Україна опинилася на межі діалогу влади з опозицією. Майже всі політичні сили нашого суспільства висловили неабияку зацікавленість у такому процесі, що дозволив би подолати кризу, в якій опинилася Україна. Підбадьорені пропозицією президента Польщі
А.Квасьнєвського «подарувати» легендарний «круглий стіл», за яким було розв’язане польське протистояння більш ніж десятирічної давнини, опозиційні політики сподіваються, що українську кризу вдасться розв’язати у польський же спосіб — фактично капітуляцією влади. А їхні білоруські колеги можуть лише сумнівно похитати головами — надто все це їм щось нагадує. «Дежа вю», можна сказати. Приблизно рік тому «діалог» з опозицією спробував вести президент Лукашенко.
Першого березня 2000 року до Мінська з візитом прибула спільна делегація Парламентської асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї Ради Європи і Європейського парламенту. Головною метою візиту була спроба визначити, як можна вивести Білорусь з конституційного глухого кута, у якому вона опинилася ще 1996 року, коли внаслідок референдуму був утворений без проведення виборів новий двопалатний парламент — Національні сходи Республіки Білорусь. Кризовий стан білоруського політикуму поглибився 20 липня 1999 року, коли закінчився термін президентських повноважень Лукашенка (подовжених, щоправда, на тому ж нелегітимному, за оцінками західних демократій, референдумі 1996 року).
Основними питаннями, яким приділяла увагу європейська «трійка», були виборче законодавство, функціонування парламенту та доступ опозиції до ЗМІ. Головною ж ідеєю, яку намагалися донести європейці до обох боків білоруського протистояння, була потреба розпочати переговори. Керівник групи у справах Білорусі Парламентської асамблеї ОБСЄ Адріан Северин підкреслював, що опозиція «повинна брати участь у політичному діалозі, до того ж будь-якому, оскільки діалог ліпший за його відсутність. Інший шлях — це шлях конфронтації, і цей шлях не підходить». Деяким білоруським опозиціонерам та настійливість, з якою європейські посередники підштовхували опозицію до діалогу з владою, здалася навіть занадто надмірною. На підсумковій прес-конференції європейці висловили «обережний оптимізм». Це було вельми потішно чути, враховуючи, що лише кілька годин тому під час зустрічі з поважною делегацією Лукашенко сказав, що Консультативно-спостережна група ОБСЄ «не потрібна тут», оскільки, мовляв, у Білорусі немає ані воєн, ані конфліктів. Європейці, звісно ж, висловили свою незгоду з такою оцінкою проблеми. Згодом Лукашенко ще раз «обламав» дипломатичних європейців, заявивши буквально таке: «Якщо ви не визнаєте нашої Конституції, нам з вами немає про що розмовляти».
А тим часом, того ж таки 1 березня 2000 року, президентська адміністрація зробила спробу зімітувати той таки ж довгообіцяний діалог між владою та опозицією. В «діалозі» взяли участь представники лише 12 ненайавторитетніших громадських організацій. За словами ж представника Лукашенка, заявки на участь у діалозі подали п’ять політичних партій і 35 різних громадських організацій, фондів тощо. Лідери ж найвпливовіших опозиційних партій (Об’єднаної громадянської партії, соціал-демократичної партії «Народна громада», Білоруського народного фронту «Відродження») заявили, що не були запрошені владою і не збираються брати участі у подібних «діалогах», оскільки вважають їх фарсом.
Позиція білоруської опозиції полягала у тому, що її взаємини з владою мають проходити у формі переговорів, аж ніяк не діалогу. Ось як пояснював у березні 2000 року різницю між ними Володимир Нистюк, депутат розпущеної 1996 року Верховної Ради Білорусі 13-го скликання: «По-перше, в ході переговорів світовим співтовариством пропонується обговорити тільки принципові питання, розв’язання яких дозволить провести вільні й демократичні вибори у Білорусі і дасть можливість вийти з кризового болота. Питання чітко сформульовані — приведення виборчого законодавства Білорусі у відповідність зі світовими демократичними стандартами, уточнення ролі і функцій парламенту та доступ опозиції до державних ЗМІ. По-друге, процедура переговорів передбачає прийняття на рівні перших осіб влади та опозиції відповідних зобов’язань, виконання чи невиконання яких достатньо легко відстежити й оцінити. По-третє, переговори — це вже далеко не внутрішня справа Республіки Білорусь». В.Нистюк вбачав тоді цілком можливою обмежену участь опозиції у так званому діалозі, але за таких умов: «По-перше, опозиція не повинна неодмінно погодитись підмінити переговори, запропоновані міжнародним співтовариством, якимсь ерзац-діалогом з владою... По-друге, у випадку вироблення консолідованого рішення участь у діалозі необхідно обмежити рівнем представництва... По-третє, будь-які прямі контакти опозиції з владою мають відбуватися тільки за участю Консультативно-спостережної групи ОБСЄ».
29 березня 2000 року у Білорусі офіційно розпочався «діалог» громадсько-політичних сил і влади. Участь у ньому взяли 90 різних партій і громадських організацій. Зрештою, власне партій у цьому переліку було мало, а тим більше опозиційних і впливових. А напередодні, 25 березня, у Мінську за допомогою бронетехніки була розігнана акція опозиції «День волі». Що ж, це був непоганий початок «діалогу» по-лукашенківськи.
Багато аналітиків вважали, що політична криза у країні могла бути розв’язана тільки шляхом виборів (призначені на 15 жовтня 2000 року). Передвиборна тактика влади полягала у тому, щоб не просто закамуфлювати тоталітарну виборчу модель у демократичні шати, але й надати виборам на всіх стадіях максимально переконливу для міжнародних організацій демократичну форму, зберігши за собою повний контроль за їхнім ходом та результатом. Саме міркуваннями про ступінь контролю визначалися межі її поступок демократичним силам та міжнародним інститутам. Вимушеною поступкою Лукашенка було вже саме рішення вступити у переговорний процес з опозицією, хоч й у непрямій формі «широкого суспільного діалогу». Цей маневр, однак, фактично викрила вже на його початковій стадії відмова дев’яти опозиційних партій брати участь у пропонованому фарсі. Лукашенко завершив самовикриття, відхиливши усі значимі поправки до Виборчого кодексу, запропоновані учасниками діалогу, залишивши суто косметичні.
Таким чином, вельми складною й гострою для опозиції проблемою було: брати участь чи ні у наступних виборах. Білоруська опозиція напередодні виборів була сильною як ніколи. Склалась структура координації дій між основними політичними партіями. Першим кроком до консолідації був той самий «діалог» з владою — основні партії змогли скористатися цією нагодою, щоб узгодити єдину позицію. Наслідком цього стало об’єднання широкої опозиції у рамках Консультаційної ради. Ще більше згуртували опозицію вуличні акції «Гарячої весни-2000».
Лукашенко, однак, не збирався так просто віддавати владу: жодної з умов опозиції (прозорість виборчого процесу, введення до складу комісій усіх рівнів представників різних політичних сил, доступ опозиції до ЗМІ, підвищення ролі парламенту, припинення політичних репресій) так і не було виконано.
Опозиція була змушена обрати бойкот виборів як спосіб ненасильницького опору режимові Лукашенка, а влада пішла на небачені фальсифікації. За даними опозиції, 15 жовтня 2000 року на виборчі дільниці прийшло всього близько 45% виборців (білоруське законодавство визнає вибори такими, що відбулися, якщо участь у голосуванні взяла принаймні половина виборців). Вкинувши безліч незаповнених і «правильних» бюлетенів та виправивши списки виборців, білоруській владі вдалося сфабрикувати позитивний для себе результат (60% явки виборців). Але моральну перемогу святкувала саме опозиція, потрактувавши те, що більшість громадян Білорусі не взяли участі у нечесних виборах як підтримку.
Однак успіх опозиції був ілюзорним. Жодна моральна перевага не змінить того факту, що у Білорусі править не віртуальний, а цілком реальний Лукашенко, який зовсім не збирається змінювати стиль правління, — свідченням цьому стали тиждень тому масові арешти опозиціонерів впродовж акції «День волі-2001». А втім, продовження «діалогу» не виключене — нинішнього року у Білорусі президентські вибори.