Увечері понеділка, 6 червня, у Лондоні депутати Палати громад від Консервативної партії голосували щодо питання про довіру своєму лідеру та британському прем'єр-міністру Борису Джонсону. Прем'єр уник відставки, оскільки з 359 консерваторів-парламентарів на його підтримку висловилися 211. Однак перемога не виглядає однозначною.
«Друг України, рішучий лідер, захисник демократії та свободи», — такими епітетами нагороджують Джонсона політики та ЗМІ в нашій країні. Але в Британії картина геть інша. Не лише опозиція, а й однопартійці відгукуються про прем'єра як про «безвідповідального політика», «брехливу людину», «слабкого та непослідовного лідера». На такому емоційному тлі «повстання» у Консервативній партії сприймається без подиву.
Список претензій до Джонсона великий. Формальним приводом для голосування про недовіру став скандал через порушення прем'єром урядових правил щодо запобігання поширенню пандемії COVID-19. У травні 2020 року під час жорсткого локдауну він узяв участь у вечірці на Даунінг-стріт, 10, організованій для членів кабінету та співробітників його адміністрації. Коли чутки про це просочилися в пресу, Джонсон заперечував сам факт проведення заходу, що журналісти й багато політиків розцінили як умисну брехню. У квітні цього року Джонсона оштрафували на 50 фунтів за це порушення режиму карантину. Наприкінці травня було оприлюднено доповідь за результатами офіційного розслідування, — у ній на прем'єра поклали відповідальність за «недостатній контроль» над ситуацією в апараті уряду.
«Публічна неповага до закону», як охарактеризував дії прем'єра один з ініціаторів вотуму недовіри Стів Бейкер, є далеко не єдиною причиною для невдоволення Джонсоном із боку однопартійців. Багатьох не влаштовує економічна політика прем'єра, зокрема його плани щодо підвищення податків в енергетичному секторі (їх вважають однією з причин торішньої паливної кризи) і «політика вирівнювання рівня життя» у різних частинах країни. Остання передбачає виділення урядових субсидій депресивним районам за умови часткової централізації управління бюджетами місцевих рад. Невдоволення місцевого самоврядування вже відчули на собі багато депутатів-консерваторів, у округах яких опитування показують стабільне зростання популярності їхніх конкурентів.
Небезпечним вважають і курс прем'єра на зіткнення з Євросоюзом. Його нещодавня заява про однобічний перегляд протоколу стосовно Північної Ірландії (зокрема про відмову від використання стандартів і норм ЄС щодо продуктів харчування та сільськогосподарської продукції) може спровокувати відповідні заходи Брюсселя, а це — погіршення умов торгівлі з Євросоюзом і значні економічні втрати. Крім того, загострення у відносинах із ЄС посилить позиції націоналістів у Шотландії (невипадково вотум недовіри підтримали майже всі депутати-консерватори від Шотландії) і погіршить ситуацію в Північній Ірландії.
Багато хто вважає провальною і його зовнішню політику. Прем'єра критикують за плани зменшення витрат на діяльність Британської ради та BBC (найважливіших інструментів британської «м'якої сили»), неспроможність зупинити втрату впливу у Співдружності, особливо помітну у відносинах із Індією та рядом африканських країн, «аморальну» міграційну політику (рішення про висилання біженців із Руанди коштувало прем'єру щонайменше п'ятьох голосів під час голосування щодо вотуму).
А головне — консерватори бояться, що прем'єр веде партію до провалу на наступних парламентських виборах, які мають відбутися 2024 року. Скандали з порушенням карантинних правил і низка корупційних скандалів, у яких замішані члени кабінету, помітно знизили рівень підтримки Джонсона, — зараз негативно про його діяльність висловлюються близько 60% британців. Наприкінці червня відбудуться довибори у двох округах, які консерватори контролювали протягом багатьох десятиліть, а нині опитування показують, що партія може їх втратити.
Українське питання стоїть окремо у швидкоплинній кампанії з відсторонення прем'єра. Згадували його здебільшого сам Джонсон і його прибічники. Прем'єр щосили намагався ототожнюватися з Вінстоном Черчиллем, називаючи себе лідером країни, що воює, та закликаючи противників відкласти з'ясування стосунків, допоки загрозу всьому вільному світу не буде усунуто. Україна взагалі була сильною позицією команди прем'єра, що змусила вагатися опонентів. Так депутат-консерватор Роджер Гейл, який першим офіційно зажадав голосування про недовіру прем'єру, трохи згодом відкликав свій голос, заявивши, що не варто «змінювати лідера під час війни».
Навіть противники Джонсона погоджуються з тим, що він уживає правильних заходів під час російсько-української війни — включно з поставками зброї, тиском на європейських союзників і навіть його візитом до Києва (не забуваючи, втім, додати, що приїхав до нас прем'єр насамперед задля самореклами). Консерватори практично одноголосно виступають на підтримку нашої країни. Відсутність відсилань до України з іншого боку барикад не свідчить про те, що там зібралися байдужі до страждань нашого народу люди. Просто опозиції не хотілося згадувати про один із головних козирів прем'єра.
Останні два тижні про свою підтримку України заявляли всі гіпотетичні наступники Джонсона. Заступник прем'єра Домінік Рааб, який став би виконувачем обов'язків у разі негайної відставки Джонсона, вважається одним із архітекторів масштабних (мабуть, найзначніших серед усіх країн) антиросійських санкцій. Міністр закордонних справ Елізабет Трасс, глава казначейства Ріші Сунак і міністр оборони Бен Воллес входять до групи найактивніших прибічників військово-технічної допомоги Україні, постачання озброєнь і надання фінансової допомоги нашій країні. Лідер «бунтівників» Джеремі Хант, колишній міністр закордонних справ Великої Британії, також від перших днів російської агресії виступає за якнайширшу підтримку України. Мабуть, єдине питання, у якому він розходиться з Джонсоном, — це те, як кабінет вирішує проблему українських біженців у країні. На думку Ханта, зусилля в цьому напрямі є недостатніми, й Британія «зобов'язана відчинити двері значно більшій кількості українців, які рятуються від війни на їхній батьківщині».
Отже, «бунт на кораблі» Консервативної партії нас ніяк не стосується, й усе в нашій дружбі з важливим союзником залишиться без змін? На жаль, усе не так просто. Політична буря, що здійнялася, не вщухне миттєво після перемоги Джонсона — особливо з огляду на те, що перемога ця є не надто переконливою. Проти голосували понад 41% членів його фракції. Коли 2018 року консерватори намагалися на тлі провальних переговорів щодо Брекзиту оголосити вотум недовіри Терезі Мей (тоді опозицію главі уряду очолював саме Джонсон), тій вдалося заручитися підтримкою 63% депутатів від Консервативної партії. Мей незабаром усе-таки довелося піти, щоб подолати розкол у партії.
Якщо подивитися на нинішню загальну картину в партійних лавах, то ситуація виглядатиме ще більш загрозливою, — опитування свідчать, що зміни лідера прагне понад половину її членів. І нехай провалений вотум недовіри формально гарантує Джонсону цілий рік імунітету від нових спроб відсторонення від влади, фактично його становище залишається досить хитким. Противники Джонсона не припинять намірів відсторонити його від влади, тим паче приводи для цього є: ще триває поліцейське розслідування, відомо вже про шість вечірок із порушенням карантинних норм, у яких брав участь прем'єр. Якась частина «бунтівників» залишить фракцію. І хоча консервативна більшість у 33 депутати здається непорушною, виключати масового залишення табору консерваторів теж не можна. Ті, хто залишиться у фракції, почнуть вимагати від прем'єра, позиції якого виглядають уразливими, великих поступок. Адже дострокові вибори для підтвердження власного мандата сьогодні є невигідними для Джонсона — партія точно не повторить успіху 2019 року, та й поразка виглядає досить імовірною.
Кращий сценарій для України — Джонсон піде на компроміс із противниками й відмовиться від найбільш непопулярних політичних планів. Ось тільки весь попередній досвід підтверджує, що Джонсон не є прибічником компромісів. І радше обере загострення внутрішньопартійної боротьби, у якій прем'єр насамперед перейматиметься збереженням влади. Усе це відверне увагу консерваторів від України, почне поглинати час і політичні ресурси, потрібні нам в інших місцях, — у Європі, де Британія сьогодні не дає континентальним державам занадто наполегливо ратувати за мир будь-якою ціною; у США, де приклад Лондона підштовхує американську адміністрацію надавати нам найширшу номенклатуру звичайних озброєнь. Сьогодні Лондон — один із головних наших союзників. Якщо Україна піде з першого місця його політичного порядку денного, нам буде важче. Залишається сподіватися на відповідальність британських політиків, які мають розуміти — це не лише наша війна, а й їхня.
Більше статей Віктора Константинова читайте за посиланням.