Одночасно Партія демократичного союзу досить нейтрально ставиться до режиму Асада. Очевидно, що для Туреччини, одного з головних спонсорів сирійської опозиції, поява на своєму кордоні ворожого утворення, яким в Анкарі вважають ПДС, є неприйнятною.
Власне, для того, щоб послабити вплив ПДС, у жовтні 2011 р., за сприяння президента Іракського Курдистану М.Барзані, й було створено Курдську національну раду, яка згодом організаційно увійшла до базованої в Туреччині Сирійської національної коаліції. Спроба, за посередництва того ж таки Барзані, створити спільний орган для управління курдськими територіями, виявилася безуспішною.
А тим часом курдські Загони народної самооборони (ЗНС) об'єктивно є одними з найпотужніших у сирійському конфлікті. Спільно з низкою невеликих арабських угруповань і з допомогою авіаударів міжнародної коаліції ЗНС здобули низку перемог над загонами ІД, зайнявши з десяток населених пунктів, включаючи прикордонний Тель-Аб'яд.
Зі зміщенням пріоритетів Білого дому щодо Сирії - з повалення Асада на боротьбу з "Ісламською державою" - Вашингтон може розглядати курдів, для яких протистояння з бойовиками ІД є питанням виживання, як зручних партнерів. Особливо на тлі неспроможності або небажання інших арабських повстанських загонів долучитися до цієї боротьби та провалу програми ЦРУ з підготовки поміркованих сирійських повстанців для війни з ІД у таборах поза межами Сирії. Очевидно, що американська сторона виходить з того, що самими авіаударами по терористах ситуації не змінити, бо необхідно не лише визволити територію, а й утримувати її і керувати нею.
Водночас співпраця Вашингтона з ПДС/ЗНС може негативно позначитися на відносинах із союзником по НАТО Анкарою. Інша річ, якщо інформаційний акцент робити на співпраці з арабськими угрупованнями. А ще краще - з арабами, які виступають за демократичну Сирію.
Можна вважати, що саме з таким прицілом 11 жовтня і було проголошено Демократичні сили Сирії (ДСС) - коаліцію загонів, яку створили нібито для "кращої організації боротьби проти тероризму в Сирії". А по суті - як ширму, за якою відбуватиметься пряма військова підтримка американцями сирійських курдів із ЗНС.
Попри позиціювання ДСС як коаліції арабських, курдських, християнських (ассирійських) і туркменських загонів, їхню основу склали саме курди. Арабський компонент, що для міжнародної публіки мав стати центральним, представлено новоутворенням з гучною назвою - "Сирійська арабська коаліція".
Згідно з повідомленнями, ще одним можливим союзником США у боротьбі з ІД в Сирії, який при цьому не настільки дратуватиме Анкару, можуть стати "Пешмерга Рожава" - треновані в Іракському Курдистані та озброєні американцями кілька тисяч сирійських курдів. Однак наразі ПДС противиться тому, щоб вони зайшли в Сирію, справедливо вважаючи, що, будучи проектом Барзані, "Пешмерга Рожава" послаблять її одноособовий вплив.
Як видається, умовний союз США і ЗНС зовсім не означає, що Вашингтон підтримує ідею створення будь-якої державності сирійських курдів. ПДС/ЗНС скоріше становлять інтерес як ефективний інструмент для реалізації основного пріоритету - боротьби з ІД.
Водночас не виключається, що нову позицію США стосовно Сирії може спіткати доля попередньої. Ставка на ДСС як силу, здатну звільнити столицю ісламістів Ракку, вважається не зовсім обґрунтованою з різних причин. Передусім, кожен з учасників цієї коаліції, яка існує переважно на папері, має власні місцеві інтереси і не поспішає рватися штурмувати оплот "Ісламської держави". Крім того, навряд чи місцеве арабське населення чекає курдів, що значно ускладнює їм завдання.
З іншого боку, вправні балансувальники з ПДС можуть спробувати пройтись і між Вашингтоном і Москвою, яка зацікавлена в перетягуванні курдської сили на бік свого альянсу. Останній візит лідера ПДС Салеха Муслема до Москви і повідомлення про можливе відкриття представництва організації в Москві слід розглядати саме в цьому ключі.
Можливість спільної боротьби разом з Дамаском і Москвою проти терористів не здається такою вже нереальною. Особливо, коли взяти до уваги той факт, що сили режиму досі базуються на територіях, які перебувають у сфері впливу ПДС - у містах Хасака й Камишли, а також у перетвореному на військову базу міжнародному аеропорту Камишли.
Отже, перед США постає складне завдання - знайти баланс між ПДС і Туреччиною. Чи буде його знайдено, чи виправдається ставка на курдів і до чого приведе загравання з Рожавою, покаже час.
Хоча, як видається, його буде більш ніж достатньо. Адже врегулювання конфлікту в Сирії, як і перемога над ІД, навряд чи можливі у найближчі роки. А ще більш віддаленою здається перспектива створення курдської держави в Сирії. Хоча курди різних громадянств, попри все, і далі плекатимуть мрію про "Великий Курдистан".