Складно собі уявити будь-яку іншу за змістом і стилем книжку, що так пасувала би Дональду Трампу, як "Вогонь і лють: усередині Білого дому Трампа" Майкла Вульфа.
Традиційне політологічне дослідження або життєпис видалися б тьмяними і навряд чи викликали б бурю емоцій у читача, а тим більше в головного героя, який, схоже, лише в цій царині відчуває всю повноту буття. Якби Дональд Трамп постав у памфлеті, можливо суперечливим, але міцним і першокласним ділком, то, цілком вірогідно, він рекомендував би книжку для читання. Втім, дехто єхидствує з приводу того, що саме цей предмет, книга, якого не торкалися ні руки, ні очі, викликав таке обурення центральної дійової особи.
Стиль автора легкий, може навіть занадто, враховуючи, що йдеться все ж таки не про поп-діву чи екстравагантного бізнесмена. Певно, далося взнаки те, що Майкл Вульф якийсь час працював у видавництві журналу Vanity Fair ("Ярмарок марнославства"). Йому з легкістю вдалося вплести очевидні плітки й теревені у прямі цитати співрозмовників. Та іноді, щоправда, незрозуміло - чи це спрощені діалоги відображають доволі куций світ окремих персонажів, чи це слідування закону жанру. Хай там як, але враження від книжки лише зміцнює думку, що склалася у процесі спостереження за передвиборними перегонами і роботою адміністрації 45-го президента США. Наче не лише сам Вульф, а й ми всі разом вісімнадцять місяців "напівпостійно сиділи на диванчику в Західному крилі" - частині Білого дому, де розташований Овальний кабінет та офіси ключових функціонерів уряду. До речі, те, що Майклові Вульфу дозволили збирати матеріал для книжки без укладання угоди з умовами щодо змісту та можливості корегувати, свідчить як про хаотичний стан речей, що панував тоді, так і певну дихотомію у взаєминах із мас-медіа. З одного боку, Трамп розпочав і дотепер веде війну з провідними засобами масової інформації, які він називає не інакше ніж "фальшиві новини". З іншого - непереборне бажання бути в центрі уваги й випромінювати успіх стало непереборною спокусою надати Майклові Вульфу такий доступ, який і не снився іншим інтерв'юерам до нього.
Тому цілком зрозуміло, чому Дональд Трамп так розлютився: адже його психологічний портрет вийшов нищівним. Вульф словами інших персонажів ставить під сумнів розумову спроможність Трампа бути президентом: "його мозок не спроможний виконувати притаманні цій посаді функції", "він не здатен планувати, організовувати, приділяти увагу й зміщувати фокус… не може зв'язати причини й наслідки". Власне, такої думки дійшли й конгресмени-демократи, які вимагали медичного обстеження. Вульф стверджує, що "дуже стабільний геній", як себе назвав Трамп після обстеження, є напівграмотним, хоча… є й контраргументи на кшталт: "він міг читати заголовки й статті про себе або принаймні заголовки статей про себе". Були й більш утішні характеристики. Зокрема Роджер Айлс, колишній очільник консервативного каналу Fox News, захоплюється "шостим чуттям щодо суспільного ринку, безжальністю й невгамовністю безперервних спроб опанувати його". Але водночас зазначає, що Трамп не має будь-яких політичних поглядів і стрижня, а тому він "бунтівник без мети".
Власне, надихати і формувати відчуття мети було функцією стратегічного радника Стіва Беннона - одного з "трьох джентльменів, що керували процесами". Двома іншими з трійки були керівник апарату Білого дому Рейнс Пріебус, який у зв'язці зі спікером палати представників відповідав за функціонування уряду та реалізацію президентських ініціатив у законодавчій площині, а також радник і зять Джаред Кушнер, який і донині відповідає за зв'язки з великим бізнесом та за безліч інших пріоритетних завдань.
Організація роботи нової адміністрації (до призначення генерала Джона Келлі керівником апарату) суттєво відрізнялася від усіх попередніх, яким були притаманні майже військова ієрархія і дисципліна. Імпульси з зовнішнього світу потрапляли не через налагоджену вертикальну систему, а як на душу ляже. Відповідно, й вказівки кидалися виконувати всі, кому випало бути поруч президента, а не ті, до компетенції яких належало питання. Фактично Трамп переніс свій хаотичний стиль керування корпорацією однієї людини на Пенсильванія авеню,1600. Майкл Вульф влучно сформулював поняття команди як "групи людей, котрі докладають зусиль, кожен у свій спосіб, аби змиритися з тим, що означає працювати на Дональда Трампа".
Стів Беннон був упевнений, що його бос усвідомив історичну відповідальність своєї місії. Завдяки політичним інстинктам колишнього інвестбанкіра, який став прихильником теорії змов та неортодоксальних поглядів на політику, у Білому домі й оселилася ця доволі екстравагантна компанія. Після публікації книжки з не вельми схвальними характеристиками президента Беннон повною мірою усвідомив межі вдячності за свою службу і те, що перемогою Трамп зобов'язаний нікому іншому, крім себе. Схематичні погляди головного стратега на глобальну політику не можуть не страшити. Близькій Схід, на його думку, потрібно було переформатувати отаким чином: "нехай Йорданія візьме Лівий Берег, а Єгипет - Газу. Нехай щось зроблять із цим або потонуть. Саудівці й єгиптяни на межі, усі налякані Персією. Ємен, Сінай і Лівія у халепі… тому Росія є важливою. Росія погана? Так, вони поганці, але світ повен таких". Однак усі думки Беннона спрямовувалися на "Китай, який є всім": "Ми нічого не розуміємо правильно. Усе насправді просто. Китай нині там, де в 1929-1930 роках була нацистська Німеччина (до відома: нацисти прийшли до влади 1933 року. - О.Х.). Китайці, як і німці, - найбільш раціональні люди, поки не перестануть бути такими. Вони перетворяться на гіпернаціоналістичну державу, і тоді джина буде неможливо повернути до пляшки". Та не судилося Беннону реалізувати свої геополітичні задуми - на тактичному рівні він був "з'їдений" Джарванкою.
Іронія долі в тому, що все, що лишилося в Білому домі після відставки Беннона, - це дотепна назва тандема Іванки і Джареда (Джарванка - похідне від імен президентських доньки і зятя), які об'єдналися в цій адміністрації, щоб у майбутньому, в разі виникнення сприятливих обставин, позмагатися за наступну. При цьому домовленість закріплює саме за представницею прекрасної статі роль майбутнього кандидата у президенти. Не Гілларі Клінтон, а Іванка Трамп має стати першою! І хоча на запитання, хто є його найбільш довіреним радником, президент відповів "Можливо, відповідь і не сподобається, але це я. Я розмовляю з собою", Джаред Кушнер та Іванка Трамп є тими, до кого він таки прислухається. А Джаред прислухається до порад досвідчених діячів, таких як Руперт Мердок, чия медіаімперія підтримує Трампа, або Генрі Кіссинджер, ветеран realpolitik у міжнародних відносинах. Причому останній цікавий президентському зятеві і для престижу, і як справжній порадник. Вульф стверджує, що президент неодноразово повторював: "Кіссинджер каже, що Джаред буде наступним Кіссинджером". Хай там як, але саме він допомагав молодій команді організовувати зустрічі з керівництвом Китаю і Росії.
До речі, єдина згадка про Україну теж пов'язана з ім'ям цього стратега. Він, власне, просував ідею можливого американо-російського обміну України і Грузії на Іран і Сирію. Дві інші згадки нашої країни пов'язані з Полом Манафортом, колишнім політтехнологом Віктора Януковича, колишнім лобістом інтересів президента РФ Владіміра Путіна через російського олігарха Олега Дерипаску, а також зовсім недовго головою передвиборного штабу кандидата в президенти Дональда Трампа - звичайно ж, до відставки у зв'язку із вчасно виявленими записами в "амбарній книзі" Партії регіонів щодо чималих виплат чорною готівкою. Але насправді, читаючи книжку, можна побачити в ній набагато більше знайомих українцям реалій. Таке враження, що обидва президентські персонажі написані одним і тим самим автором - світогляд, стиль мислення, мовлення і поведінки, естетичні уподобання, марнославство і навіть роль дітей у владі надзвичайно схожі. Напевно, "осьовий час" Ясперса неминуче дістався й "храму на пагорбі".
Книжка упродовж січня трималася на першому місці в рейтингах сервісу Amazon і два тижні поспіль у списках The New York Times. За даними видавництва, вже продано понад 1,7 млн паперових і електронних копій, а також копій в аудіоформаті. Звичайно, ця цифра не враховує сотень тисяч нелегальних копій, що розійшлися світом. За підрахунками експертів, автор уже заробив більш як 1,1 млн дол., а якщо ажіотаж не вщухне, то додасть до своїх статків іще 6,3 млн.
Щойно сповільнилася круговерть навколо творіння Майкла Вульфа, як на Трампа та його оточення насунулася нова "хвиля" - "Трампократія: псування Американської Республіки" авторства Девіда Фрума, колишнього спічрайтера президента Джорджа Буша-молодшого. Саме він винайшов вислів "вісь зла". Навколо цієї осі оберталася зовнішня політика 43-го президента США. Будучи "ніколи за Трампа"-республіканцем, Девід Фрум запропонував опус хоча й критичний, але менш емоційний. Якщо хаос є візитною карткою президенства Трампа, то у книжці це явище структурується в логічну й аргументовану послідовність - у такий собі легкотравний продукт для політичного аналізу, якого бракує першій книжці. Втім, схоже, що, попри додану змістову вартість, "Трампократія" не здобуде такої популярності, як сповнена сенсаційних пасажів "Вогонь і лють": адже вона вже збила оскомину й її вміст так пасує вибуховому характеру господаря Білого дому.
Цілком вірогідно, що колоритна особистість Дональда Трампа і строкатість його найближчого оточення ще стануть предметом письменницьких трудів у вигляді драми, комедії, сатири, або й суміші всіх жанрів…