Броніслав Коморовський таки став президентом Польщі. Всупереч емоціям, вихлюпнутим після смоленської катастрофи. Всупереч відсутності харизми. Всупереч іміджу «дядька нації», якого не здатний розчулити хороший фільм і якому нібито байдуже, що там відбувається на чемпіонаті світу з футболу. Всупереч передвиборній польській моді весь шквал критики спрямовувати саме на адресу Коморовського. Всупереч млявій та нецікавій кампанії як кандидата в президенти. Всупереч відвертому інформаційному залицянню двох потужних польських телеканалів (включно з тамтешньою «одиничкою») до його головного опонента.
Без президентства сьогодні, з прем’єрством завтра?
Коморовський переміг, усупереч доброму десяткові чинників, подій та обставин. Отож не дивно, що по оголошенні позитивних для кандидата від «Громадянської платформи» результатів екзит-полів Коморовський мав такий вигляд, ніби постійно хотів перепитати: «Невже справді переміг я?». Спікера польського сейму, як влучно зауважив хтось із польських оглядачів, протягнули до перемоги на цих виборах, як нитку через вузеньке вушко голки. І це чудово розуміють у його рідній «Громадянській платформі» (ГП), очолюваній прем’єром Дональдом Туском. Це також розуміють у головній опозиційній силі, партії «Право і Справедливість» (ПіС), яку на президентських виборах презентував Ярослав Качиньський. Це розуміють і виборці. Зокрема й ті, хто зробив можливим повернення в активну велику політику Союзу лівих демократів (СЛД). Несподівані 11% голосів за кандидата від СЛД Гжегожа Наперальського в першому турі виборів — це передусім вияв розчарування у двох провідних політичних силах Польщі: як у ПіС, так і в «Громадянській платформі».
Але, навіть попри розуміння, ціною якої крові Броніслав Коморовський став президентом, приємна новина для нього полягає в тому, що поляки цей вибір зробили свідомо. Це вибір розрахунку і здорового глузду. Якби поляки голосували, спираючись на емоції, переміг би Ярослав Качиньський. Здоровий глузд підказував польському виборцю, що у разі перемоги Ярослава Качиньського вони знову стануть свідками нескінченних громів та блискавок між президентським палацом і урядом. Картинка, як майбутній президент Качиньський переймається у президентському палаці переважно влаштуванням красивого провалу «Громадянської платформи» під час наступних місцевих та парламентських виборів, — була аж надто явною для багатьох виборців. І цілком достатньою для того, аби поставити галочку навпроти прізвища «Коморовський».
Як підсумок — «Громадянська платформа» отримала бажану повноту влади у країні. Що в Польщі, на відміну від України, частіше виявляється політичним прокляттям, аніж політичним здобутком. Як уже традиційно склалося, після однопартійної монополії на керівництво і президентським палацом, і урядом партія, котра мала цю монополію, зазвичай зазнає поразки на перших-ліпших виборах. Тим більше спитати з «Платформи» справді буде за що: нинішня польська влада, як доречно зауважують тамтешні експерти, сьогодні перебуває у, можливо, найбільш комфортній ситуації з-поміж усіх потужних країн — членів ЄС: ні тобі рецесії, як в Іспанії, ні бюджетних проблем, як у Британії, ні тріщин в коаліції, як у Німеччині. Ні, зрештою, президента, який ветуватиме життєво необхідні ініціативи уряду, з приводу чого бідкався Дональд Туск за президентства Лєха Качиньського.
Натомість дві інші політичні сили — ПіС та СЛД — вийшли з нинішньої кампанії хоч і не переможцями, але напрочуд зміцнілими і явно налаштованими на велику перемогу вже на місцевих виборах ще в нинішньому році та на парламентських — у наступному. Це, власне, ключова причина того, чому ні сам Ярослав, ні його команда не видаються переможеними. Хто-хто, а вони розуміють: програючи президентські вибори з таким незначним відривом, мають усі шанси повернути пост прем’єр-міністра для Ярослава Качиньського після наступних парламентських виборів.
А, як запевняв Польщу на початку нинішнього року Дональд Туск, президентство — це лише гарні люстри в президентському палаці, головне — прем’єрство. До речі, такий підхід польського прем’єра спокійно міг коштувати крісла президентові Коморовському. Туск настільки занизив планку президентських виборів, що не один прихильник польського прем’єра, вибираючи між кабінкою для голосування та лежаком на пляжі, міг резонно поцікавитися: «Для чого відмовлятися від відпустки на користь виборів, які вирішують лише те, хто саме щодня милуватиметься люстрами у президентському палаці?».
Невідомо, що буде до наступного свята волевиявлення із самим Туском. Якщо ще рік чи навіть півроку тому він сприймався як справжній лідер, то тепер дедалі більше поляків починають сприймати його як такого собі тихого адміністратора. Але чи не виявиться у певний момент так, що цілком достатньо буде й одного тихого адміністратора у президентському палаці?
Ярослав Качиньський та його оточення не можуть видаватися політиками, які програли, ще й тому, що кандидат від ПіСу прийшов до фінішної прямої у другому турі з результатом, який
удвічі перевищував той, котрий прогнозували його братові — значно менш одіозному політику. Крім того, Ярослав Качиньський-кандидат, очевидно, як ніхто інший розуміє, що насправді на цих виборах він програв не Броніславу Коморовському, а Ярославу Качиньському-прем’єру. Часи його урядування настільки вкарбувалися в пам’ять поляків, що ні нове позиціювання Ярослава Качиньського-кандидата (у ролі такого собі самотнього лицаря, котрого смоленська трагедія кардинально змінила як особисто, так і політично), ні нова риторика (навіть Росію «з приємністю відвідав би» з офіційним візитом), ні новий образ (незмінно чорний костюм та краватка і окуляри) не затьмарили ставлення доброї половини поляків до більш ніж сумнівного проекту Качиньського-прем’єра під назвою Четверта Жеч Посполіта. Республіка, просякнута підозрами, пошуками компромату на політичних опонентів та оголошенням імен усе нових і нових корупціонерів та небезпечних елементів із часів комуністичної Польщі.
Тим більше що під кінець кампанії Ярослав Качиньський і сам кілька разів зраджував новий образ. То зіпсував собі рейтинг, коли несправедливо звинуватив свого головного опонента в намірах приватизувати чутливу для поляків сферу охорони здоров’я, за що останній подав до суду й виграв його. То робив цілком неоднозначні натяки на те, хто насправді стоїть за смоленською катастрофою. То явно переборщив із заграванням у бік лівих сил, намагаючись здобути частину голосів Наперальсьского.
Так чи інакше, зрозуміло одне: від того, що Ярослав Качиньський програв ці вибори, він здобув більше, ніж коли б їх виграв. Качиньський-президент, який не контролює партію, якого ненавидить заледве не вся польська інтелектуальна еліта й відверто недолюблюють у багатьох поважних столицях світу, — явно не те, на що розраховував Ярослав, ідучи на це позачергове свято волевиявлення.
Інше питання — чи спровокувала участь брата покійного президента у президентській кампанії розкол у Польщі, про який так модно писати й говорити впродовж останнього тижня. Тут важко не погодитися з думкою тих польських експертів, котрі вважають: навіть якщо такий розкол є, то він проходить по лінії між оптимістами, які змогли скористатися трансформацією в Польщі, відчули на собі плюси європейської інтеграції, почуваються впевнено в Євросоюзі, не хочуть нескінченно копирсатись у минулому, прагнуть мати хороші відносини з усіма країнами на Сході, а не лише з Україною чи Грузією, — та скептиками, котрі не змогли достатньою мірою скористатися реформами та входженням Польщі в ЄС. Котрі щиро вважають, що Польща занадто унікальна історично й культурно, аби банально розчинитись у Євросоюзі, а будь-які оборудки з Росією роблять їхню країну залежною від «російського монстра», та що гонор важливіший, аніж будь-які компроміси чи то всередині країни, чи на міжнародній арені. А в сухому залишку це була насправді боротьба більш заможної західної та менш заможної східної Польщі. Перемога Броніслава Коморовського — це свого роду референдум із приводу того, наскільки комфортно і впевнено поляки почуваються в Європейському Союзі. Більшість їх, схоже, — цілком комфортно. Що, у принципі, не спрощує завдання Броніславу Коморовському стати, як він уже висловився, президентом усієї Польщі. Хоча цілком зрозуміло, що новообраний президент, який насправді є генералом без армії (тобто без власної політичної команди), буде лише почесним виконавцем програми уряду Дональда Туска. Причому з мінімальною роллю на зовнішньополітичній сцені.
Непопутний вітер з України
Як зміняться відносини України і Польщі після перемоги Броніслава Коморовського? Питання, на яке в різних його варіаціях доводилося відповідати останнього тижня мало не щодня. По-перше, слід нарешті усвідомити, що відносини між Україною і Польщею змінилися ще до перемоги пана Коморовського. І це визнав в інтерв’ю Newsweek Polska й сам новообраний президент Польщі: «Ослаблення цих відносин (Польщі та України. — Авт.) розпочалося ще раніше через конфлікт у таборі «помаранчевої революції». А заодно й розповів, чи бачить він альтернативу традиційній польсько-українській схемі під умовною назвою «адвокат та його непутящий клієнт»: «Україна — це велика країна, у неї є свої амбіції, свої інтереси і свій потенціал. Польща не може брати відповідальність за рішення українців та за політичну ситуацію в Києві. Однак за мого президентства наша політика щодо України залишиться незмінною. Ми хочемо допомагати їй навіть у політичних умовах, що погіршилися. Ми хочемо переконувати українців поглиблювати зв’язки із Заходом, але це — вибір України — як особистий, так і політичний».
По-друге, те, як розвиватимуться двосторонні відносини, залежить більше від України, ніж від Польщі. Поки що з боку нового українського керівництва не надійшло реальних сигналів про аж надто великий інтерес до поглиблення стратегічного діалогу з Варшавою.
Можливо, українське керівництво і тут намагається брати приклад із Росії, яка у своїй новій зовнішньополітичній стратегії серед країн Євросоюзу робить ставку передусім на розвиток відносин із важковаговиками Старої Європи. А можливо, байдужість Януковича до Польщі пов’язана з тим, що під час президентської кампанії в Україні представники правлячої нині «Громадянської платформи» особливо не приховували, кого б вони хотіли бачити президентом в Україні. Як не важко здогадатися, йшлося зовсім не про Віктора Федоровича, а про його головну конкурентку.
Отож, незалежно від того, хто переміг би на польських виборах, довірливого діалогу між Польщею та Україною навряд чи вдалось би досягти саме з тієї причини, що новому польському президентові довелося б взаємодіяти в Києві вже не з Ющенком і навіть не Кучмою, а з Віктором Януковичем. Хоча, звісно, на руку головному опонентові Коморовського грало те, що період інтенсивної дружби між Ющенком і Лєхом Качиньським сформував в обоймі ПіС таких відомих фахівців із питань України як нинішні європарламентарії Міхал Камінський та Павло Коваль. Подейкують, покійний польський президент виношував плани, аби останній став наступним послом Євросоюзу в Києві. Мої співрозмовники у колах ПіСу припускають, що, на відміну від посади посла Польщі в Україні, позиція євросоюзівського амбасадора все ще могла б зацікавити пана Коваля, який, до речі, на посаді заступника міністра закордонних справ Польщі свого часу був одним із розробників ініціативи «Східного партнерства».
В Україні явно недооцінюють того, що польська політика стосовно України сьогодні активно виробляється не лише у Варшаві, а й у Брюсселі. Особливо на рівні очолюваного поляком Єжи Бузеком Європарламенту. Наскільки здатний польський чинник проявлятись в українських питаннях на рівні ЄС, можна було переконатися після прийняття сумнозвісної резолюції з приводу України з пунктиком про Степана Бандеру. Як Польща здатна вставляти палиці в колеса старожилам ЄС (причому таким потужним, як Німеччина), стало очевидно кілька місяців тому, коли з легкої руки міністра Сікорського було заблоковано питання надання Росії так званої «дорожньої карти» з питань безвізового режиму. З його вуст звучала тоді цілком логічна аргументація — не можна давати такі речі Росії швидше, ніж учасникам програми «Східного партнерства», зокрема Україні. Інакше втрачає сенс сама ініціатива.
Як на мене, цей приклад показовий бодай із тієї точки зору, що Радослав Сікорський, який належить саме до правлячої «Громадянської платформи», дав чітко зрозуміти: коли йдеться про національні інтереси Польщі (зокрема й реалізацію ініційованого нею спільно зі Швецією «Східного партнерства»), то його політична сила не надто схильна озиратися на перезавантаження з Росією. Це до думки, яка сьогодні активно циркулює серед деяких експертів, що за нинішньої влади Польща дивитиметься на Україну через російські окуляри.
Єдиний не дуже сприятливий момент у контексті «Східного партнерства» й України стосується того, що задля розвитку цього проекту — а він, ні багато ні мало, дорівнює іміджу Польщі як провайдерові успішної східної політики ЄС — Польща дедалі активніше робитиме ставку на всіх країн — учасниць СП, а не на двосторонні відносини з Україною. Усіх гуртом їй легше буде «продати» в Брюсселі, ніж тільки Україну чи Грузію. Фактично, в україно-польських відносинах замість колишньої ексклюзивності можуть з’явитися суцільні пакетні підходи: Україна у Варшаві розглядатиметься у пакеті «Східного партнерства», Польща в Києві — у загальному «пакеті» Євросоюзу. Очевидно, «Східне партнерство» сьогодні не заслуговує на те, аби присвячувати йому багато уваги, однак не слід забувати, що саме розвиток східної політики ЄС разом із енергетичним блоком питань мають стати ключовими пунктами головування Польщі в Євросоюзі у 2011 році. Один із помітних представників «Громадянської платформи» нещодавно поділився з автором цих рядків думкою: «Якщо Україна все ще хоче, аби ми їй якимось чином допомогли в ЄС, вона має зробити максимум домашньої роботи до початку нашого головування в Євросоюзі».
Інший тренд, який може так чи інакше позначитися на відносинах України і Польщі в майбутньому, стосується політичного воскресіння польських лівих. Цілком імовірно, що вже після наступних парламентських виборів вони зможуть стати частиною правлячої коаліції. Відповідно, навіть ПіС на чолі з Ярославом Качиньським, які традиційно використовували зв’язки з Україною як певний компенсатор не дуже вдалих відносин із Росією, змушені будуть підкоригувати свої акценти на східному напрямі. Плюс у цій історії — польські ліві значно лояльніше ставляться до нинішнього українського президента, отож шанс знайти спільну мову з керівництвом України у них вищий, аніж у відомих представників правого флангу. Проте це все в майбутньому. Поки що у Польщі та України з’явився реальний шанс скористатися ситуацією, коли і в Києві, і в Варшаві реалізовуватиметься єдина зовнішньополітична лінія на рівні як президента, так і прем’єра.