Парад, присвячений 27-й річниці турецької державності на Кіпрі, було призначено на 10-ту ранку. Іноземних гостей, як заведено, привезли за 40 хвилин, а війська вже стояли вишикувані. Рівно о 10-й прибув президент Турецької республіки Північного Кіпру Рауф Денкташ. Потім він об'їздив лави вояків, виголошував промову. Далі слово взяв спікер парламенту. Десь об 11-й мій сусід по трибуні, депутат білоруського парламенту, сказав: "Це дуже боєздатна армія". - "А звідки ви знаєте?" - зі здоровим скептицизмом поцікавився я. "Скільки там показує градусник? - запитанням на запитання відповів білорус. - 47 градусів. А вони вже майже дві години стоять на сонці у касках під стійку "струнко". І досі жоден не те що не помер, а навіть не впав. Я брав участь у парадах на Красній площі в Москві. У нас падали і без спеки. Ні, принаймні фізична підготовка у них чудова".
Перша самопроголошена
Більшість українських знавців зовнішньої політики чомусь вважають, що проблема самопроголошених, невизнаних світовою спільнотою республік, які, втім, реально контролюють свою територію, стосується лише колишнього СРСР. Нагірний Карабах, Абхазія, Придністров‘я… Насправді ж майже за два десятиліття до розпаду СРСР виникло так досі й не визнане ніким, окрім Анкари, турецьке державне утворення на півночі Кіпру. 21 липня 1974 року було підписано перемир'я між керівниками турецької громади Кіпру та Туреччиною, з одного боку, і урядом Республіки Кіпр (до якого тоді входили представники лише грецької громади острова) та Грецією, з другого боку. Так виникла "зелена лінія", поділивши острів на грецьку і турецьку частини. Пройшла вона і через Нікозію (Лефкошу, по-турецьки), що нині залишається єдиною розділеною столицею у світі.
До 1960 року Кіпр був британською колонією, яку Оттоманська імперія "добровільно" передала Лондону 1878 року. На час отримання незалежності греки становили близько 80 відсотків населення острова, а турки - 20 відсотків. Відносини між двома громадами ніколи не були ідилічними, особливо на тлі кривавого протистояння Греції і Туреччини у XIX - на початку ХХ сторіччя. Грецька війна за незалежність, Перша Балканська, Перша світова, нарешті - найкривавіша греко-турецька війна 1921 - 1923 років, - в усіх цих війнах греки і турки воювали одне проти одного. Відтак сотні тисяч турків було вигнано з районів, що увійшли до складу Греції, і сотні тисяч греків змушені були тікати з земель, які, зрештою, залишилися у складі Туреччини. До середини ХХ століття Кіпр під британським пануванням залишився останнім районом із мішаним греко-турецьким населенням.
Тому, щоб уникнути кривавих конфліктів після проголошення незалежності, британці спробували розробити для майбутньої республіки таку конституцію, яка дозволила б обом громадам проживати на острові, створивши систему юридичних противаг. Було передбачено, наприклад, що 35 членів парламенту обиратиме грецька громада, а 15 - турецька, що в армії та поліції співвідношення греків і турків становитиме 60:40, закріплені за тією чи тією громадою усі більш-менш важливі державні посади. Найбільше ж значення мало те, що і президент (обов'язково грек) і віце-президент (завжди турок) отримували право безумовного вето на будь-яке рішення парламенту. Систему цю схвалили обидві громади, а гарантами її виступили Велика Британія, Греція та Туреччина. Турки-кіпріоти особливо наполягали на тому, щоб їх не трактували як меншину, а як одну з двох рівноправних громад, співзасновниць нової держави. Зрештою, цю вимогу врахували, і грецька сторона, і держава під назвою "Республіка Кіпр" вирушили у "самостійне плавання". Проте навіть відносна ідилія тривала недовго. Вже 1963 року внаслідок загострення суперечностей між громадами турецькі міністри вийшли з уряду Кіпру. Проте це аж ніяк не позначилося на становищі їхніх земляків - турків-кіпріотів було практично загнано в гетто, - на 1974 рік під їхнім контролем залишалося сотні анклавів по всьому острову, які, втім, становили лише 3 відсотки території Кіпру. Процес "утискання" турецьких кіпріотів аж ніяк не був добровільним - відомі факти етнічних чисток, 20 тисяч етнічних турків (шоста частина загальної кількості) мусили залишити Кіпр узагалі. Уряд, що складався виключно з представників грецької громади, всіляко вітав цей процес і сприяв йому. Хоча турки проживали на Кіпрі від кінця XVI століття - з часу завоювання його Оттоманською імперією 1571 року (а до того островом Афродіти володіли венеціанці, хрестоносці, араби, візантійці, римляни, - перелічую лише тих, чиє панування тривало понад століття), греки все одно вважали їх за зайд. У 1974 ж році грецькі генерали, які командували кіпрською армією, скинули президента Макаріоса і проголосили приєднання острова до Греції, де в той час правила хунта "чорних полковників". Акт цей став сигналом до "остаточного розв'язання турецького питання" - саме влітку 1974-го зафіксовано різанину в багатьох турецьких селах на Кіпрі. Слабкі загони самооборони турків-кіпріотів не могли протистояти військам греків-кіпріотів під орудою офіцерів з континентальної Греції і, до речі, до зубів озброєних радянською бойовою технікою. І тоді на півночі Кіпру висадилася регулярна турецька армія. Цю подію обидві сторони конфлікту досі розцінюють з діаметрально протилежних позицій. В Афінах і на грецькій частині Кіпру її називають не інакше як "інтервенцією, грубою агресією проти незалежної держави". Турки-кіпріоти і просто турки вважають її "миротворчою операцією, гуманітарною акцією, яка врятувала від винищення турецьку громаду Кіпру". У нетривалих, але запеклих боях улітку 1974 року турки завдали грекам нищівної поразки і взяли під свій контроль 37 відсотків території острова - майже вдвічі більше, ніж частка турків у населенні Кіпру. Втім, як підкреслюють турки, вони мали змогу встановити тоді свою владу на всьому острові. І не зробили цього, мовляв, лише через гуманність. Щоправда, таке пояснення видається малопереконливим. Гадається, в Анкарі добре розуміли - захопивши весь Кіпр, вони мали б величезні проблеми із грецьким населенням - ані винищити його, ані вигнати світова спільнота просто не дозволила б. Навіть Ізраїль, який після переможної війни 1967 року захопив усю Палестину і ще дещо понад це, ось уже яке десятиріччя потерпає від великих проблем як на самих окупованих землях, так і на світовій арені. Турки ж і близько не мають такого потужного лобі, як євреї, ані у США, ані в Західній Європі.
Як би там не було, турецька громада Кіпру з допомогою своїх анатолійських братів відхопила собі не найгірший шмат казкового острова. Договір 1975 року про обмін населенням між двома громадами (єдиний, що його вдалося укласти після збройного протистояння) зафіксував уже доконаний факт: усі турки-кіпріоти - 65 тисяч - з півдня острова перебралися у північну частину, яку, своєю чергою, залишили практично всі греки-кіпріоти - 200 тисяч. І якщо перші роки турецька адміністрація на Північному Кіпрі називала себе урядом турецької частини Федеративного Кіпру (якого насправді не існувало), то 1983 року було офіційно проголошено повністю незалежну державу - Турецьку республіку Північного Кіпру (ТРПК). І хоча в усьому світі її визнала лише Анкара, це державне утворення однак існує.
Як живеш, республіко?
Турки-кіпріоти зіпсували мені закордонний паспорт. Зробити їм це було дуже просто - вони лише поставили туди печатку, що я в'їхав у їхню республіку. Відтак тепер, доки не поміняю паспорта, я не зможу поїхати ані у грецьку частину Кіпру, ні навіть у Грецію - ані та, ані друга країна мені просто не дадуть візи, позаяк я "незаконно пробрався на територію Республіки Кіпр, окуповану Туреччиною". Після розколу острова у 1974 році грецька громада в Південному Кіпрі зберегла за собою право на "торгову марку" "Республіка Кіпр". Представники грецької і лише грецької громади формують уряд, засідають в ООН, представлять Кіпр у всіх міжнародних організаціях - від ІКАО до ФІФА і від Міжнародного поштового союзу до Всесвітньої спілки студентів. Самопроголошена республіка турків-кіпріотів повною мірою розплачується за те, що вона не визнана світовою спільнотою. Навіть якщо ти хочеш написати листа туди, то мусиш писати не "Північний Кіпр" чи просто "Кіпр", а "Туреччина, Мерсін, 10". Листи, на яких написано, скажімо, "Кіпр Кіренія", до цього північнокіпрського міста просто не потраплять - їх доставлять у грецьку частину острова, а звідти вони повернуться до відправника з печаткою "адресат недосяжний". Всі зовнішньоторговельні операції північнокіпрські фірми здійснюють через Туреччину, що, звичайно ж, призводить до накруток і на імпорт, і на експорт. Але найболючіша для турків-кіпріотів заборона на здійснення прямих авіарейсів з будь-якої країни світу до їхньої республіки. Прилетіти на Північний Кіпр не так і складно - треба тільки зробити пересадку у Стамбулі чи в Антальї. Окрема віза на Північний Кіпр не потрібна - достатньо турецької. Але пересадка забирає кілька годин часу і робить переліт істотно дорожчим. Саме це, як сказав мені міністр туризму ТРПК Вамчін Вехіт, і стає фатальною обставиною, яка не дає змоги північнокіпрським курортам нарівні суперничати зі своїми конкурентами з грецького Південного Кіпру та середземноморських курортів Туреччини. Торік ТРПК відвідало 350 тис. туристів з Туреччини і 85 тис. - з "третіх країн". Якщо врахувати, що за цей самий час у недалекій турецькій Антальї побувало 5 млн. іноземних туристів, стає зрозуміло, наскільки мізерна ця цифра для країни, рекреаційні можливості якої - чи не найбільше її багатство. Відтак, хоча сам відпочинок на Північному Кіпрі значно дешевший, ніж туристичні послуги аналогічної якості на Кіпрі Південному, і приблизно такий самий за ціною, як на курортах Туреччини, - транспортна блокада, додаючи у вартості дороги, робить його дорожчим. Ось і нинішнього року готелі Північного Кіпру (а вони дуже різні - від п'яти- до однозіркових) заповнені лише відсотків на 60. Однак те, від чого мало не плачуть господарі, може лише потішити тих, хто не любить пробиратися пляжем до моря, переступаючи через тіла інших відпочиваючих, як це доводилося робити нинішнього літа в Криму. У центрі старовинної Кіренії (Гірне по-турецьки), на міському пляжі біля побудованої хрестоносцями величної фортеці я взагалі був єдиним відвідувачем (!). Турецькі відпочиваючі, яких не так багато, чомусь віддають перевагу не кришталево чистому морю, а басейнам із прісною і добряче хлорованою водою, які є практично при кожному готелі.
Потрапити з турецького Північного Кіпру у південну, грецьку частину острова взагалі неможливо. При цьому турки стверджують, що вони не мають жодних застережень і охоче пускали б усіх. Та не згодні греки. З Південного ж Кіпру на Північ іноземних туристів греки пускають, але лише за умови, що вони повернуться назад того самого дня до 5-ї години вечора. Та й контрольно-пропускний пункт у країні лише один-єдиний - в столиці Нікозії.
800-тисячний Південний Кіпр нині переживає економічний бум, пов'язаний з бурхливим розвитком туризму, офшорною зоною та великою зацікавленістю у нерухомості на острові з боку іноземців - перш за все не надто чистих на руку бізнесменів та політиків з Росії та інших країн СНД. 200-тисячний Північний Кіпр перебуває радше у стані економічного застою. Різницю дуже добре можна помітити з верхніх поверхів готелю "Сарай" у турецькій частині розділеної столиці. Якщо у Лефкоші (як називають турки Нікозію) переважають старі дво-, триповерхові будинки - то у грецькій Нікозії активно споруджуються сучасні багатоповерхівки.
Північний Кіпр активно використовує свій статус колишньої британської колонії. У крихітній республіці функціонує нині п'ять університетів, і викладання в усіх них ведеться виключно англійською мовою. Серед "просунутої" молоді Туреччини освіта на Кіпрі вважається дуже престижною. Приваблюють північнокіпрські університети і чимало студентів-іноземців - є, зокрема, кримські татари. Тим більше що й стипендія тут чи не втричі вища, ніж у самій Туреччині, і дозволяє студентові нормально існувати на неї, не тягнути гроші з батьків і не підпрацьовувати протягом навчального року, як це робить більшість їхніх колег у Туреччині.
Звичайно ж, підвищена стипендія, як і чи не вдвічі вища зарплатня державних службовців Турецької республіки Північного Кіпру, порівняно з платнею за аналогічну роботу їхніх колег із Туреччини, - результат дотацій, які надає Анкара крихітній самопроголошеній республіці. Туреччина постачає на Північний Кіпр прісну воду й електроенергію, причому можна здогадатися, що ці проекти не приносять аж надто великої економічної вигоди. Але, позаяк доля самопроголошеної республіки і далі висить на волосинці, Анкара робить усе, щоб із провінційного, чого там гріха таїти, Північного Кіпру не було масового відпливу населення у динамічні в економічному плані райони самої Туреччини. Нині з 200-тисячного населення Північного Кіпру 30 тисяч - громадяни Туреччини (більшість їх - студенти кіпрських університетів та військовослужбовці частин турецької армії, дислокованих на острові), ще 20-25 тисяч - вихідці з континентальної Туреччини, які отримали громадянство ТРПК.
Взагалі ж, попри мирне і, здавалося б, розмірене, навіть трохи сонне життя, в атмосфері, що панує на Північному Кіпрі, вчувається якась прихована напруженість. Може, це пояснюється величезною концентрацією військових. Справді, у невеличкому курортному Гірне, яке обійшов далеко не повністю, я разів п'ять наштовхувався на колючий дріт із табличкою "військова зона". А коли пішов купатися вночі і заплив далеко в море, то по поверненні побачив, що мої шорти та футболку "стереже" молоденький воячок, який чемно, але рішуче повідомив, що пляж цей, виявляється, теж "військова зона". Турків-кіпріотів можна зрозуміти. Уряд Кіпру залишає за собою право визволити "окуповані території", і якщо співвідношення сил складеться не на користь турків, ТРПК будь-коли може спіткати доля іншої самопроголошеної республіки - Сербської Крайни у Хорватії, яку хорватські війська "ліквідували" протягом п'яти днів, а переважна більшість її населення змушена була тікати до Сербії.
Що далі?
"Ми турки, які щасливі жити на острові Кіпр", - так трохи витіювато і вельми дипломатично відповів на моє запитання: "То ким ви почуваєтеся більшою мірою - турками чи кіпріотами?" міністр закордонних справ та оборони ТРПК Тахсін Ертуаруоглу. Менш дипломатичними були 14 його молодих співвітчизників - студентів, офіціантів, продавців, вояків, - яким я зміг поставити аналогічне запитання за кілька днів мого перебування на Кіпрі. Зрозуміло, що вибірка надто мала, аби бути репрезентативною, та й організоване моє соціологічне "дослідження" було кустарно, але мене особисто результати вразили - всі до одного молоді турки-кіпріоти, котрі погодились відповісти на моє запитання, заявили, що вони перш за все турки. За 27 років після розподілу острова виросла вже ціла молода генерація, яка, на відміну від своїх батьків, абсолютно не володіє грецькою мовою і в більшості своїй навіть ніколи не бачила живого грека. "Для наших батьків, - сказав мені випускник Київського університету Мустафа, - сусіди-греки - частина їхньої молодості. Вони можуть згадувати те спільне життя, ображатися на них, зрештою - боятися та ненавидіти їх. Моїй же молодшій сестрі, яка зовсім не цікавиться ані історією, ані політикою, греки просто байдужі. Вона ними переймається не більше, ніж якими-небудь чилійцями чи таїландцями, хоча живуть тут, поруч, за кілька десятків кілометрів. І таких молодих стає дедалі більше". Ще один молодий турок-кіпріот на запитання, чи хотів би він відновлення територіальної цілісності Кіпру, об'єднання у тій чи іншій формі двох частин роз'єднаного острова, здивовано відповів: "А навіщо?"
Протягом усіх десятиріч конфлікту світова спільнота наполягає, що єдність Кіпру має бути відновлена. Саме ООН рекомендувала всім своїм членам не визнавати ТРПК, і лише Анкара зважилася знехтувати цією рекомендацією.
Реакцію світової спільноти можна зрозуміти - ТРПК розглядають як прояв сепаратизму, небезпечний прецедент для багатьох і багатьох країн, на територіальну цілісність яких зазіхають сепаратисти з-поміж представників національних меншин.
Грецька більшість населення Кіпру вважає, що вся проблема острова зводиться до окупації частини її території іноземною державою - Туреччиною - і може бути в основному розв'язана шляхом виведення турецьких військ і створення умов для повернення біженців.
Позиція ж турків-кіпріотів зводиться переважно до двох моментів. По-перше, вони категорично не згодні вважатися на Кіпрі національною меншиною, а наполягають на тому, що на острові існують дві рівноправні, хоч і різні за чисельністю громади, як і було зафіксовано в конституції 1960 року. По-друге, турки-кіпріоти заперечують право уряду Кіпру, до якого ось уже 28 років входять представники лише грецької громади, представляти на міжнародній арені весь острів, весь народ Кіпру. За твердженням президента ТРПК, саме греки ще 1963 року зруйнували Республіку Кіпр - спільну домівку двох рівноправних громад, змусивши турків залишити уряд. Відтак успіх у переговорах між двома громадами можливий лише в тому разі, якщо їх вестиме не "законний уряд" з "бунтівливими сепаратистами", а два рівноправних суб'єкти міжнародного права. Інакше кажучи, турки-кіпріоти вимагають від греків "спершу" визнати незалежність їхньої держави, а потім розмовляти про об'єднання. Хоча в такому разі неодмінно виникне сакраментальне запитання: "А навіщо, власне, ТРПК, визнаній греками, а відтак і світовою спільнотою, об'єднуватися зі своїми сусідами-греками, до яких вони вочевидь не мають симпатій?"
Проте і кіпрські греки, і кіпрські турки стверджують, що щиро прагнуть до єдності острова. При цьому греки згодні, у кращому випадку, на федерацію, турки ж наполягають на конфедерації і заздалегідь попереджають, що для них неприйнятне таке об'єднання території, яке передбачає реальну можливість повернення на Північ Кіпру всіх вигнаних звідти греків і повернення їм або їхнім нащадкам майна, конфіскованого турками у середині сімдесятих років. Розмови про конфедерацію видаються не надто серйозними, хоча б тому, що сучасний світ не знає жодного прикладу успішного функціонування конфедерації (Швейцарія, яка носить таку назву, насправді вже давно є федерацією).
Особливої гостроти кіпрській проблемі надала нещодавня згода Євросоюзу розпочати переговори з Республікою Кіпр про вступ до ЄС як відповідь на подану ще 1990 року заявку. Нагадаємо, що "просився до Європи" уряд, за яким турецька громада не визнає права представляти її інтереси. Відтак, як сказав авторові президент ТРПК Рауф Денкташ, його держава вважає, що прийняття (грецького) Кіпру до ЄС було б "помилкою" Союзу, а ТРПК у такому разі відповів би "поглибленням своїх інтеграційних зв'язків з Туреччиною", яку, до речі, у Брюсселі категорично відмовляються зарахувати до кандидатів на вступ.
Таким чином, кіпрське питання аж ніяк не наблизилося до розв'язки. Взагалі ж, як вважає депутат Верховної Ради України Рефат Чубаров, проблему острова Афродіти, так само, як і проблему невизнаних республік на території колишнього СРСР, можна буде розв'язати лише в тому випадку, якщо світова спільнота знайде якийсь новий, нестандартний підхід до цих складних вузлів. У чому ж саме має полягати цей підхід, здається, поки що не знає ніхто.