А ось Сіньцзян усе ще залишається в тіні цього широко відомого у світі конфлікту.
Коли за межами КНР заходить мова про складні відносини Пекіна з національними меншинами, на думку насамперед спадає Тибет.Однак для самого Китаю протистояння з уйгурами становить справді велику проблему, а напруга боротьби в цьому регіоні нітрохи не поступається процесам, які відбуваються в Тибеті. Та й на міжнародній арені проблеми уйгурів знаходять дедалі більший відгук.
Хоча історія Сіньцзяну тісно пов'язана з Китаєм майже два тисячоліття, періоди китайського контролю над регіоном були відносно нетривалими. Хвиля революційних подій на початку ХХ ст. привела до фактичної незалежності Сіньцзяну, і повернувся регіон до складу китайської держави лише у 1949 р., після утворення Китайської народної республіки. 1955 р. у складі КНР було створено Сіньцзян-Уйгурський автономний район (СУАР).
Активна боротьба уйгурів за незалежність - теж давня історія. Із середини XVIII ст., коли Цінська імперія знищила уйгурську державність і включила до свого складу Східний Туркестан, повстання уйгурів проти китайського панування стали постійним чинником регіональної політики. Тюркомовні уйгури, які сповідують іслам, були незадоволені владою Китаю й активно боролися з нею - на відміну від більшості інших народностей Сіньцзяну. Причин для цього знаходилося чимало: у недавній історії уйгури успішно будували власну державу, мали вищий рівень політичної самоорганізації, та й роль ісламу в їхньому громадському житті була вищою, ніж в інших мусульман регіону, - тих-таки казахів або киргизів.
Крім того, уйгури залишаються найчисленнішою етнічною групою в регіоні. Навіть тепер, після багатолітньої трудової міграції китайців-ханьців із інших регіонів країни, всіляко підтримуваної владою. Не дивно, що для Китаю саме уйгурський сепаратизм став головною етнічною проблемою Східного Туркестану, а його приборкання - одним із головних завдань політики внутрішньої безпеки. Тим паче що така політика була цілком обґрунтованою: розпад СРСР і здобуття незалежності країнами Центральної Азії (або Західного Туркестану) призвели до активізації сепаратистів у Східному Туркестані та зростання активності уйгурської діаспори в різних куточках світу, яка підтримувала незалежність Сіньцзяну.
90-ті роки ХХ ст. ознаменувалися кривавими сутичками в регіоні. Опір придушили не тільки в СУАР, а й у сусідніх країнах Центральної Азії. Пекін звинуватив Казахстан і Киргизстан у бездіяльності стосовно уйгурських бойовиків, які втекли на їхню територію, і навіть у роботі на цій території таємних таборів, де бойовики проходили підготовку. Під тиском потужного сусіда нові незалежні держави видавали уйгурів-утікачів китайській стороні й дозволили КНР встановити на кордоні досить жорсткий контрольний режим. Тому дедалі більше уйгурів, які виступали проти китайської влади, опинялися в Афганістані. Адже режим Талібану, що зміцнювався тут, не мав відносин із Пекіном і прихильно ставився до одновірців, які борються проти невірних. Як наслідок, дедалі більшу роль в уйгурському сепаратизмі став відігравати радикальний іслам.
Сучасний виток протистояння уйгурів і центральної влади нерозривно пов'язаний із новим етапом економічного розвитку Китаю. Тривалий час СУАР, попри свої розміри (регіон займає шосту частину всієї території КНР), залишався периферійним і бідним. Він був важливий для Пекіна у військово-стратегічному плані (завдяки протяжному кордону з радянською Середньою Азією та спірними територіями Джамму й Кашмір - вузла суперечностей між союзним Пакистаном та Індією), але малозначимим економічно. Ситуація стала змінюватися на межі тисячоліть і багато в чому визначалася зростанням потреби в енергоносіях.
Спершу регіон набув особливого значення як транзитна територія для поставок нафти та газу з пострадянських держав, а скоро постало питання й масштабного видобутку енергоресурсів у самому СУАР. Про те, що в Сіньцзяні є нафта, було відомо давно (видобували її ще з 1930-х), але свіжі дані геологічної розвідки показали, що в регіоні є запаси нафти, які дозволяють вести видобуток у промислових масштабах, в інтересах усієї країни, а не тільки самого регіону. Крім того, в регіоні розвідані чималі запаси природного газу, вугілля та інших корисних копалин.
СУАР набув для Пекіна зовсім іншого значення. На початку 2000-х було прийнято першу комплексну урядову програму соціально-економічного розвитку регіону, яка мала розпочати повномасштабну інтеграцію СУАР у систему економічних зв'язків у країні. У Сіньцзяні почалося спорудження десятків заводів, цілої мережі автомобільних шляхів і залізниць, перебудова міст. Обсяг інвестицій у регіон зріс у десятки разів. Але приплив грошей у СУАР не послабив проблеми регіону - навпаки, невдовзі конфлікт спалахнув із новою силою. Насамперед, регіон повнився етнічними китайцями, які приїжджали працювати на нових будовах. Уйгури дивилися на них як на чужинців на своїй землі, а той факт, що приїжджі отримували більшість нових робочих місць, лише посилювала невдоволення.
Крім того, створювана інфраструктура потребувала вищого рівня безпеки. Його китайська влада вирішила забезпечити, посиливши репресії проти уйгурів. Звичайною практикою стали зачистки міст і сільських районів від "небезпечного елементу", під час яких затримували всіх, хто викликав у влади хоч якісь підозри. Крім того, оскільки головну загрозу можливої ескалації конфлікту в КНР вбачали у впливі на уйгурів ісламських радикалів (в епоху глобального тероризму такий погляд Пекіна не був чимось унікальним для світу), превентивні репресивні заходи поширилися на ісламське духівництво, обмежили свободу віросповідання для мусульман Сіньцзяну.
Очевидно, що посилення тиску з боку Пекіна уйгури сприйняли в багнети. Після нетривалого спаду напруги в середині 2000-х (цей позитивний результат значною мірою пояснювався саме поліпшенням соціально-економічної ситуації в СУАР) наприкінці десятиліття ситуація в регіоні стала стрімко погіршуватися. Пік загострення припав на 2008–2009 рр.: посилення заходів безпеки напередодні Пекінської олімпіади стало приводом до масових виступів уйгурів і численних терористичних актів.
Хоча інцидентів у наступні роки поменшало, нормалізувати ситуацію не вдається досі. Понад те, на початку нового десятиліття в боротьбі уйгурів проти Пекіна виявився новий елемент: акції сепаратистів вийшли за межі СУАР, теракти стали відбуватися в різних куточках Китаю і навіть за кордоном. Особливо резонансними стали теракт на площі Тяньаньмень у Пекіні 2013-го, напад на китайське консульство у Стамбулі 2015-го і на посольство в Бішкеку 2016-го.
Сьогодні уйгурська проблема виходить на перше місце серед внутрішніх загроз безпеки для КНР. Її ймовірні наслідки у внутрішній і зовнішній політиці, значна частина яких уже проявилася, здатні дестабілізувати становище китайської влади. Такий прогноз базується на кількох важливих чинниках.
По-перше, значення Сіньцзяну як транзитної території вийшло на перші позиції, оскільки тепер регіон розглядається як важлива складова "Одного поясу, одного шляху". Концепція, вперше висунута Сі Цзіньпіном у 2013 р. (тоді він лише недавно став лідером Китаю й тільки утверджував свою владу в країні), сьогодні набула в китайській політиці величезної ваги.
Це при зародженні "Один пояс, один шлях" можна було розглядати як хай і великий, та тільки один із безлічі регіональних проєктів співробітництва КНР із країнами Євразії. Зі зростанням амбіцій Сі Цзіньпіна, коли він поставив за мету самостійно визначати стратегію розвитку країни, йому знадобилася сильна зовнішньополітична стратегія, - і "Один пояс, один шлях" перетворився на таку стратегію. Це означає, що проєкти "Одного поясу, одного шляху" сьогодні стали вітриною зовнішньої політики КНР, демонстрацією обґрунтованості претензій Пекіна на лідерство у світі. Отже, і свідченням спроможності претензій Сі Цзіньпіна на владу в країні.
По-друге, спромогу утримувати ситуацію в Сіньцзяні під контролем Сі мав продемонструвати й для того, щоб переконати колег по керівництву компартією в обґрунтованості претензій на одноособове лідерство: саме таке завдання стояло перед ним напередодні XIX з'їзду КПК, який відбувся 2017 р. Бажаного для Сі забезпечення можливості утримати владу в країні після відведеного десятирічного терміну й обрання до складу керівних органів партії навряд чи вдалося б досягти в повному обсязі, якби не наведений у неспокійному регіоні порядок.
Враховуючи високі ставки в ситуації навколо Сіньцзяну, кроки керівництва КНР теж були масштабні. Сіньцзян отримує безпрецедентно високі вливання з центрального бюджету. З початку 2010-х у регіон було вкладено понад 200 млрд дол. При цьому регіон залишається одним із небагатьох у країні, де вкладення центрального уряду продовжують зростати, - тоді як темпи приросту держінвестицій усе ще серйозно випереджають темпи економічного зростання регіону. Адже йдеться про довгострокові інвестиції, які насамперед мають дати соціально-економічну віддачу: гроші йдуть на освіту, соцзабезпечення, сільське господарство, будівництво житла. Чималі кошти витрачаються на пропагандистські програми, залучення уйгурів (особливо молоді) у загальнонаціональні суспільні та політичні проєкти та вивчання китайської мови. Уйгурська молодь отримує чималі квоти на вступ до китайських університетів і на навчання за рахунок держави за кордоном.
Пекін, очевидно, хоче виграти битву за уми та серця уйгурів. Але силова складова політики Пекіна продовжує залишатися важливим - якщо не найважливішим - елементом стратегії умиротворення уйгурів. Понад те, останніми роками заходи безпеки набули небаченого масштабу, контроль над життям рядових уйгурів став системним і всеосяжним. Поворотним для регіону було призначення 2016 р. на пост першого секретаря комітету компартії СУАР Ченя Цюаньго.
Вибір Сі Цзіньпіна пояснюється не тільки лояльністю нового керівника (його попередник вважався "людиною" Цзяна Цземіня, що керував Китаєм у 1990-х і на початку 2000-х). Головною причиною стала успішна робота з умиротворення іншого неспокійного регіону - Тибету, де Чень очолював партійний комітет із 2011 року. На нове місце роботи глава регіону перевіз і частину своєї команди (в СУАР було проведено чистки як партапарату, так і регіональних відомств, частину колишніх керівників перевели до інших регіонів, частину - притягли до кримінальної відповідальності за корупцію), і методи, обкатані в Тибеті.
У регіоні було впроваджено тотальне стеження за уйгурами та представниками інших народностей, причому не тільки за дисидентами і представниками творчої інтелігенції, а й за простими громадянами. Саме в Сіньцзяні як пілотний проект у повному обсязі запущено систему контролю громадської безпеки: тисячі відеокамер, комп'ютерні системи, що стежать за неблагонадійними й підозрілими зібраннями громадян, контроль індивідуальних засобів зв'язку. У регіоні неодноразово відключався Інтернет, на постійній основі обмежено доступ до багатьох міжнародних онлайн-ресурсів, значно посилений прикордонний режим, у багатьох представників національних меншин відібрано закордонні паспорти. Нарешті, було створено мережу "трудових таборів", де підозрювані в антиурядових настроях проходять "перевиховання".
Нові жорсткі заходи показали негайний результат. Уже 2017 р. рівень протестних виступів у регіоні впав до найнижчої позначки за кілька десятиліть. Це додало очок на користь силового сценарію, який, вочевидь, влаштовує Сі Цзіньпіна. За визнанням Ху Цзіньтао - попередника нинішнього китайського лідера - саме Сі (який тоді був заступником Ху) відповідав за приборкання СУАР 2009 року. Тоді Сі зробив ставку на силовий варіант, і вона теж спрацювала: забезпечила зменшення кількості виступів уйгурів і ненадовго дозволила знизити гостроту протистояння.
Однозначно оцінити тодішні репресії як вирішальний чинник нового витка напруженості на початку 2010-х заважає та обставина, що не всі задумані Сі силові заходи було реалізовано. У тодішньому складі політбюро не всі підтримували такий варіант вирішення уйгурської проблеми, і після проходження піку кризи політичне керівництво КНР вирішило послабити тиск на уйгурів, а також пом'якшити деякі обмеження, впроваджені з ініціативи Сі. Цілком імовірно, що Сі Цзіньпін упевнений: силовий сценарій може забезпечити умиротворення регіону, питання лише в тому, щоб довести задумане до кінця, ізолювати найнебезпечніших бунтівників і дочекатися, поки масове невдоволення репресивною політикою почне влягатись.
Ось тільки часу на це в Пекіна може не виявитися. Поки поміркованіші уйгурські активісти опиняються у в'язницях та трудових таборах, національний рух дедалі більше схиляється у бік радикального ісламу. Цьому сприяє й та обставина, що багато уйгурських бойовиків пройшли підготовку та обкатку в Афганістані, Іраку, Сирії. Та й гроші на боротьбу вони знайшли там само, де і їхні "товариші по боротьбі", - в арабських державах Перської затоки, Ірані, Туреччині.
Певний час це навіть грало на руку Пекіна, - уйгурських ісламістів Захід став розглядати як частину глобальної терористичної загрози і визнав одну з провідних уйгурських сепаратистських організацій - "Ісламський рух Східного Туркестану" - терористичною. Але тепер постає питання, як відповісти на зростання загрози з боку радикальних ісламістів, що можуть розгорнути терористичну активність в усьому Китаї та на численних китайських об'єктах по всьому світу.
Нарешті, уйгурське питання стало критичним і для зовнішньої політики Пекіна. З охолодженням відносин із Заходом критика дій китайської влади з боку США та європейських країн стає дедалі гострішою.
Наприкінці минулого року спалахнув скандал, наслідків якого Пекін не може подолати досі. Експерти Комітету ООН із ліквідації расової дискримінації заявили, що на перевиховання в трудові табори без суду та слідства потрапили до мільйона уйгурів, які перебувають там у неналежних умовах: під постійним психологічним тиском, без можливості спілкуватися з родичами або зв'язатися з адвокатами. Ці обвинувачення з боку міжнародних організацій викликали хвилю критики, підтриману багатьма країнами Заходу. США, які перебувають із КНР у стані торговельної війни, навіть заявили про можливість запровадження санкцій як покарання за політику Пекіна стосовно уйгурів.
Ще більш прикро для Пекіна те, що обвинувачення на адресу китайської влади підтримали й країни, які КНР вважає партнерами. Туреччина зажадала від Пекіна припинити переслідування уйгурів за етнічним і релігійним принципами й заявила, що не залишить одноплемінників у біді. Хай менш жорстко, але з критикою виступили Казахстан і Киргизстан: серед тих, хто опинився в трудових таборах, є етнічні казахи й киргизи. Всі три країни - важливі складові частини "Одного поясу, одного шляху", необхідні для успіху зовнішньополітичної стратегії Пекіна. Понад те, обвинувачення в переслідуванні мусульман за релігійним принципом, у спробах заборонити громадянам КНР сповідувати іслам загрожують чималим загостренням у відносинах з усім ісламським світом, де позиції КНР поки що видаються дуже міцними.
Очевидно, що Пекін не бачить можливості відмовитися від жорсткої політики в Сіньцзяні. Адже китайська влада переконана: "продемонструвавши слабкість", вона опиниться перед загрозою хаосу в регіоні (куди зараз ідуть величезні інвестиції) чи навіть втрати Сіньцзяну. Однак і продовжувати без змін нинішню політику "умиротворення" Пекін не може: надто великі репутаційні втрати, надто очевидно, що конкуренти і противники й надалі використовуватимуть помилки Пекіна, щоб позбавити його ініціативи в зовнішньополітичних проєктах.
Сьогодні як ніколи за останні десятиліття успіх кроків КНР на міжнародній арені залежить від здатності вирішити внутрішньополітичне завдання. І прикритися від цього випробування звичайними мантрами про недопустимість втручання у внутрішні справи не вийде: у претендента на глобальну першість суто внутрішніх справ немає.