Класик помітив, що всі нещасливі сім'ї нещасливі по-різному. Сучасник додасть, що всі регіональні конфлікти на пострадянському просторі так само нещасливі по-різному, але схожі тим, що спроби їх розв'язати силовим способом закінчуються ще більшою трагедією і для мирних громадян, і для країн-учасників.
Придністров'я - це наш, "рідний" для українців конфлікт. А з фактом окупації Криму та ведення неоголошеної війни у східних областях України він набуває характеру реальної загрози національній безпеці.
Цього літа Придністровському конфліктові виповниться 24 роки. Народжені влітку 1990-го на обох берегах Дністра громадяни Молдови встигли вирости, вивчитися, знайти роботу або виїхати в її пошуках за кордон, одружитися, завести власні родини й народити дітей. І все це в умовах "ні війни, ні миру", політичної ворожнечі, дедалі глибшого економічного, правового та соціального дистанціювання - якщо не прірви, значно глибшої, ніж Дністер, що міліє.
Минали роки. В Україні, Молдові, країнах Європейського Союзу, в Російській Федерації створили переговорний процес "5+2" з участю РФ, США, України, ОБСЄ та ЄС, мляво спостерігали за еволюцією, зітхали, але не дуже переймалися. Проте агресія Кремля перервала цей елегійний процес псевдорозлучення. Придністров'я зі сплячої міни перетворилося на міну із заведеним годинниковим механізмом. Питання прості: на котру годину і день заплановано підрив? Якої потужності вибуху чекати? Чи спрацює заіржавілий пристрій, і чи немає змоги його знешкодити?
Почнемо з банальної, але важливої констатації: західний і східний береги Дністра взаємозалежні. Причому другий залежить від першого більше. Більшість своєї експортної продукції Тирасполь відправляє у країни Європейського Союзу та Україну, значно менше - у РФ. Від останньої він, між іншим, залежить тільки в плані робочих місць для придністровців, які стелять паркет і фарбують стіни в житлокомплексах Москви. День у день, до речі, теж усе менше, бо загострюється конкуренція з приїжджими з Центральної Азії, а також через кризу російської економіки, пов'язану з санкціями у зв'язку з агресією проти України.
Східний берег продає на західний і цемент із Рибниці, і електроенергію з Молдовської ГРЕС, і продукцію легкої промисловості. Але найбільше він продає через Кишинів свої товари ще західніше, в Румунію, Болгарію, Німеччину і так далі. Через Кишинів, завдяки єдиному митному просторові, висилає Тирасполь свій експорт і в Україну та в Російську Федерацію. Громадяни Молдови зі східного берега подорожують світом у пошуках роботи (як у країни ЄС, так і в Україну) виключно з паспортами, виписаними в Кишиневі.
Відчуття залежності від Кишинева дратує й принижує придністровців. Войовничість і арогантність Тирасполя підживлюється цими почуттями, на них виховується молоде покоління. Всюдисуща російська пропаганда підбурює ці почуття і запевняє, що в разі "приєднання" до Москви приниженням та бідності буде покладено край. На цій хвилі в Придністров'ї раз у раз проводяться референдуми і проголошується то незалежність, то залежність від РФ, то заклики, то погрози.
Чисельність населення Придністров'я швидкими темпами зменшується через еміграцію та від'ємну демографію. Виробничий сектор поступово занепадає через відсутність інвестицій, неконкурентність місцевої продукції, порівняно з сусідами. За даними економічного відомства Придністров'я, обсяг експорту зі східного берега становив у 2013-му лише 586,6 млн. дол. США, що на 16% менше, ніж у 2012 році.
Натомість кількість військових та військовозобов'язаних, навпаки, збільшується. Колоритні місцеві сайти повідомляють про приїзд нових сотень - не десятків! - тренованих молодиків із Росії. На урочистому воєнізованому параді на честь 9 травня в Тирасполі пройшло маршем 2 тис. громадян у формі, тобто піввідсотка всього населення. Якби такий самий відсоток марширував того дня в Москві, це становило б 700 тис. чоловік! Складається враження, що проблемну економічно-соціальну ситуацію на східному березі намагаються підмарафетити войовничою риторикою, колонами уніформованих людей та новими референдумами.
Активний дослідник ситуації в регіоні Н.Попеску місяців зо два тому, після початку окупації Криму, писав: "Якщо Крим нічого не коштуватиме Росії в економічній площині, то через 5–7 років ми обговорюватимемо інтервенції Російської Федерації в Одесі, Північному Казахстані чи Азербайджані". Наївний пан Попеску (він говорить це з Лондона)! Інтервенції в Одесі, Маріуполі, Луганську і Слов'янську вже відбуваються, - Кремль не має наміру чекати роки! Тому на тлі повідомлень ЗМІ про наявність серед організаторів трагічних подій в Одесі бойовиків із Придністров'я у Києва, Брюсселя, Вашингтона виникають запитання про дійсні наміри керівників Тирасполя, а головне - їхніх московських коноводів.
Заспокоїмо дослідника Попеску. Кримська агресія, після якої минуло тільки 2 місяці, вже коштує Російській Федерації 200 млрд дол. лише втратою капіталів (є й вищі оцінки). Витрати на власне окупацію Криму не піддаються обрахункам. Ще більші витрати - утримання військ у напівбойовій готовності по всьому західному кордону РФ та тероризація східних українських областей.
Придністров'я як бойова одиниця нічого не варта без фінансової, організаційної, тилової, воєнної допомоги Кремля. Для останнього ж агресивна підтримка регіону означатиме нові мільярди, крайню ворожість ЄС та США і повну втрату впливу й енергетичних перспектив у Південно-Східній Європі. Президент Болгарії оголосив днями на конференції у Штутгарті, що в його країні нині ідентифікують Росію як смертельну загрозу. Місяцем раніше це сказав президент Румунії, де створюється потужна база НАТО і розпочалися навчання. Трохи м'якше, але в тон їм висловився й президент Туреччини. Штовхнувши Придністров'я на агресію проти України, яку підтримує нині весь світ (крім Білорусі, Вірменії, Зімбабве й Нікарагуа), Кремль перетворює Тирасполь на ворога всього світу. З відповідними військовими, політичними, економічними та соціальними наслідками.
Насамперед, придністровці надінуть мундири і будуть змушені стріляти в людей. Відповідно, стрілятимуть і в них. З огляду на три-етнічний характер місцевого населення, у складі якого молдаван, росіян та українців майже порівну, почнуть стріляти й одне в одного. Село на село. Вулиця на вулицю. Район на район. Зброя знайдеться для всіх, - тільки складах біля села Колбасна її на цілу армію вистачить.
По-друге, зупиниться економіка. Зупиниться частково тому, що робітники надінуть мундири, але переважно тому, що її продукцію не купуватимуть. Вище наводилися цифри про обсяг експорту східного берега, який годує регіон. Отож, із нього 40% пішло на західний берег, майже 8% - на Україну, 33,6% - на решту світу і лише 18,2% - на країни Митного союзу. Ось ці згадані 18% для РФ, Білорусі і Казахстану, може, й залишаться - якщо їх туди якось довезуть. Це стосується і металургійного виробництва, і цементу з Рибниці, і текстилю, і якісного коньяку.
Зникнуть і паспорти. Власне, паспорти як папір залишаться, а як документ - будуть скасовані. Навіть на західний берег навряд чи переїде мешканець східного у тій віртуальній, жахливій реальності, до якої закликають деякі голоси в сьогодні мирному Тирасполі. І головне - навіщо чинити самогубство, коли є інший, перспективний шлях? На цей шлях намагається зараз ступити Україна, і називається він - європейська інтеграція.
Державна влада Молдови, як і України, підготувала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, включно з поглибленою та всеосяжною зоною вільної торгівлі, яка буде підписана за кілька тижнів. Чинність її положень поширюється й на Придністров'я. При цьому, усвідомлюючи відмінність економічних і правових систем на різних берегах Дністра, у Брюсселі пішли на створення особливого режиму автономних преференційних сертифікатів для придністровських підприємств до кінця 2015 р. Наприкінці квітня заступник голови тираспольського уряду Ніна Штанскі розмовляла про поглиблення взаємодії у цій сфері з головним переговорником з питань ЗВТ для Молдови від Єврокомісії Люком Девінем уже втретє. У прес-релізі за результатами переговорів східний берег наголосив на своїй "готовності до всебічного діалогу щодо пошуку особливого механізму торгового співробітництва з Європейським Союзом".
Зазначене не означає, що європейці пропонують придністровцям скасувати наявні торгові відносини з пострадянським простором. Виступаючи днями перед журналістами в Тирасполі, візитуючий віце-прем'єр РФ лякав придністровців, що вони "страждатимуть від інтеграції". До речі, такі міфи широко побутують не лише на східному березі, їх нерідко повторюють і в Україні. Те, що нині гарантує Україні й Молдові Брюссель, є, по суті, насамперед сертифікацією якості продукції за стандартами ЄС. А стандарти ці на сьогодні приймаються в усьому світі. Вийшовши на ринок ЄС, виробник отримує знак якості для будь-якого ринку. Хіба це не вихід для комбінату "Тіротекс" із Тирасполя, чи заводу "Молдовакабель", чи того ж Молдавського металургійного заводу, а отже і для бюджету східного берега загалом?
Якщо, зрозуміло, не заважатимуть. Одне тираспольське видання, хай і трохи утрируючи, якось зазначило, що, "попри всі політичні суперечності, депутати кишинівського парламенту виявляють небачену єдність лише в одному питанні - як нашкодити Придністров'ю". Схожий феномен бачимо подекуди сьогодні і в Україні: в умовах агресії відкидаються навіть корисні компроміси, бо владарює не розум, а емоції. 24 роки тому у Молдови відірвали 50% економіки і 15% території. Хіба ж мовчатимуть за цих умов емоції?
Ситуація, що складається нині на величезних просторах Східної Європи, потребує нових, далекоглядних і зважених підходів. Європейський інтеграційний процес, який інколи розглядають зі спрощено-економічного кута, насправді є і правовим, і соціальним об'єднавчим явищем. У єдиній Європі живуть під одним дахом з Мадридом і мирна холодно-автономна Каталонія, і ще вчора гаряча автономна Країна Басків. А візьмімо європейську столицю, Брюссель. За формою - ніби "фронтове місто" з окремими національними валлонськими і фламандським партіями, парламентами, засобами масової інформації, диско-клубами і стриптиз-барами. А насправді - надзвичайно толерантне й космополітичне середовище. У доволі відмінних економічних реаліях існують окремі адміністративні одиниці в приальпійській та в південній Італії, серйозні етнічні й цивілізаційні питання роками намагаються вирішити в Румунії та Словаччині угорці, в Хорватії - серби, в Румунії - цигани, у Британії - шотландці, у Франції - корсиканці і таке інше.
Список - невичерпний. Але ж і терпіння, і здоровий глузд невичерпні! Є з кого брати приклад і східному, і західному берегам. Є над чим подумати законодавцям у Кишиневі, які зопалу ухвалили 2005 р. Закон "Про основні положення правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)". Цим актом вони істотно загальмували ведення переговорного процесу про реальний статус Тирасполя, а отже й реінтеграцію в єдину державу загалом. Можливо, слід відкоригувати емоційне рішення, і саме цей крок відкриє шлях до відмови Придністров'я від безоглядних проголошень "незалежності"? А заодно - й до інтеграційних кроків, запропонованих Брюсселем.
Чи означав би такий сценарій, що з вулиць Тирасполя зникнуть триколори, з екранів телевізорів - "Кремлін беобахтер", з інвесторів місцевого бізнесу - власники кіпрських доларо-рублів? Напевно ні. Однак поряд із ними з'являться і емблематика Євросоюзу, і телебачення Євроньюз, і більше капіталу із зони євро. А отже, знизяться ціни для жителів східного берега, зросте цінність загальонодержавного паспорта, поменшає людей в уніформі, а побільшає - дітей у школах. Щодо російських військових, то вони, напевно, й далі тут служитимуть. Але вже з меншим ризиком для чужого і власного життя.
Приблизно такий сценарій для двох опонуючих берегів розробляють уже кілька років в Організації з безпеки і співробітництва в Європі у Відні. Ще рік тому він виглядав занадто сміливим, але не фантастичним. Крим і Слов'янськ поставили на ньому величезний знак питання. Світові політичні і військові кола тривожно запитують себе: де зупиниться навала агресії і сепаратизму, що загрожує загальноєвропейською катастрофою?
Вона зупиниться там, де громадяни рішуче закличуть владу навести конституційний лад, а влада дасть громадянам права самим упорядковуватити власне життя на взірець європейських реалій. Тирасполь, із допомогою Кишинева, може сказати своє вагоме слово в цій смертельній грі. Допомогти реалізувати мрію про іншу Молдову. Допомогти не сповзти Східній Європі у хаос громадянського взаємовинищення. І врятуватися самому від такої чорної перспективи.