У війні з РФ нам украй потрібні сильні союзники. В нинішніх реаліях таким союзником може бути тільки Захід. У нас лунало багато критичних оцінок того, що він робить і чого не робить, але тепер ми спільно працюємо на перемогу. Зустріч у Рамштайні і ухвалення закону про ленд-ліз є уособленням нової стратегії Заходу щодо російсько-української війни та Росії в цілому. Як і прийняття Німеччиною рішень про постачання Україні важкого озброєння. Саме уособленням, а не суттю. Захід пройшов точку неповернення, і пройшов її саме як «колективний Захід». Це один із найбільш неприємних «сюрпризів» для Кремля: попри всі дискусії, ключові рішення прийняті солідарно. Понад те, такого рівня солідарності на Заході не було вже багато років. Більшість західних політиків і експертів не вірили в повномасштабне вторгнення Росії, для них воно стало шоком. Таким самим емоційним відкриттям, але позитивним, став спротив українців. Шок дозволив прийняти і посилювати безпрецедентні за масштабом санкції. Друге відкриття згенерувало хвилю довіри і симпатії до України та українців і розблокувало постачання зброї. Це правильна, але тільки частина тих процесів, які запустила повномасштабна російська агресія проти України.
Як прокидався Захід
До підвищення російським режимом ставок майже звикли, війська навколо України сприймалися як іще одна форма шантажу. Тим більше що можливість захопити Україну сконцентрованими навколо силами західні аналітики розцінювали як авантюру. Це стало частиною «звичайної» політики, головне було — не допустити подальшої ескалації. «Контрольованість» стала домінуючим принципом, вирішення проблем — другорядним. Граючи в цю гру, очікували від Путіна того самого, але через призму «сильного й адекватного лідера». Намагання пояснити на Заході, що червоних ліній для Москви немає — ні політичних, ні, найголовніше, психологічних, — сприймалося досить скептично. Повномасштабне вторгнення показало, що гра в «уникнення ескалації» більше не працює, в майбутньому може бути буквально що завгодно, а отже потрібно захищатися, а не стримувати. Це нове усвідомлення і нова емоція для значної частини Заходу.
Війна показала, що на Заході майже не розуміли природи російського режиму. Останніми роками експертизу щодо Росії зменшили майже до мінімуму, «кремленологія» вийшла з моди. Росію намагалися зрозуміти зі своєї раціональної ментальної кальки з поправкою на «загадкову російську душу» та іноді — «велику культуру». Банально, але зручно, щоб не вилізати зі стандартної зони комфорту. Підтримка війни абсолютною більшістю в Росії стала відкриттям, а середньовічні звірства російської армії — одкровенням. Більшість європейців вважала, що Росія — це Європа, але «якась недосконала». Чимала частина їх, на жаль, і далі продовжує так вважати, але відбуваються тектонічні зрушення: заходить розуміння, що Росія є реальністю, свідомо ворожою західному світові, а Захід бореться не з Путіним, а з російським режимом. Перебуваючи у стані війни з Росією вже вісім років, багато хто в Україні фатально переоцінює увагу представників Заходу до Росії, їхнє бажання зрозуміти її й побудувати будь-яку притомну стратегію. Те, що відбувається всередині Росії, не дуже впливає на спосіб життя «пересічного» індивідуума на Заході, за винятком, звісно, постачань енергоносіїв. На це, власне, і був розрахунок Путіна, коли він почав вторгнення. Тепер концепція взаємозалежності з Росією, яку плекали ще з часів СРСР, розсипається на очах, навіть у Німеччині. Там зрозуміли, що вона працює лише в один бік: для Росії як джерело коштів, але не створює жодних важелів тиску на російський режим.
Так само розсипається й повага, яку плекали багато хто в Європі і не тільки, до росіян. Російська армія виявилася середньовічною ордою вбивць, мародерів та ґвалтівників. І це не ексцеси, а «російська нормальність». Буча, а не балети Чайковського, вийшла на перше місце у сприйнятті сучасної Росії, хоча, маємо бути чесними, поки що далеко не для всіх. Іміджу цього режиму завдано непоправної шкоди, і без перезавантаження її вже не виправити. «Цивілізація» — точно не те слово, що тепер асоціюється з ним.
Дуже повільно, але на Заході починають розуміти, що причина російської війни — не в безпекових інтересах і не в розширенні НАТО. В жодні гарантії Путін не вірить, для цього він занадто добре орієнтується в геополітиці. Він чудово розуміє, що навіть фіксація, наприклад, нейтрального статусу — це не більш ніж фіксація статус-кво, яке може бути змінене в будь-який момент. У Росії сформований повний консенсус — як елітний, так і суспільний, що Україна не повинна існувати. Там вважають, що Україна їм належить, її в них «украли» й намагаються зробити, як сказав Путін, «антиросію». Саме існування України вважається екзистенційною загрозою для виживання режиму. Визнання, що в Україні можуть бути свої державність, історія, мова, культурний код, власні національні страви, руйнує всю систему російських квазіцінностей — «скреп». Кілька місяців тому в Росії дійшли до того, що спробували закріпити ці «скрепи» указом Путіна. Єдиний компроміс, на який російський режим згоден, — це «отримати» Україну в зону свого виключного впливу, забрати в неї можливість приймати рішення щодо свого майбутнього в принципі і створити тут протекторат. Жодних інших компромісів на сьогодні Кремль не допускає. Як неодноразово лунало з Москви, вони прирівнюють повернення України в зону виключного впливу як «питання свого суверенітету». Підкреслюю: не національної безпеки, а саме «суверенітету». Спектакль із публічним висуненням вимог щодо невступу до НАТО — димова завіса для реальних вимог Росії. Усвідомлення всього цього «колективним» Заходом, а не тільки США, теж стало результатом останніх тижнів.
Зміна стратегії
Захід однозначно прокинувся і зрозумів, що все це є викликом не тільки його довірі, а й його майбутній ролі та існуванню. В буквальному сенсі, чи існуватиме «колективний» Захід як такий. Тим більше, що швидко рухаємося до мегаконкуренції Заходу з Китаєм. Але тут є фундаментальна відмінність. Китай — частина глобальної економіки, критично в неї інкорпорований, і, незважаючи на задекларовану у 2020 році програму збільшення внутрішнього попиту, залишатиметься частиною цієї системи. Два центри тяжіння — західний та азійський — можуть існувати і боротися «за місце під сонцем» в умовах взаємозалежності. Це обов’язково буде саме так, існують й інші сценарії. Але у випадку із сучасним російським режимом Захід вирішив кардинально змінити стратегію. Дозволити реваншистському й непередбачуваному (Китай, до речі, більш передбачуваний, там є система прийняття рішень) режимові перемогти — означало б зруйнувати імідж Заходу як поняття, а в майбутньому дало б Китаю козир для цинічного використання цього факту. Саме тому стратегія змінилася з умовно «стримування» на «ізоляцію та послаблення». В рамках цієї стратегії буде широкий спектр варіантів: від зміни фасаду режиму до його перезавантаження, але очевидно, що в нинішньому вигляді Захід не готовий з ним співіснувати. І знайти відповідь на цю стратегію РФ буде непросто, адже на Заході вже немає такої панічно-алергічної реакції на погрози використати ядерну зброю.
У ширшому сенсі, війна дозволяє Заходу почати «перезавантаження в майбутнє». По-перше, це принципово інший рівень західної солідарності. Захід знову став «колективним». Він знову здатен приймати рішення, навіть непрості. Рівень координації дій безпрецедентний. У ньому знову з’явилося лідерство, і вже не тільки американське. На початку війни в адміністрації США був консенсус щодо допомоги Україні, але не було консенсусу, яких цілей реально треба досягти. Були ідеї щодо організації збройного спротиву, були ідеї не дати Путіну зруйнувати Україну і не дати йому перемогти. Кілька тижнів тому ці дискусії вилилися в консенсус щодо перемоги України і необхідності зробити для цього все можливе. Цей консенсус є тепер стратегією всього «колективного» Заходу. Рівень солідарності Заходу — новий сигнал для всіх, включно з Китаєм. Захід почав готуватися до XXI століття і діяти як у XXI столітті й показав, що готовий досягати своїх цілей, навіть якщо для цього знадобиться чимось пожертвувати.
По-друге, війна зробила те, чого не міг досягти, наприклад, Дональд Трамп, — радикального збільшення фінансування безпеки. В результаті феноменальних інвестицій у розробку та виробництво нових видів озброєнь, їх інтеграції зі штучним інтелектом Захід поверне собі абсолютне домінування у сфері безпеки. Буде згенерований новий технологічний сплеск. Байден не просто так відвідує завод Локхід Мартін в Алабамі. Але це не тільки США. Завжди стримана Німеччина виділяє додатково 150 млрд євро, і це лише початок. Кумулятивний безпековий потенціал дозволить Заходу якщо не диктувати умови, то точно запобігти будь-яким спробам щось робити без нього. Це, до речі, відповідь усім, хто шукає альтернативних західній інтеграції шляхів забезпечення нашої безпеки. Попит на російську зброю впаде, а на західну — зросте, і це вже назавжди. Ембарго на високі технології остаточно доб’є російський ВПК.
По-третє, війна дає Заходу можливість позбутися залежності від російських енергоносіїв та прискорити зелений перехід. Мантра про взаємозалежність: безпека і вплив в обмін на гроші за енергоносії — більше не працює. З цього випливають щонайменше два наслідки: деградація російської економіки і Росії як такої та неможливість використати цю залежність у майбутньому протистоянні з Китаєм. Що, крім того, робить Росію набагато менш цікавим партнером у цьому можливому протистоянні (наразі Китай до такого протистояння не готовий, але за 10–15 років ситуація зміниться). Для західного світу відмова буде болісною, але він це перетравить і, навпаки, використає для побудови нової енергетичної моделі.
По-четверте, скоординована й жорстка санкційна політика показала, хто є хто у світовій економіці. Якщо Захід може застосувати такі санкції до Росії, від якої залежний у ресурсній базі, то чого очікувати всім іншим на випадок «поганої поведінки»?
По-п’яте, з’являється чудова можливість очистити Захід від російського корупційного впливу, який став схожим на вірусну хворобу. Сірі гроші, куплені політики й журналісти, агенти впливу — все це починає руйнувати Захід. Необхідна тотальна зачистка від усього, що уособлює цей режим. Добрий момент для цього, як і для того, щоб показати: проникнення системного впливу Захід більше не допустить, хоч би яким він був.
Цей перелік не є вичерпним, він, швидше, для ілюстрації новознайденого драйву Заходу. Наразі він працює на нас, хоч і не так, як нам би хотілося під час війни. Зміною стратегії Заходу, суспільних настроїв там, особливою емоцією щодо українців необхідно скористатися. В ідеалі — для повної західної інтеграції. Цей шлях не є чимось само собою зрозумілим. У разі нашого небажання швидко просуватися виникне спокуса знову відкласти нас «на потім», «знявши вершки». Найкращі — від військових до айтішників — швидко знайдуть себе на Заході. Україна буде пріоритетом, доки триватиме стратегічне послаблення російського режиму, але цей процес може досить швидко завершитися його перезавантаженням чи зміною декорацій. Це буде критично для нашої безпеки, але може повернути змарновані можливості. Ми спільно із Заходом маємо реалізувати щодо Росії відому фразу Бісмарка: «Превентивна війна — це скоєння самогубства на тлі страху смерті». Але в нас є і друга, не менш важлива частина цього завдання: Україна як історія успіху. Ця війна показала, що ми критично залежні від підтримки союзників, але вона створила унікальну ситуацію, коли вони критично залежні від нас. Ми маємо скористатися нею зараз або, можливо, ніколи.
Усі статті Павла Клімкіна читайте за посиланням