Зазвичай щосереди в палаті общин прем’єр-міністр Великобританії відповідає на запитання членів парламенту. Вражаюче шоу, де політична боротьба використовує інтелект і красномовність конкуруючих партій — правлячої та опозиційної. Цієї середи герцю ораторів, на жаль, не було. Парламентарії роз’їхалися на тиждень на канікули і зберуться у Вестмінстері лише в понеділок 29-го. На жаль, бо запитання щодо американсько-британського бомбового удару по Іраку до наступної середи вже втратять свою гостроту.
Цікаво, що з цього приводу жалкують більше члени правлячої лейбористської партії, ніж консерватори, які перебувають в опозиції. Позаяк останні в питаннях ударів по Іраку завжди «за». І 1991-го під час війни в Затоці вони були одностайні, бо перебували при владі. І 98-го майже одноголосно підтримали рішення кабінету лейбористів про участь в операції «Лисиця в пустелі». Тоді ж, 98-го, зо два десятки голосів «проти» належали парламентським лейбористам.
Критика уряду в зв’язку з Іраком і сьогодні лунає переважно з табору лейбористів, щоправда, стала значно гучнішою. У п’ятницю 16 лютого американські та британські винищувачі відбомбилися на іракській території, а в суботу в Глазго почалася весняна партійна конференція лейбористів — остання перед травневими загальними виборами. Незатишно почувався прем’єр Тоні Блер і його міністри, бо делегати не приховували свого невдоволення черговим вплутуванням у бомбування Іраку.
Білл Морріс, відомий профспілковий лідер, шанована постать у партії, взяв під сумнів «мудрість» урядової політики щодо Іраку: «Санкціям уже 10 років. І 10 років Саддам при владі. Воєнні дії, що призводять до вбивства людей і вже десятиліття не спроможні принести мир у регіон, слід переглянути».
Ще один впливовий політик, Клайв Соулі, глава парламентської фракції лейбористів, висловив ознаки занепокоєння парламенту тим, що бомбардування зумовлене бажанням президента Буша залишити слід у зовнішній політиці. «Мене непокоїть рівень знань президента Буша в царині зовнішньої політики, — сказав він. — Його дії під час виборної кампанії засвідчили, що він не вельми обізнаний у ній. І це тривожно. Адже йдеться про людину, котра сьогодні має так багато влади у світі».
У партії лейбористів є ліві радикали. Вони не створюють окремої партії незгодних, але мають право на свій власний погляд, який часто відрізняється від думки лейбористської більшості. Джордж Галловей, із дуже лівих, відомий внутріпартійний збурювач спокою, почув про бомбування, перебуваючи в Йорданії. В Аммані він одержав іракську візу, всю ніч їхав через пустелю, аби в неділю вранці прибути в Багдад. Багаторічний і послідовний противник британської політики щодо Іраку, він категорично не згоден із тим, що його термінове прибуття в Багдад може непрямим чином підтримати Саддама Хусейна. Він каже, що ніколи не підтримував іракського режиму, але вважає «аморальним брати в заручники 23 млн. чоловік і карати їх, сподіваючись, що диктатор зміниться на краще».
Деякі делегати конференції в Глазго висловлювали побоювання, що новий американський президент може втягнути Британію в нову криваву справу. Дехто наполягав на терміновому засіданні парламенту, до чого, правда, не дійшло. Невдоволеним лейбористам, як і всій країні, довелося задовольнитися офіційною версією уряду про те, що польоти були виконанням чергового бойового завдання, а бомбування — самозахистом від можливих обстрілів іракської ППО.
Не тільки в Британії і США немає одностайності в оцінці спільного авіарейду в Ірак. Є ООН, що на законних підставах контролює ситуацію в Іраку. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан під час інтерв’ю телеканалу CNN не міг приховати невдоволення тим, що США повідомили його про акцію вже після бомбування. Держсекретар Пауелл, до речі, зустрічався з Аннаном напередодні, 14 лютого, але не згадав про плановані бомбові удари, хоча в регіоні перебуває понад 100 чоловік, які працюють на ООН. Крім того, наліт однозначно ускладнить зустріч Кофі Аннана з міністром закордонних справ Іраку Мохаммедом Аль-Сахафом, заплановану на цей тиждень.
Є ще Рада Безпеки ООН, 15 членів якої, а надто п’ятеро постійних, перебувають у безвиході в іракському питанні вже понад рік. Росія і Китай вже довго протистоять американсько-британському патрулюванню іракської території, підкреслюючи, що такі акції не передбачені резолюціями ООН. Франція, яка 1991 року разом з Британією і США встановлювала «безполітні зони» на півночі й півдні Іраку та спочатку брала участь у патрулюванні, припинила свою участь, визнавши її «безглуздою».
Сьогодні два союзники по НАТО — Франція і Туреччина — відкрито виступили проти останньої воєнної акції в Іраку. Франція висловила «нерозуміння й дискомфорт», а також упевненість у тому, що такі дії лише ускладнять пошук мирного рішення в регіоні. Туреччина в заяві свого прем’єр-міністра закликає Вашингтон переглянути політику щодо Іраку, позаяк ослаблення санкцій проти нього допоможе народу країни набагато більше, ніж санкції.
Європа, у принципі, поділяє настрої Франції і Туреччини, хоча не так категорично заявляє про це. Однак у багатьох європейських урядах переважає лівий елемент, тож не дивно, що на поверхню швидко спливли старі антиамериканські настрої.
Є ще Росія, яка завжди протистояла міжнародним санкціям проти Іраку й регулярно порушувала ембарго, надсилаючи гуманітарну допомогу. Неважко було передбачити її реакцію на новий повітряний удар по Іраку. В суботу Путін зателефонував Шираку.
Арабський офіційний світ цього разу також вирішив висловитися. Алі Абу Рахіб, прем’єр-міністр Йорданії, однієї з небагатьох арабських країн, що підписали мирну угоду з Ізраїлем, однозначно засудив «невиправдане застосування сили». Президент Єгипту Хосні Мубарак вважає, що «президент Саддам Хусейн не є загрозою миру» і що «авіарейд лише ускладнив ситуацію в регіоні». Лівія і Туніс у спільній заяві закликають зупинити «агресивні дії проти Іраку, розпочаті з порушенням резолюції ООН».
Чого домоглися в ході «чергової звичайної операції» США і Британія, союзники по НАТО, колеги по Раді Безпеки ООН, котрі проігнорували і першу, і другу організації? За словами сера Ендрю Гріна, який останні чотири роки був послом Британії в Саудівській Аравії, «погана ситуація стала ще гіршою». Саддам Хусейн знову зміцнив свій голос удома і в арабському світі, а Британія опинилася під вогнем критики.
Та що таке невдоволення ООН, косі погляди континентальних союзників, ізоляція на Близькому Сході, порівняно з «особливими відносинами» зі США, якими несказанно пишається Британія. При цьому не має значення, яка партія при владі. «Особливі відносини» передбачають беззастережне шикування партнерів в одну шеренгу, з тією лише різницею, що перший віддає команди, а другий рівняється на першого. Уже звичним став у «британського народу» гіркий жарт про 51-й штат.