Узбекистан штормить. 25 червня на громадське обговорення було винесено проєкт змін до Конституції країни. В новій редакції пропонувалося скасувати право республіки Каракалпакстан на вихід зі складу Узбекистану на основі референдуму. Раніше основним законом закріплювалося, що Каракалпакстан є суверенною республікою, проте в законопроєкті слова «суверенна» немає. Крім того, в основному законі країни з допомогою поправок пропонується подовжити термін повноважень президента з п'яти до семи років і розширити їх. Передбачається, що в разі ухвалення законопроєкту відбудеться «обнуління» президентських термінів Шавката Мірзійоєва. Відкрите обговорення змін мало завершитися 5 липня.
З 26 червня активісти розпочали поширювати в соціальних мережах інформацію про зміни до Конституції. Емоційні ролики в Телеграмі містили заклики до публічних протестів, які почалися 1 липня, коли на вулиці Нукуса вийшли сотні людей. Після інформації про затримання опозиційного лідера Даулетмурата Тажимуратова на протести вийшли десятки тисяч людей. 2 липня влада вжила проти мітингарів сльозогінний газ і світлошумові гранати, близько 20 людей було вбито і кілька сотень поранено. З 3 липня в республіці діє надзвичайний стан. Президент Мірзійоєв двічі за час протестів прилітав до Нукуса для врегулювання ситуації. За результатами його поїздок, у проєкті Конституції розділ про суверенний статус Каракалпакстану і право республіки на вихід із Узбекистану за результатами референдуму залишився без змін. Президент Узбекистану поклав вину на парламент республіки, який буцімто й запропонував відповідні зміни.
За свідченнями спостерігачів, саме агресія Росії проти України вплинула на рішення чиновників адміністрації Мірзійоєва прибрати в новій редакції Конституції Узбекистану розділ про суверенітет Каракалпакстану. Після 2014 року, а особливо після 24.02.22-го, на пострадянському просторі з'явився страх перед самим поняттям автономії. Захоплення Криму чи утворені Москвою так звані республіки на Донбасі показали спосіб інструменталізації адміністративно-територіального устрою держав. Крім того, дії Росії поставили під сумнів державні кордони, і кожна з центральноазійських країн проєктує на себе наслідки руйнування принципу їх непорушності. Саме тому події в Нукусі одразу повернули в публічне поле обговорення ситуації в північному Казахстані.
Повстання в Нукусі стало повною несподіванкою для Ташкента. Як свідчать місцеві активісти, про автономію в публічному просторі не говорять вже понад десять років. Згадування про автономний статус республіки прибрали навіть із офіційних документів, і це не викликало публічних протестів. За роки правління Карімова автономний статус республіки був фактично втрачений. Проте виявилося, що ідея навіть декоративної окремішності має широку підтримку.
Масові протести в Нукусі закріплюють уявлення про Центральну Азію як нестабільний і вибухонебезпечний регіон. У коментарях для ЗМІ протести в Нукусі одразу стали в один ряд із кривавими подіями в Алмати в січні нинішнього року і хронічною нестабільністю в таджицькому Бадахшані. Такі уявлення підривають зусилля автократичних режимів демонструвати успіх і привабливість на політичній та бізнесовій аренах. Узбекистан після Карімова сприймався як динамічна країна зі значно більшими економічними і політичними свободами, що відкрилася для світу. Узбекистан став привабливим місцем для інвесторів, проте саме Каракалпакстан найменше виграв від змін і справляє гнітюче враження на тлі будівельного буму в інших регіонах країни. В умовах вакууму безпеки та регіональних викликів президент Мірзійоєв почав відновлювати відносини з сусідами. Відносини з Казахстаном взагалі стали виходити на рівень реального стратегічного партнерства.
Протести каракалпаків поставили перед керівництвом Казахстану декілька складних питань. Каракалпаки масово переїжджали до Казахстану як учасники програми повернення співвітчизників — оралманів. За деякими даними, програмою скористалося близько 200 тисяч каракалпаків. Навіть якщо ці цифри завищені — в Казахстані живе численна каракалпацька діаспора. Крім того, каракалпаки масово їздять на заробітки на нафтові промисли в сусідню Мангистауську область Казахстану. Мангистау — найнеспокійніший регіон Казахстану, звідки протести поширюються по всій країні. Також у більш ліберальному Казахстані в часи жорсткої диктатури Карімова знаходили прихисток каракалпацькі активісти. Суспільна думка в Казахстані загалом прихильніша до каракалпаків, котрих багато казахів вважають частиною казахського етносу. Токаєву після кривавих січневих подій доводиться враховувати суспільні настрої, модеруючи публічну дискусію таким чином, аби безумовна допомога узбецьким партнерам не була сприйнята як зрада інтересів співвітчизників. Саме тому затримання в Мангистау каракалпацьких мітингарів, які вийшли на підтримку акції в Нукусі, подавалося як частина операції проти нелегальних мігрантів-заробітчан. Незважаючи на ці виклики, виступи в Нукусі однозначно посилять взаємодопомогу між двома режимами, які відчувають взаємозалежність процесів в обох країнах.
У медіа та соціальних мережах масовий виступ каракалпаків на захист своєї державності порівнюють із пасивністю національних меншин Росії. З радянських часів простежувались, як тоді писали, «плідні зв'язки» між Нукусом і Казанню. Так, непоодинокі заслужені артисти Татарстану одночасно мали відповідне звання Каракалпакстану. Між республіками підтримувалися регулярні контакти на багатьох напрямах — від культури до спорту й освіти. За свідченнями дослідників, народи республік відчувають етнічну спорідненість і близькість. Так само в народній пам’яті каракалпаків живе уявлення про ногайців Північного Кавказу як найближчих етнічних родичів. Проте інституційно саме із впливовим Татарстаном контакти були найбільш сталими й різноманітними. Нині в соціальних мережах тюркських регіонів Росії виступ каракалпаків на захист суверенітету своєї республіки обговорюється як приклад, гідний наслідування. Не варто перебільшувати масштабу поширення таких настроїв, але дискусії про права республік і способи, якими можна їх обстоювати, отримали новий поштовх із Приаралля.
Криза авторитарних режимів у Центральній Азії збіглася з крахом міжнародної безпеки після масштабного вторгнення Росії в Україну. Росія залишається впливовим гравцем у регіоні, проте її вплив побудований на страху. Істеблішмент ще посміхається московським політикам, однак шукає способів мінімізувати ризики та убезпечити себе від руйнівних впливів.
Більше статей Сергія Данилова читайте за посиланням.