В умовах демократії публічна політика - це мистецтво сподобатися масам. В умовах недемократії - це мистецтво їх спокусити.
Нині світ дружно дивиться американський серіал-римейк "Картковий будиночок" - історію всепереможного біса-спокусника, що спинається на вершини влади по людських життях і душах. І не усвідомлює: американський прототип головного героя римейку ще 2005-го пішов у відставку з посади лідера більшості Палати представників. Тоді як європейський біс-спокусник одноособово править своєю країною вже 15 років. Звати його Володимир Путін. Спочатку він спокусив Росію. Потім частину України. Тепер спокушає західний світ...
Томління Європи
Зо два роки тому в Австрії провели опитування: чи хотіли б ви мати на чолі держави сильного лідера, який правив би країною без огляду на вибори і парламент? 61% громадян відповів ствердно. Іншими словами, 61% не останньої західної країни розписався в тому, що демократія і свобода, на яких засновано їхній благополучний світ, їм, принаймні на нинішньому етапі, не так уже й потрібні. Сильний лідер, залізна рука - все це знову в моді.
Таким є настрій багатьох. Сумнів і прагматизм доволі дрібного змісту розповзаються в головах і душах, немов цвіль. Не те щоб від поганого життя - швидше від надлишку. Для багатьох проект європейського єднання втратив свій блиск. Не варто обманюватися. Це ж не антиєвропейські партії цвітуть буйним цвітом по всій Європі. Це сам ЄС переживає не найліпші часи. Це європейська пітьма збирається по кутках, заповнюючи ідеологічну порожнечу, що народжується після двох декад розширення.
Безперечно, це не привід скочуватися до рівня російських юродивих, які вірять у близький кінець ЄС так само свято, як у світову змову рептилоїдів проти матінки-Росії. Однак очевидно, що ЄС змінюється. Змінюється його дух і бажання перетворювати світ навколо себе. Вони його вже перетворили. Багатьом здається, що на сьогодні досить.
Антиамериканізм
Не так давно один відомий австрійський політик цілком серйозно стверджував, що Америка 20 років тому "свідомо змусила" його країну ввійти до ЄС - із метою послабити і поневолити. Та обставина, що цей несосвітенний спіч лився з вуст не якогось очманілого Володимира Соловйова, а західного парламентарія, тільки додавало ситуації пікантності.
Нині ставлення до Америки - це лакмус на адекватність. Ненависть до цієї країни розколола розсудливих європейців і об'єднала "неадекватів". Америка - це нині затичка в усі дірки, пояснення всіх прогалин у логіці, виправдання всіх порожнин у совісті. "Чому Росія вбиває українців у цій війні? - А тому що Америка ввійшла до Іраку без резолюції ООН!"
Часом здається, якби НДР захиталася тепер, а не 25 років тому, наслідки були б іншими. Берлінська стіна не впала б. Європейські революції 1989-го було б успішно затавровано як заокеанський антиросійський проект. Із Гавела зліпили б прихованого нациста, а з Оксамитової революції - антидержавний путч. І багато хто, досить багато хто в Європі погодився б. Дух Європи поступово просочується цинічним прагматизмом a la russe.
Україна як перевірка на вошивість
Є два різновиди цинізму. Перший - не вірити в перемогу добра над злом. Другий - не розрізняти їх. Перший зрозумілий і навіть чимсь симпатичний. Росія обрала другий. Давно і міцно. Бо "політика - річ брудна". Бо "Америка нас облягла". Бо "якщо можна їм, то можна й нам". Такий вигляд має зло.
Санкції ЄС проти РФ - це єдина риса, яку ЄС провів між добром і злом у нинішній війні. І поки ллється кров, вони триматимуться. Якщо вдуматися, це вже чимало, зважаючи на те, наскільки болісні вони для багатьох корпорацій і цілих країн ЄС. Однак треба бути реалістами: нинішні санкції - це, очевидно, максимум, до чого вони готові (зрозуміло, якщо Кремль не піде в Україні ва-банк). А нам слід бути готовими до того, що тільки-но мир так-сяк оформиться, Європа зробить усе, аби повернутися до business as usual у відносинах із Росією. Риса між добром і злом швидко зітреться.
Друзів Росії називають нині Putin-Versteher, від німецького verstehen - розуміти. Розуміти - це значить приймати. Стаючи на позиції "розуміння Росії", якась частина Європи приймає російську логіку речей і радісну готовність жити в неправді. Україна стала в цій ситуації такою ж європейською перевіркою на моральну й політичну вошивість, якою 1939-го була Чехословаччина. Перевіркою, яку на сьогодні витримали далеко не всі. Чому так? Крім ідеологічного вакууму й буйного антиамериканізму, я бачу ще кілька причин.
Хрестоносці у ватниках і сарацини в "укропі"
Те, що Росія робить з Україною, насправді, знайоме Європі з історії. Коли середньовічне суспільство наближалося до певного градусу невдоволення, а міста переповнялися позбавленими спадщини лицарями й збіглими селянами, досвідчені правителі давали їм те, чого бажала душа - хрестовий похід. Оголошувалися мета (Єрусалим) і вороги (сарацини). І от уже весь накопичений негатив, уся незадоволеність каналізували не вгору, як ведеться, а вбік.
Знищення "фашистської України" стало такою віддушиною (психологічною або практичною) для росіян, які не знайшли собі місця в житті. Коли 2009 р. патріарх Кирило на Володимирській гірці виголошував: "Київ - це наш Єрусалим", він вилучив кінцівку речення: "...а українці - це наші сарацини". 2014-го все стало на свої місця. За сигналом кремлівського біса в Україну на боротьбу з "укропами", що продалися американцям, посунули імперці а-ля Гиркін і декласований елемент а-ля Моторола, які скучили за війною. Де був би Гиркін тепер, якби не війна? Пив би оковиту. Де був би вершитель доль Моторола? Мив би чужі машини. Лише спалах середньовічної холери підняв цей людський матеріал з історичного і соціального дна.
Та що характерно: для багатьох європейців ця війна - теж віддушина. Ліві й праві радикали, товстосуми, в яких зірвався жирний куш у Росії, і просто невдахи, схильні винуватити у своїх бідах наявний порядок речей, - цей антиєвропейський (а тому й антиукраїнський) інтернаціонал доволі строкатий і різноманітний. За інших обставин це був би просто планктон. Але кремлівський біс і йому задав напрям. А заодно - гроші. Тепер це бойовий планктон - злісний і глухий до правди. Кожен, хто заходив у дискусію з друзями Путіна онлайн, знає, про що я кажу. І це сила, з якою доведеться рахуватися.
Шкурний інтерес Європи
Далі - більше. Росія - розлючена проти світу, страшна, яка махає ядерними кулаками, - поки що потрібна Європі економічно. Голова одного з банків, розумна людина, яка симпатизує Україні, не живить ілюзій відносно Росії, розповідав, що навіть в умовах санкцій його російська філія приносить солідний дохід. Було вжито недипломатичного вислову "дійна корова". Мовляв, інші "корови" фураж їдять, а молока не дають. "І що мені робити?" - запитував він. На банку тримаються тисячі робочих місць. А також десятки мас-медіа. От вам і голоси виборців. От вам і настрій у суспільстві.
Інший західний фінансист несамовито захищав Росію. Його тирада складалася з двох частин. Перша - про те, як добре працювати в Росії, і що санкції - це американський інтерес, але аж ніяк не європейський. Друга була присвячена Україні. І от на цьому є сенс зупинитися докладніше.
Україна. Заткнути "чорну дірку"
В інвестиційній сфері Україна не починає з нуля. Вона починає з мінуса. Ми недооцінюємо розчарування, що накопичилися в європейському бізнесі. Україна понад 20 років була надією європейських інвесторів. У нас побували сотні магнатів і просто амбіційних європейців. Дехто досяг успіху. Більшість повернулася додому, спіймавши облизня. А дехто - нахлебтався такого приниження, що не забуде ніколи. Стабільна корупція в інших країнах видалася раєм порівняно з нашою нестабільною. Ще гірше було з нашими впертими бюрократами, котрі перетворюють будь-який найелементарніший процес на сагу про Форсайтів.
Цей імідж - гнітючий вантаж, який над нами тяжіє. Він нікуди не подівся. Він і не міг піти за короткий час. Але довгого часу в нас просто немає. Дірку слід заткнути. Так, щоб усі побачили. Так, щоб не залишилося сумнівів. Так, щоб вона не потягла й саму Україну. Потрібні неординарні, знакові рішення. Потрібна готовність пресувати й ламати через коліно.
Європейська економіка - як собака. Вона чує відкіль вітер віє. Попри санкції, цей ніс - як і раніше, в бік Росії. Тому що звідти пахне, умовно кажучи, свіжатиною. Україна цей запах повністю не переб'є (та й не наше це завдання). Але стати якоюсь альтернативою, бонусом за втрату "дійної корови" може.
На мою думку, надзавдання полягає навіть не в тому, щоб створити кожному інвесторові рівні умови. Воно в тому, щоб бачити кожного інвестора як манну небесну. Воно в тому, щоб йому сподобатися і бути корисним. Європейський пес має відчути: тут, в Україні, теж свіжатина.
Пора рішень - чи нерішучості
У Європі настала пора рішень - або нерішучості. Україна вирішила бути європейською демократією. Росія вирішила бути ворогом - України і Заходу. Америку поставили перед фактом: нової холодної війни (швидкоплинної, але запеклої) не уникнути. А ЄС, за великим рахунком, нічого ще не вирішив. З одного боку - санкції. А з другого - "ми не можемо собі дозволити", "не проти Росії, але разом із Росією". Багато хто все ще вважає, що Росія їх просто до пуття не зрозуміла.
Чи матиме це наслідки для нашої євроінтеграції? Навряд. Нам ніхто нічого не обіцяв. А якби навіть і обіцяв - зважаючи на нинішнє сум'яття умів у Європі, обіцянки значать не так уже й багато. Європа важлива для нас як втілення цінностей і еталон успішних реформ. А щодо перспективи членства... "Буде хліб - буде й пісня". Так розмірковують вони. Так маємо розмірковувати й ми. Ні стандарти реформ, ні цінності нікуди не поділися, навіть якщо ЄС і не готовий боротися за втілення своїх цінностей за межами Шенгену. Це не важливо. Головне, що готові ми.
Не можна ображатися на Європу або скидати її з рахунків. Бо, крім слабкості, тут є й сила. Крім крикливої меншості, тут усе ще є розсудлива більшість - люди з чистою совістю й ясним поглядом, які розуміють що до чого. Особливо у політичному класі і дипломатії. Це вихідці з недавнього часу, в них ще є ідеали і принципи. Це швидше черчиллі, ніж чемберлени. Сьогодні - так. Завтра (якщо антиєвропейський інтернаціонал просочить політичний клас) може бути вже навпаки. Тому нинішня Європа, за всіх розчарувань - це все-таки наш шанс.
Перетворення України
Нам нині найскладніше. Але нашим друзям - політикам, дипломатам, інтелектуалам - теж непросто. З нинішньою Україною говорити легше, ніж із колишньою, але від цих розмов ясності не так багато. Україні потрібні не просто реформи, а фундаментальне перетворення - економічне, політичне, духовне.
Росія по-своєму допомагає нам, задаючи курс. Вона закривається - ми маємо відкритися. Вона озлилася на весь світ - ми маємо прийняти його в обійми. Вона обговорює скасування вивчення іноземних мов - ми (за висловом поета Андрія Бондаря) маємо зробити знання іноземних мов національним культом. Україна має стати більш позитивною для небайдужих і більш переконливою для байдужих. І не треба ховати вогонь в очах. Цього вогню саме й очікують від країни, яка перебуває під ударом, яка кровоточить у всіх на очах.
І останнє. Слід чітко зрозуміти: української революції не очікував ніхто. Вона нікому, крім нас, не була потрібна - ні Європі, ні Америці, ні тим більше Росії. Вона гримнула в той момент, коли наш континент завершував цикл розвитку. Передбачалося, що цей цикл увінчає повне входження в ЄС балканських держав, з одного боку, і оформлення якоїсь зони впливу РФ, з другого. Одна частина Європи красиво округлялася в ЄС, інша - в ЄврАзЕС. Передбачалося, що наступний цикл буде присвячено налагодженню співробітництва між ними.
Через нас, наше прагнення до свободи перший цикл не закінчився, а другий так і не розпочався. Україна змішала європейський пасьянс. Вона додала роботи політикам, коштувала мільярдів євро міжнародним магнатам, позбавила Захід морального комфорту, а Росію - перспектив зростання. Самі того не усвідомлюючи, ми створили нову вируючу міжнародну реальність, в якій нам ніхто, за великим рахунком, не радий.
Для Росії ми стали ворогом, для Європи - нежданим другом. Із Росією нічого вже не вдієш. Цей "дощ" - надовго, якщо не назавжди. А для Європи тільки успішне перетворення зробить Україну по-справжньому цікавою. Тільки перетворена Україна впишеться в новий європейський пасьянс. Ба більше, без перетвореної України цей пасьянс не розкласти.