У Боснії і Герцеговині знову відкрилися старі рани. З легкої подачі громадського об’єднання «Вперед за правду» на поверхню спливло питання про остаточне «розлучення» двох суб’єктів БіГ — Республіки Сербської та Мусульмансько-Хорватської Федерації.
Минулого понеділка ідейні натхненники виходу РС із федерації розпочали збирання підписів за проведення референдуму. Три тисячі голосів, заявляють керівники організації, — це мінімум, який потрібен для розгляду питання в парламенті Республіки Сербської — Народній Скупщині. При цьому противники Дейтонських мирних угод від 1995 року переконані: їхню ініціативу готові підтримати від 300 до 500 тисяч жителів РС.
Востаннє про розподіл федерації вголос говорили два роки тому. Тоді стурбованим перемогою націоналістів на парламентських виборах у БіГ західним емісарам пощастило донести до Сараєво свій головний месідж: будь-які сепаратистські рухи можуть вилитися в новий конфлікт. І не тільки в межах боснійських кордонів.
При цьому майже ніхто з них не заперечував: те, чим є ця крихітна балканська республіка, важко назвати багатонаціональною країною. Швидше — штучно розділеною за етнічною ознакою. «Такий собі навчальний посібник для західних миротворців», — констатують самі боснійські політики.
Передбачалося, що ударною силою Боснії міг би стати рішучий намір інтегруватися до Європейського Союзу, зафіксований у програмах усіх політичних партій республіки. Проте реальні кроки на шляху підкорення євросоюзівських висот закінчувалися там, де виникала потреба здійснювати реальні реформи. Тамтешні політики розуміють: будь-які непопулярні заходи можуть моментально зруйнувати в республіці і так крихкий мир. Як наслідок — 40-відсотковий рівень безробіття і дві третини молоді (за даними ООН), які хочуть будь-що емігрувати з країни.
Інші напрями вибирають і західні донори. На що, схоже, мають повне моральне право: після закінчення боснійської війни міжнародна допомога Сараєво становила понад п’ять мільярдів доларів. Несподівана щедрість із боку Росії, виявлена торік, у вигляді 100 мільйонів умовних одиниць на розвиток економіки БіГ, до уваги не береться. Де-факто це була лише виплата 15% боргу Росії перед Югославією. Що ж до боснійських банків, яким вкладники довіряють, то вони фактично не вкладають своїх коштів у кредитування місцевої економіки: у країні, кажуть, важко знайти компанію, якій можна довіряти.
Чи зможуть у Сараєво адекватно відреагувати на сепаратистські настрої в Республіці Сербській, невідомо. Тим паче що зробити це з такою складною політичною системою, як у БіГ, не дуже просто. Нагадаємо, що в кожного суб’єкта федерації є свій президент, уряд, парламент, армія та поліція. Над ними — центральний уряд і колегіальне президентство: до нього входять представники трьох громад, які почергово виконують функції першої особи. Не зайве згадати й так званого верховного представника міжнародного співтовариства. Формально він має стежити за виконанням Дейтонських угод, проте, пише європейська преса, бували випадки, коли йому вдавалося приймати ті чи інші державні рішення без узгодження з місцевою владою.
Невідомо також, як відгукнуться ідеї натхненників боснійського референдуму на території іншої Балканської країни — Сербії і Чорногорії. Наскільки взаємозалежні політичні процеси в цих двох державах, можна було простежити кілька років тому: після приходу до влади в Белграді Воїслава Коштуніци в Боснії різко послабшала підтримка сербських націоналістів.
Союз Сербії і Чорногорії багато експертів донині розцінюють як приклад такої собі «фасадної», або «вітринної», федерації. Не виключено, що аналогічних епітетів йому не позбутися доти, доки в Подгориці будуть сильні ідеї, які проповідує нинішній прем’єр-міністр. Як відомо, Міло Джуканович (у вузьких колах просто Бритва) обіцяє зробити Чорногорію незалежною з 1997 року. Проте довести, що Чорногорія справді «країна воїнів і поетів», йому не вдалося дотепер: на проведення референдуму щодо незалежності було накладено вето західних країн.
Тим часом Подгориця продовжує відщипувати у Белграда незалежність шматочками. Так, цього тижня чорногорський парламент затвердив національний прапор, гімн і день державного свята — 13 липня. За словами спікера тамтешнього законодавчого органу Ранко Крівокапіча, вперше за довгий час республіка має всі три символи державності. Реакції Белграда на час підготовки цього матеріалу не було.
Можливо, там просто займалися інавгурацією нового президента — Бориса Тадіча. Ще б пак, соратник колишнього прем’єра Зорана Джинджича завдав у другому турі виборів поразки кандидатові від Сербської радикальної партії Томіславу Ніколічу.
З одного боку, суперник Тадіча сам наблизив своє фіаско. Обіцяти в передвиборних промовах відродження Великої Сербії, яка включала б частину територій сучасних Боснії, Хорватії та Македонії, — по суті, те саме, що закликати до нової війни. З іншого боку, переконані місцеві експерти, на сербського виборця не могла не вплинути жорстка позиція Євросоюзу. Напередодні виборів європейські чиновники невтомно заявляли: якщо переможе Ніколіч, Сербія опиниться в повній міжнародній ізоляції.
До речі, минулі вибори були примітні саме тим, що, крім Європейського Союзу, жодна зовнішня сила не намагалася серйозно вплинути на їхній результат. Нехай США — вони повністю переймаються Іраком. Але де була Росія, яка при кожній зручній нагоді нагадувала про власні інтереси в регіоні? Невже те, що торік російські миротворці залишили БіГ і Косово, мало означати й наступне згортання її політичної місії на Балканах?
Але повернімося до нового «шефа» (так називають свого президента самі серби). Борис Тадіч, як колись Коштуніца, обіцяє «повернути Сербію Європі», підкорити вибухонебезпечне Косово, зміцнити союз Сербії та Чорногорії, розібратися зі злочинними кланами, які досі верховодять у республіці, й навести лад в економіці. Ні, це не тавтологія, поспішають запевнити місцеві аналітики. Швидше, йдеться про другу спробу демократичного відродження країни (перша в сербів асоціюється зі словами «революція» і «Коштуніца»). До речі, сам Воїслав Коштуніца — нинішній прем’єр Сербії — перемогу Тадіча сприйняв дуже болісно: напередодні виборів він заявляв, що ніколи не підтримає кандидатуру лідера Демократичної партії. Ще б пак, прибічники новообраного президента неодноразово обвинувачували уряд Коштуніци в небажанні продовжувати реформи, розпочаті Зораном Динджичем.
Втім, уже восени в Белграді можуть відбутися нові парламентські вибори — тридцяте (!) волевиявлення за неповних п’ятнадцять років. Чи слід дивуватися, що через низьку явку Сербія два роки жила без президента?