Якщо не брати до уваги історичного визнання України країною з ринковою економікою, можна сміливо стверджувати, що тиждень пройшов для Києва під знаком другого народження ГУУАМ. З одного боку, Київ відвідав військовий міністр Азербайджану, а з другого — Президент України здійснив короткий, але змістовний візит до Ташкента, де, поруч із підписанням двосторонніх документів, темі ГУУАМу було відведено особливу роль. Цікаво зазначити, що главу держави в дводенному вояжі на Схід супроводжували військовий міністр і глава держкомпанії «Укрспецекспорт». І коли під час візиту військового міністра Азербайджану було заявлено про підписання широкої програми військового та військово-технічного співробітництва, лідери України й Узбекистану пішли набагато далі, повідомивши, що організація має бути формалізована в Києві на зустрічі глав країн-учасниць на початку наступного року. Важко сказати, чи справді Л.Кучма запалав бажанням влити в ГУУАМ свіжу кров в особі Болгарії й Румунії, чи це була емоційна відповідь Москві за підписання днем раніше Бішкекської угоди про формування Євразійського корпусу, але схоже, що на ГУУАМ уже всерйоз покладено амбіційні плани щодо майбутніх транспортних коридорів в обхід Росії. Підтримав Кучму й Іслам Карімов, наголосивши на необхідності створення структур, які «займуться втіленням прийнятих організацією рішень, визначатимуть стратегію її дій».
Особливий інтерес до цієї теми може підігріти й те, що чи не весь минулий рік і майже половина нинішнього були мовчазним свідченням кінця неформального об’єднання п’яти країн СНД, яке так і не звелося на повен зріст. Реанімація ГУУАМу на Саміті тисячоліття, не виключено, за певних обставин може трансформуватися в справжній ренесанс.
Нагадаємо, що спочатку ГУАМ — консультативний форум Грузії, України, Азербайджану і Молдови — був створений у жовтні 1997 р. у Страсбурзі з метою об’єднати зусилля для розв’язання схожих економічних і військово-політичних проблем, а також для створення певної альтернативи структурам усередині СНД, які йшли в фарватері російської політики. Уже на ювілейному саміті НАТО у квітні минулого року до об’єднання приєднався Узбекистан, посиливши його на східному напрямку і додавши нових можливостей.
НІ ПОВЕРНЕННЮ ІМПЕРІЇ!
Здається, саме таким було гасло молодих «гууамівців», об’єднаних єдиною метою — не потрапити в жорсткі жорна Росії. Проблеми членів ГУУАМ дуже схожі. По-перше, жодна з держав не підписала Ташкентський договір про колективну безпеку. Незважаючи на те, що Грузія й Азербайджан офіційно заявили про готовність вступити в НАТО і навіть запропонували свої території під натовські бази, лідери цих країн чудово усвідомлюють, яким довгим може виявитися шлях їхніх націй до Північноатлантичного альянсу. По-друге, на території кожної з країн ГУУАМ після розпаду СРСР виявилися російські військові бази. Так, у Тбілісі досі існують розходження з Москвою з приводу визначення господаря військового аеродрому у Вазіані, Тбіліського танкоремонтного заводу, а також спроб Кремля залишити частину озброєнь на військовій базі в Гудауті (Абхазія). В Україні на 20 років осів російський Чорноморський флот. Наявність у Придністров’я величезної кількості російської зброї 14-ї армії і сумніви в тому, що її вивезуть у заплановані терміни — до 2002 року —хвилює вже не лише Кишинів та сусідні столиці, а й Вашингтон. Стосовно Азербайджану, то, навіть перебуваючи днями в Києві, глава оборонного відомства цієї країни генерал-полковник Сафар Абієв недвозначно заявив, що «поки території Республіки Азербайджан будуть окуповані, миру не буде». Не менше труднощів і в Ташкента, який навряд чи самостійно впорається з безперервним тиском ісламських бойовиків.
Тому не дивно, що саме військових кинули в атаку з головною метою — роззброїти Росію. Спочатку йшлося про те, щоб, скоординувавши дії, шляхом модернізації Договору про звичайні збройні сили в Європі зменшити російську військову присутність. Але, природно, це ще не вся правда про наміри «гууамівців». Не менш, а можливо, й більш важливим виявився спільний інтерес до забезпечення транзиту кавказької нафти в обхід Росії і поновлення проекту TRACECA, або «Великого шовкового шляху». З огляду на те, що обсяги запасів кавказьких енергоресурсів, за деякими оцінками, поступаються лише близькосхідним, можна лише уявляти, наскільки важливою для Києва була б поява альтернативної артерії Баку—Супса—Одеса—Броди. Тим більше що Варшава, яка насторожено ставиться до політики Москви, дуже зацікавлена в підтримці цього проекту.
Саме з цією метою український генералітет 1998 р. запропонував реалізувати ідею створення спільного військового підрозділу зі специфічним набором завдань. Варто зауважити, що лише Україна має підготовлений військовий персонал і відповідну техніку для швидкого відновлення пошкоджених трубопроводів з високим внутрішнім тиском. Тому, коли навесні минулого року підрозділи трьох ключових учасників об’єднання — України, Грузії й Азербайджану, — провели спільні тематичні навчання неподалік грузинської столиці, стало зрозуміло, що в Києва є шанси одержати жовту майку лідера ГУУАМу.
Крім суто військового лідерства та можливості готувати фахівців для армій країн-партнерів, Україна запропонувала також свої військово-технічні можливості, що особливо важливо і для неї, і для братів по союзу, котрі всерйоз розпочали створення національних армій. Так, попри власні проблеми з оснащенням ВМСУ, Київ подарував Тбілісі ракетний катер для її берегової охорони.
Азербайджанський генерал Сафар Абієв, розмовляючи про ВТС з Києвом, особливо підкреслив можливості воєнної промисловості, «оскільки тут існує значний досвід взаємовигідних відносин, зокрема, ДК «Укрспецекспорт» здійснює ремонт устаткування та військової техніки для збройних сил Азербайджану як на підприємствах ВПК України, так і в самому Азербайджані». А вже прес-служба уряду України повідомила, що недавно Україна завершила виконання контракту вартістю 5 млн. грн. з постачання українською стороною військового майна в обмін на дизельне паливо.
Щодо Узбекистану, то ще в 1997 р. Київський танкоремонтний завод модернізував для Ташкента 40 танків. Сьогодні, як свідчить гендиректор «Укрспецекспорту» В.Малєв, Україна має навіть збільшити обсяги постачання озброєнь країнам СНД, серед яких ВТС з Узбекистаном посідає особливе місце.
У ЗОНІ ОСОБЛИВОЇ УВАГИ
Справді, резерви й геополітична унікальність цього регіону зіштовхують інтереси цілого ряду держав. І не лише інтереси Росії, членів ГУУАМ, нафтоносних країн Іраку й Ірану, Туреччини, а й США, і НАТО. Останні не можуть змиритися із залежністю від п’яти головних нафтовидобувних країн, у тому числі власників близькосхідної нафти, котрі не надто люблять Вашингтон.
Тому Захід з розумінням ставиться до ідеї ГУУАМу і підтримує цей рух. Приміром, не так давно США виділили 37 млн. дол. для проведення заходів щодо зміцнення кордонів об’єднання. А голова Об’єднаного комітету начальників штабів США Генрі Шелтон після зустрічі з президентом Грузії Едуардом Шеварднадзе наприкінці нинішнього літа заявив, що 2001 року США нададуть Грузії допомогу в розмірі 12 млн. дол. на реформування армії. Зокрема, американці поставлять до Грузії 10 вертольотів. Понад те, новий законодавчий акт Конгресу США також містить пункт про збільшення допомоги збройним силам Грузії: США мають намір виділити додатково 1 млн. дол. для фінансування навчання грузинських офіцерів у США.
З іншого боку, Кремль, усвідомивши безперспективність політики виключно тиску, трохи змінив тактику. Так, минулого місяця у Тбілісі побував командуючий Північно-Кавказьким військовим округом генерал-полковник Геннадій Трошев, який запропонував грузинським військовим деякі поступки в обмін на їхню зговірливість. «Якщо в Грузії виникнуть труднощі, вона може розраховувати на допомогу Росії», — заявив російський генерал по закінченні візиту.
Приблизно таку саму політику Росія повела й щодо Ташкента, вправно маніпулюючи іслам- ською загрозою. Міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов навіть сказав на прес-конференції наприкінці серпня н.р., що з боку Узбекистану був запит щодо надання допомоги окремими видами зброї. Тим часом буквально наступного дня президентові Узбекистану І.Карімову довелося спростувати повідомлення, буцімто його уряд звертався до Росії з проханням допомогти в боротьбі з ісламськими бойовиками. І все-таки, де батогом, а де пряником, Москва, практично, нейтралізувала участь у ГУУАМ Кишинева й мінімізувала роль Ташкента. Чого, приміром, коштувала вигідна для Узбекистану угода про ВТС з РФ вартістю 32 млн. дол. Крім того, Ташкент бере участь тепер уже в багатосторонньому проекті створення Ан-70. Ташкент також потрібен Росії й Україні, бо на заводі в узбецькій столиці випускаються комплектуючі для нинішнього покоління військових транспортників — Іл-76.
За офіційною інформацією Азербайджану, Росія тільки впродовж 1996—1997 рр. поставила Вірменії зброї на суму 1 млрд. дол., не лише порушивши таким чином баланс сил, а й продемонструвавши досить агресивне бажання впливати через Вірменію на Азербайджан.
Очевидно, енергетичний тиск разом з передвиборним роком вплинув і на позицію Києва. Крім того, участь у воєнному конфлікті, що розгоряється на Кавказі, явно не входила до планів українського політичного істеблішменту. Тож плани про спільний батальйон, на тлі якого могло б вгадуватися лідерство Києва, довелося відкласти. Зовсім змовкли про ГУУАМ військові труби. На тлі інформаційного вакууму про військове співробітництво в рамках неформального об’єднання український військовий міністр брав участь у коаліційних навчаннях СНД 1999 р. Коли під час вересневого візиту грецького міністра оборони А.Кузьмука запитали про можливість відправлення українського миротворчого батальйону на Кавказ, міністр заперечив, що «для забезпечення стабільності в Кавказькому регіоні Україна готова брати участь у політичних консультаціях, створити транскавказький коридор, відновити «шовковий шлях», для чого не обов’язково посилати на Кавказ миротворчий контингент». Під кінець року безпрецедентно розрослася кількість спільних українсько- російських військових заходів. Не до батальйонів ГУУАМ було й тоді, коли російський військовий міністр саме в день 46-річчя свого українського колеги завітав до Києва... Експерти заговорили про те, що ГУУАМ вичерпався. Можна припустити, що єдиним дійовим оперативним втручанням у структуру може виявитися членство в організації нового учасника. Приміром, Польщі. Але Варшава скромно промовчала.
Лише в середині травня нинішнього року, коли багато хто згадав, що безплатним буває тільки сир у мишоловці й за кавказьку нафту треба платити, колишній міністр закордонних справ Борис Тарасюк обережно натякнув, що Україна, як непостійний член Ради безпеки ООН, готова брати участь у врегулюванні ситуації навколо Нагірного Карабаху, якщо в цьому питанні сторони дійдуть згоди. За словами Б.Тарасюка, Україна, зокрема, готова взяти участь у створенні миротворчого контингенту для врегулювання карабахської проблеми.
TERTIUM NON DATUR
Що ж, нинішньої осені «гууамівці», схоже, вирішили перейти Рубікон. Цілком очевидно, що для кожного члена об’єднання і для всіх разом уже настав той час, коли «третього не дано».
Принаймні саме так можна розглядати повідомлення про те, що документ про створення спільного миротворчого підрозділу в рамках неформального об’єднання ГУУАМ ось-ось з’явиться на світ. Поки що не ясно, чи будуть у складі нового батальйону узбецькі й молдавські підрозділи, зате цілком ясно, що жодна держава-учасник консультативного об’єднання поки що не відмовилася офіційно від цієї ініціативи. Але на сьогодні вже розроблено структуру підрозділу й методи підготовки його особового складу.
А заява генерала Абієва про те, що, поруч із гарантуванням безпеки трубопроводу, не виключена участь підрозділу в миротворчих операціях, зокрема «в певних конфліктних ситуаціях», дала зрозуміти, що перед українським миротворцем найближчим часом може постати потреба виконувати справжнє бойове завдання. Глава військового відомства України зазначив, що батальйон почне діяти не раніше 2002 року. Тим часом генерал Кузьмук підкреслив, що не йдеться про створення коаліції та про діяльність спільного підрозділу на території СНД.
ВІДПОВІДЬ КРЕМЛЯ
Очевидно, після того, як глави держав ГУУАМ висловилися за активізацію багатосторонньої співпраці в рамках об’єднання на зустрічі в Нью-Йорку у рамках Саміту тисячоліття ООН, Кремль зрозумів, що необхідні адекватні заходи. Цілком ясно, що подальший розвиток безпечного й ефективного транспортно-комунікаційного коридору Європа—Кавказ—Азія не зовсім до шмиги Москві.
Своєрідною відповіддю на воскресіння ГУУАМ й активізацію його роботи стало оформлення 11 жовтня в Бішкеку, на сесії Ради колективної безпеки держав, що входять до Договору про колективну безпеку, антиталібської коаліції. Оперативно й одностайно глави держав (Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, РФ і Таджикистану) ухвалили заяву про ситуацію в Центральній Азії та підписали Угоду про статус формувань сил і засобів колективної безпеки в регіоні, а також затвердили план формування регіональної системи колективної безпеки. Тепер російських військових у контингенті кожної країни— учасниці угоди буде близько 30—40%. Офіційно присутність військових пояснюватиметься боротьбою з талібами, але практично Росія закріпила свою військову присутність у регіоні, де лише Узбекистан не визнав за потрібне приєднатися до малої імперії.
Чи побоюється Москва діяльності ГУУАМу як оплоту антиросійської політики? Швидше за все, ні. Але повністю усвідомлює, що кільце НАТО може за певних несприятливих обставин звузитися. Ще вагомішими будуть для РФ втрати економічні та втрати політичного впливу, якщо план ГУУАМ усе-таки спрацює. Дуже знаковими є кремлівські погляди й орієнтири на схід. Не виключено, що головним козирем Кремля може стати нарощування військових м’язів своїх союзників, приміром Вірменії. Адже в Кремлі добре розуміють, що з усіх колишніх суб’єктів Союзу Росія — єдина держава, яка майже так само спокійно може оперувати людськими масами на чужій території, як СРСР доби «вождя всіх часів і народів».