Самотність на вершині
"За будь-яких обставин намагайтеся зайняти найвищу позицію: там найменше тисняви", - казав Шарль де Голль, цитати з якого знову ввійшли в активний вжиток.
І справді, після закінчення динамічної, малопередбачуваної і, як видавалося, безкінечної виборчої кампанії, президент Франції 3 консолідував свою перемогу, здобувши абсолютну більшість у парламенті, в той час як його конкуренти повержені й розпорошені.
Колись майже безальтернативний лідер президентських перегонів Франсуа Фійон канув у політичне небуття, звідки його і його родину час від часу виривають чергові етапи розслідування фінансових зловживань. Найбільша ж опозиційна партія "Республіканці" все ще борсається між розколами і "перевинайденням" себе, а децимована фракція Соціалістичної партії намагається перегорнути сторінку під брендом "Нові ліві". Марін Ле Пен, можливість президентства якої більш як рік була чи не головною європейською страшилкою, за якою чигав привид "Фрекзиту" і навіть розвалу ЄС, отримала лише 8 депутатів "Національного фронту". Невелика фракція "Нескореної Франції" Жан-Люка Меланшона звично готується до вуличних протестів, проявляючи себе у парламенті то колективною відмовою носити краватки, то бойкотом виступу очільника держави.
Виразна розбалансованість і навіть розгубленість опозиції в істотно оновленому парламенті далася взнаки під час голосування 4 липня за затвердження програми уряду. Те, що серед солідних 370 голосів "за" були й 16 голосів формальних опозиціонерів, ще не найбільша дивина. Бували в історії П'ятої республіки й переконливіші голосування. Однак рекордно мало виявилося тих, хто вирішив висловити відверту недовіру урядові та його програмі, - всього 67, переважно ліво- або праворадикали. Проте безпрецедентно багато було депутатів, які "утрималися", - 129. Якщо урядовій програмі так важко опиратися, то в чому ж, власне, природа її привабливості?
Парадокс авторитарного лібералізму?
Улітку 2017 року презентація програми нового уряду перетворилася зі звичного ритуалу на політичну виставу в двох актах. Президент Макрон вирішив виконати передвиборну обіцянку і звернутися до Конгресу (спільного засідання обох палат парламенту) з французьким аналогом щорічної промови американського президента, відомої як State of the Union. Або ж, у перекладі мовою української політики, - про внутрішнє і зовнішнє становище Французької республіки.
Рішення, саме по собі хоч і новаторське, однак цілком уписується в рамки французької Конституції і президентських повноважень. Але те, що стратегічна промова була виголошена 3 липня, рівно за 24 години до презентації загальної програми уряду, стало об'єктом досить інтенсивної критики. Побоювання стосувалися не так того, що взаємовідносини президента та уряду від самого початку будуть конфліктними, як того, що президент, демонстративно відсуваючи прем'єра в тінь, забагато уваги й повноважень концентрує на власній персоні.
Самопозиціювання президента Макрона після виборів істотно відрізнялося і від його поведінки в перебігу виборчої кампанії, і від позиціювання його попередника Франсуа Олланда. Відкритий, комунікабельний і медійний під час кампанії, після інавгурації Макрон став менш охочим до спілкування з пресою. Здавалося, ніби він буквально засвоїв іншу з максим Де Голля: "Не існує авторитету без престижу, а престижу - без усамітнення".
Олланд протягом своєї п'ятирічки намагався бути "нормальним" президентом. Він приділяв чимало часу розмовам з журналістами, що вилилися в скандальну книгу "Президент не мав би цього казати", позував художниці для коміксу про "дорогого Франсуа", а поза тим активно займався мікроменеджментом роботи уряду, чим неабияк дратував прем'єра Вальса.
Макрон натомість відчув, що час "нормальних" політиків, принаймні у Франції, минає. Нещодавнє опитування підтвердило, що французи не залишилися осторонь світового тренду і бажають собі сильного, авторитетного лідера, здатного "навести лад" у державі. Сильний лідер у такому розумінні значну увагу приділяє власному утвердженню на міжнародній арені, переймається передовсім стратегічними речами і не втручається в марудну повсякденну роботу уряду. Звідси - логіка двох його промов: президент визначає цілі, цінності й орієнтири, а прем'єр-міністр окреслює шляхи їх досягнення.
З першими метаморфозами поведінки Макрона в пресі, опозиційних та експертних колах почалися розмови про його схильність до "юпітеріанства" (за аналогією з верховним богом римського пантеону), "президентського монархізму" і навіть ліберального авторитаризму: максимальної концентрації влади для просування ліберальних та демократичних принципів. Наскільки справедливі ці докори і чи буде життєздатним цей мікс взаємовиключних цілей і методів їх досягнення, стане зрозуміло вже за кілька місяців.
Промова Макрона: інституційні метаморфози
Програмну промову Макрон виголосив у пишному Версальському палаці перед аудиторією в майже 900 депутатів обох палат, розсаджених в історичній залі за алфавітом, а не партійною належністю. Президент Франції вклав у виступ весь свій шарм і акторський талант. Стримані величні жести, вишукана мова, явні й приховані цитати, майже літературні алюзії й метафори створювали враження навмисного ретро, що стилістично занурювало аудиторію в атмосферу 1950-1960-х років. Однак аналізуючи суть пропозицій, французькі оглядачі зійшлися на тому, що анонсована Макроном революція передбачає не так заснування цілковито нової, Шостої республіки (мрія лівих сил, які хочуть суто парламентської системи), як своєрідне очищення, відновлення, повернення до основ і духу П'ятої, президентської республіки.
Основою революції Макрона покликані стати інституційні трансформації, що мають бути впроваджені протягом одного року. Мета - вдосконалити французьку політичну систему в трьох вимірах: ефективність, репрезентативність, відповідальність. Якщо буде потреба, президент висловив готовність винести деякі з пропонованих заходів на референдум.
Ефективність насамперед стосується реформи парламенту. Макрон хоче, щоб скорочений на третину парламент видавав менше законів, ухвалював їх за спрощеною процедурою, переглядав щодва роки і саме законодавство, і його імплементацію та більш активно здійснював функцію контролю. Така реформа матиме глибокі наслідки не лише для повсякденної роботи парламенту - зміниться весь поділ Франції на виборчі округи, що порушить певні "феодальні" звички й традиції структурування національної політики.
Репрезентативність має відображатися в обранні принаймні частини парламенту (можливо до чверті) за пропорційним принципом. Це добра новина для радикалів, зокрема "Національного Фронту", для якого саме система мажоритарних виборів у два тури є ключовим запобіжником на шляху до здобуття більшої кількості парламентських мандатів. Другим поліпшенням у контексті репрезентативності має стати реформа Економічної, Соціальної та Природоохоронної ради, що об'єднує профспілки, уряд і деякі громадські організації (переважно екологічного спрямування). За задумом Макрона, вона повинна перетворитися на ключовий орган комунікації між владою і громадянським суспільством - "форум нашої Республіки". Третім репрезентативним нововведенням буде відродження інституту петицій.
І, нарешті, відповідальність стосується забезпечення справжньої незалежності судової гілки влади та завершення її відокремлення від виконавчої. Серед конкретних заходів - ліквідація Республіканського суду справедливості, створеного для того, щоб судити міністрів.
Свобода, мізки, братерство: нове покликання Франції
Однак навіть якщо інституційні зміни й становили ядро конкретних пропозицій, усе ж відмінною рисою промови Макрона стала концентрація на цінностях та антипопулістському дискурсі. Особливо примітне в ній послідовне наголошування на важливості відродження довіри в суспільстві та поборюванні внутрішнього цинізму. Першим ключовим принципом для зміцнення довіри визначено свободу у всіх її проявах, а саме: свобода економічна, територіальна, культурна; особиста емансипація, підвищена мобільність, гендерна рівність, світськість і навіть обіцянка скасувати з осені режим надзвичайного стану, що був запроваджений у зв'язку з терактами кінця 2015 року. Другим - братерство, або ж солідарність, що передбачає зосередженість насамперед на подоланні суспільних розламів, реформуванні системи соціального захисту, побудові справді інклюзивного суспільства.
Цікаво, що третій ключовий для Макрона принцип не замикає традиційну республіканську тріаду рівністю. Натомість Макрон, посилаючись на колишні досягнення Франції в науці, культурі, технологіях, говорить про необхідність "повернути властиве місце французькому розуму", щоб у найближчому майбутньому мати нові вагомі здобутки. В цьому ж контексті він говорить і про необхідність справедливо вирішувати проблему біженців, чому також може посприяти саме французький розум. Таким чином Франція здійснить своє покликання - стане "центром нового гуманістичного проекту для світу".
Однак це не єдиний вимір покликання Франції в глобальному масштабі. Навіть у тому, що "світова війна більше не є привидом, на якого уповають песимісти, а вже перетворилася на серйозну гіпотезу реалістів", він бачить роль для Франції: "зуміти побудувати мир та утверджувати гідність особистості". Якщо у своїй внутрішньополітичній програмі Макрон намагається балансувати між правими і лівими ідеями, то в зовнішньополітичній сфері прагне поєднувати примат національних інтересів Франції з ліберальною відданістю ідеї захисту прав людини у всьому світі. Головне завдання - знову поставити Францію в центрі полілогу між націями, і основою для цього стане оновлена сильна армія, готовність розмовляти практично з усіма гравцями. Попри чимало гарних слів про ціннісне значення Європейського Союзу, Макрон притримує своє бачення його подальшого розвитку, обмежившись повторенням зобов'язання з передвиборної програми про проведення демократичних конвенцій по всій Європі, які дадуть можливість усім європейцям висловитися щодо майбутнього їхньої європейської родини.
Солдат революції
Концептуалізовану Макроном революцію доведеться здійснювати прем'єр-міністру Едуарові Філіпу. Його промова-презентація від 4 липня мала цілковито інший настрій. По-перше, зміст її визначав солідний перелік-каталог запланованих заходів в основних сферах (юстиція, освіта, культура, охорона здоров'я, оборона, податки, інвалідність, безпека, міграційна політика, екологія тощо). По-друге, її представлення було більш конвенційним, а рецепція більш відкритою. Якщо президента слухали затамувавши подих, то презентацію прем'єра постійно переривала оплесками фракція більшості, яка нарешті розмістилася єдиним кластером і відчула свою силу.
Проблема, однак, полягає в тому, що 29 червня Рахункова палата виявила в бюджеті поточного року 8 млрд євро незабезпечених кредитів, через що дефіцит бюджету може перевищити 3-відсоткову норму ЄС. Філіп прагнутиме розв'язати проблему до кінця поточного року: по-перше, у 2013 та 2015 роках Франція вже отримувала дворічні відтермінування, однак забезпечити бажаний показник не спромоглася. По-друге, досягти такого принципового і для економічного життя Франції, і для її позиціювання в рамках ЄС результату - особливо важливий виклик, який окреслить відмінності від попередників не лише словом, а й ділом.
Основним інструментом уряду стане економія державних видатків з орієнтиром на 3% ВВП протягом 5 років, що, за словами Філіпа, дозволить "покінчити з французькою залежністю від публічних витрат" і скоротити ці видатки на 60 млрд євро. Паралельно плануються інвестиційний план загальною вартістю 50 млрд євро та анонсована раніше реформа ринку праці, що покликані оживити стагнуючу економіку.
Податки обіцяли поки що не піднімати, хоча ситуація з бюджетом змусила відкласти деякі попередньо анонсовані заходи зі зниження податків. Наприклад, скасування податку на нерухомість, що торкнеться майже 80% французів, можливо відбудеться аж під кінець президентської п'ятирічки, а не у 2018-му, як це обіцяли, а реформа ще двох податків переноситься з 2018-го на 2019 рік. Однак у цілому уряд не відмовляється від мети зменшити фіскальний тиск на 1% ВВП за п'ять років. Залишилося головне - перейти від візій і планів до справи.