У перші години після терористичної атаки на Сполучені Штати здавалося, що чимало змінилося, й змінилося безповоротно. Зокрема ставлення Заходу до чеченської війни. Російський президент Володимир Путін у перші ж години після нападу на Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку нагадав, що Росія вже кілька років наодинці веде боротьбу з міжнародним тероризмом. Чимало спостерігачів говорили, що ось тепер уже точно в Чечні все закінчиться. Тому що навіть якщо Захід на словах і не змінить своє ставлення до російських дій у Чечні, він змінить їх насправді. І Росія...
І ось тут виникало запитання: а що Росія? Коли б всі ці роки західна критика була серйозним стримуючим чинником для російської адміністрації при вирішенні чеченської проблеми — тоді можна було б ще уявити, що, залишившись без цього стримуючого чинника, Росія сміливо почне бомбити позиції Масхадова, Басаєва й Хаттаба. Чи: що Захід якось фінансував чеченців, а тепер перестане. Та суть чеченської війни саме в тому, що це внутрішня справа Росії. І представники промосковської адміністрації Кадирова, і представники адміністрації Масхадова, і російські військові — всі в Чечні пов’язані складною системою корпоративних зобов’язань, деякими кордонами, через які ніхто не хоче і не може переходити. Навіть якщо російським спецслужбам і вдасться знайти докази зв’язку бойовиків і бін Ладена, їм доведеться тоді визнати, що чеченцям удалося спритно обдурити навіть саудівського мільярдера-терориста, примусивши і його розщедритися. Зараз лише спеціалісти по Північному Кавказу пам’ятають, що політиком, який створював у Чечні радикальну ісламістську партію при Джохарі Дудаєві, був мер Грозного і майбутній союзник Москви Беслан Гантеміров, який нині обіймає високу посаду в представництві президента в Південному федеральному окрузі. І що, вже не заважають «Бесу» його радикальні переконання чи він про них благополучно забув, переконавшись, що гроші можна заробляти й інтернаціоналісту?
Тому, із погляду логіки, російські військові мали гнівно відреагувати на захоплення — хоча б і на один день — Гудермеса, на бої за Аргун і Шалі... Та, з іншого боку, — а як гнівно? Чечню вже кількаразово бомбили, російська армія формально контролює всю територію республіки, всі селища зачищені по кілька разів. І в цій ситуації загони Масхадова займають Гудермес, а в Грозному збивають вертоліт із генералами й офіцерами з Генерального штабу... Москві залишається одне: чи продовжувати війну на виснаження супротивника до нескінченності (міністр оборони Сергій Іванов 10 вересня так і каже, що російська армія буде в Чечні завжди), чи подумати, як цю війну закінчити. А тим часом починають повзти вниз ціни на нафту, а в Кремлі приймається рішення про інтенсивну підтримку Північного альянсу в Афганістані. Та Росія без дорогої нафти не може вести жодних війн. А Північний альянс вимагає значних капіталовкладень, і, найголовніше, — капіталовкладень виправданих. Тому що у випадку його перемоги над талібами і встановлення контролю хоча б над більшою частиною афганської території Москва отримує шанс грати куди більшу роль у регіоні й розмовляти з Заходом як основний гарант центральноазіатської стабільності. Та чи зможе Росія практично вести війну на два фронти?
У цій ситуації і пролунало телезвернення Володимира Путіна, в якому президент заявив про підтримку зусиль США, а чеченським бойовикам дав 72 години на роззброєння. Дотепер у Росії сперечаються, що ж усе-таки сказав Путін? Чи є ці 72 години якимось сигналом для можливого політичного процесу, переговорів з Асланом Масхадовим чи представниками останнього президента Ічкерії? Чи ж виправданням нової широкомасштабної операції зі знищення супротивника? Чиновники коментують ситуацію по-різному. Міністр оборони Сергій Іванов стверджує, що після 72 годин діятиме правило «хто не сховався — я не винний». Ахмад Кадиров то каже, що це останній шанс для Масхадова, то стверджує, що в Масхадова немає жодних шансів... Потім заступник глави президентської адміністрації Дмитро Козак запевняє, що 72-ма годинами термін роззброєння бойовиків не вичерпується, поставивши під сумнів саму суть ультиматуму...
І все-таки силовий варіант є малоймовірним хоча б тому, що незрозуміло, що ще можна зробити з погляду військового рішення, якщо навіть зараз, після встановлення контролю над усією територією республіки, російські силовики її насправді не контролюють, допускаючи найзапаморочливіші рейди загонів Масхадова, вбивства представників промосковської адміністрації та спорадичні сутички. Причому все це відомо й при досить жорсткій цензурі й обмеженості самостійного пересування журналістів, правозахисників та інших спостерігачів територією республіки. Ще тривають килимові бомбардування, зачистки та бої в горах — але все це вже по кілька десятків разів було й ні до чого не призвело...
Та й варіант політичного врегулювання, швидше, нагадує те, бажане видають за справжнє. Аслан Масхадов поставився до заяви Путіна саме як до заклику розпочати переговори, навіть призначив віце-прем’єра Ічкерії Ахмеда Закаєва своїм представником на цих переговорах. Та російські офіційні особи категорично заперечують навіть саму можливість контакту з масхадівцями, хіба-що лише за умови капітуляції та здаванні зброї. Що ж відбувається насправді? Насправді Кремль, судячи з усього, просто ще не визначився у своїх підходах до чеченської проблеми. Ясно, що потрібно щось робити, що в зміненій ситуації Чечня стає гирею на ногах російського зовнішньої політики. Та, з іншого боку, Володимир Путін не може так просто взяти й піти, визнавши в такий спосіб хибність власної політики. Саме тому в Чечні нічого не змінюється. І Москва не допустить цих змін ще довго. Найрозумніший вихід для Кремля в сущій ситуації — «забути» про Чечню, займатися глобальними зовнішньополітичними проблемами, усім своїм поводженням показуючи незначимість чеченської ситуації. Та саме це в російському керівництві ніхто робити не хоче. Думка, що після 11 вересня Росії в Чечні все дозволено, перекриває іншу логічну думку: а що, власне, все, коли вже все було?