Прагнення жити краще закладене в кожному з нас уже на генному рівні. Як і наші далекі предки, ми мріємо про щасливіше, багатше та безпечніше життя. При цьому бажано, щоб воно настало саме собою. По щучому велінню, по моєму хотінню. Оскільки уявити таке було непросто навіть у ті далекі часи, наші предки закликали на допомогу казкових героїв, наділяючи їх надлюдськими особливостями. З часом персонажі цієї народної творчості так і залишилися героями — тільки для дітей. Водночас придворні блюдолизи старанно ліпили образ сильного, мудрого, морально стійкого і справедливого керівника. Він і захистить, і нагодує, і покарає кривдників. Якщо ж виникали у державі проблеми, то це було справою рук лихих і жадібних сановників, які чинили беззаконня за його спиною.
Ці казки виявилися на диво живучими, і, по суті, мало що змінилося за останні тисячоліття. Але у плані форми, завдяки технічному прогресу та демократії, зміни відбулися прямо революційні. Тепер можна не тільки придумувати собі героїв, а й вибирати їх. Найвродливіша, найрозумніший, найталановитіший, найбільш танцюючий, найбільш співаючий. І тут критерії вибору відносно зрозумілі. Значно загадковіші й непередбачуваніші результати конкурсу всіх конкурсів — коли народ один раз на п’ять років, а інколи — й частіше, вибирає собі головного героя. Ідеться зовсім не про національні особливості підрахунку голосів. Важко зрозуміти, чому, дивлячись на одного й того ж політика, одна частина громадян бачить в ньому Котигорошка, а інша, приблизно така ж, — Змія Горинича, одні — Варвару Красу Золоту Косу, інші — лиху відьму. Показово, що українські народні казки, точніше — їх спримітизований варіант: «прийдуть до влади справжні патріоти, і в нас усе відразу налагодиться» — значно втратив свою популярність. Як з’ясувалося, патріотизм і компетентність не завжди вживаються в одній особі, а «державники» беруть анітрохи не менше, ніж «злочинна влада». Чи не тому виборці однозначно розчарувалися у своєму останньому герої (невизнаному). Можливо, коли з часом минуть гіркота і злість наших днів, ми поглянемо на нього іншими очима і згадаємо іншими словами. Однак, я впевнений, тоді також — як і тепер — важко буде погодитися з Віктором Андрійовичем (назвемо так цього вигаданого персонажа) у тому, що він дуже випередив свій час, пропонуючи суспільству питання, до вирішення яких воно не було готове. Прибічників вступу України до НАТО, наприклад, за найпесимістичнішими прогнозами, вчетверо більше, ніж його рейтинг, а людей, котрі вважають, що українська мова повинна бути єдиною державною, — майже вдесятеро. Отож хто кому більше допомагав (чи заважав): НАТО — Віктору Андрійовичу чи Віктор Андрійович — НАТО — велике питання. Очевидно, наш останній герой так і не зрозумів, що це перший раз обирають за вміння розповідати казки (багаті поділяться з бідними, закон один для всіх, завтра будемо в Європі тощо). А переобирають — уже за здатність утілювати їх в життя.
Як буде цього разу? Поки що, до завершення коаліціяди, не зовсім зрозуміло, що відбуватиметься в політиці внутрішній. Але однозначно одне — саме новообраний президент представлятиме Україну на міжнародній арені, вестиме переговори від її імені і захищатиме національні інтереси країни. Які реальні якості йому для цього знадобляться? Як зустрінуть його жителі світового олімпу? Що насправді криється за гарною картинкою міжнародних самітів? Спробуймо на власний страх і ризик зазирнути в реальний світ цих казкових героїв.
Ігри розуму
Сьогодні на запитання, ким ти хочеш стати, діти від трьох до семи (у нас — до 70) дедалі частіше відповідають — президентом. На уточнююче запитання, чому, —зазвичай кажуть: «їх часто показують по телевізору» та «їм усе можна». З першою частиною відповіді складно сперечатися, над другою — слід замислитися.
Років 200 тому більшість глав держав справді одноособово вершили долю світу в умовах, коли їм не заважали (або майже не заважали) ні конституційні обмеження, ні парламенти, ні коаліції, ні громадська думка; якщо ж у звичний спосіб — війною — вирішити проблеми не вдавалося, доводилося домовлятися. А коли сили учасників переговорів були приблизно рівними, на перше місце виступали такі риси, як розум, ерудиція, стратегічний розрахунок. Що маємо сьогодні? Візьмімо для прикладу одну трохи давню, але дуже вже показову історію. Було це у вже українському, але ще радянському Криму. Зустрілися Микита Хрущов і тодішній генсек ООН Даг Хаммершельд: цим типажам позаздрив би сам Фелліні, а він на такому тямить. Хаммершельд — шведський потомствений аристократ, рафінований дипломат, людина рідкісної ерудиції та філософського складу ума, чудово розумівся на мистецтві. Хрущов — типовий виходець із робітників та селян, досить недалекий, не любив та й не розумів заскладних розумових конструкцій, зневажав сучасне мистецтво і все, що виходило за вузькі рамки партійних визначень хорошого й поганого. Після порожніх протокольних формальностей Микита Сергійович недбало поцікавився: «Ну що там нового в ООН?», — без жодного наміру серйозно вдаватися в деталі. Швед почав натхненно розповідати лідерові однієї з держав — засновників ООН про своє бачення ролі та місця цієї організації в майбутньому світоустрої. Швидко втративши інтерес до розмови і грунтовно заблукавши в цьому «розумовому тумані», Хрущов безцеремонно поцікавився, чи не хоче пан генеральний секретар сходити в туалет. При цьому радянський керівник зажадав, щоб так усе й переклали.
Як бачимо, розум і ерудиція самі собою не є визначальними в досягненні успіху. Приклад — доля М.Горбачова, який значно перевершував своїх колег із політбюро за цими якостями. Та що там колег, свого візаві з іншої наддержави — Р.Рейгана! Але де зараз СРСР, а США й досі залишаються чільною країною світу. Бо навіть «найправильніші» плани не гарантують успіху, якщо для їх здійснення немає необхідних ресурсів або не дозріли відповідні умови. Вкрай небезпечно також, коли перша особа надміру переоцінює свої можливості й покладається тільки на свою провідну зірку або на фортуну. Зірка в найменш підходящий
момент може згаснути, а фортуна — дуже недоречно відвернутися. Якщо в політиці внутрішній у разі невдачі ще можна спробувати відіграти назад, то в зовнішній виправити помилку буде значно складніше, якщо взагалі можливо. Тому в політиці взагалі, а в міжнародній — особливо, дуже важливо розуміти, чого ти не знаєш.
У цьому плані важко переоцінити роль почту, який, як відомо, грає короля. Часто це люди, котрі найвідданіше дивляться у вічі, найголосніше підтакують, у всьому погоджуються, — і першими ж утікають із корабля, коли він дає крен. Значно важливіше для керівника оточити себе справжніми професіоналами, котрі мають мужність відстоювати свою точку зору, якщо навіть вона розходиться із загальноприйнятою на той момент. Більш ніж упевнений, що після вище описаної зустрічі ніхто з присутніх не сказав Микиті Хрущову, бодай у м’якій дипломатичній формі: зухвала і безцеремонна авантюрна поведінка загрожує неприємностями. Радше, навпаки — з різною мірою щирості захоплювалися: «добре ж ви його підкололи, Микито Сергійовичу». Написали ж свого часу «Известия» після безпрецедентного дипломатичного конфузу в ООН цілу оду «хрущовському черевику». Хтозна, можливо, якби в тодішнього радянського керівника були «незручні» радники чи помічники, не стояв би світ на межі ядерної катастрофи під час Карибської кризи, інакше склалася б доля хрущовських реформ, а отже — і його власна, і країни в цілому.
Що стосується нашої сьогоднішньої ситуації, то дуже не хотілося б, аби на посаді міністра закордонних справ у результаті політичних торгів та підкилимових інтриг опинилося, хоча б і тимчасово, якесь політично зручне професійне непорозуміння.
Це ж саме, навіть більшою мірою, стосується й інших призначень за квотою президента — глави СБУ та міністра оборони. Якщо вже на цьому етапі й не обійтися без політичних торгів, то цілком реально раз і назавжди встановити: зовнішня політика і безпека країни не продаються.
Однак постає запитання: чи можна на підставі однієї історії, та ще й такої давньої і специфічної, будувати свої висновки. Адже відтоді світ дуже змінився.
Це солодке слово «саміт»
Гадаю, багато хто був би здивований або навіть шокований, дізнавшись, що й тепер чимало глав держав і урядів (особливо довічні) дивляться на світ очима окультуреного Хрущова.
Хоч як це парадоксально, вони мало що тямлять у сучасній міжнародній політиці, та й не дуже нею цікавляться. Дуже багато складних питань, дуже коротке політичне життя. Чи не тому багато самітів відбуваються надміру формально, а їх учасники більше часу перебувають за межами залу засідань — вирішуючи конкретні питання на двосторонніх зустрічах із колегами або просто відпочиваючи в кімнатах делегацій. А під час присутності на засіданнях, знявши навушники, навіть не намагаються вдавати, що стежать за перебігом дискусії. Або просто куняють.
Ці ж проблеми властиві і «вищій лізі» міжнародної політики.
Зрозуміло, що така оцінка автора може видатися дуже претензійною, однак одкровення вже колишніх політиків залишають мало сумнівів стосовно цього. Візьмімо для прикладу висловлювання одного з найяскравіших і найуспішніших європейських державних діячів, Т.Блера, — вони тим більше цікаві, що не адресувалися широкому колу. Їх розсекретив його прес-секретар А.Кемпбелл. З’ясувалося, що навіть зустрічі «вісімки» викликали у Блера фрустрацію. Одну з них він назвав бедламом, в Бірмінгемі — божевільнею, а в Токіо — найбільш марною зустріччю, яку він коли-небудь відвідував. Що вже казати про рутинніші саміти. Після одного з них, у Відні, британський прем’єр погрозив зварити живцем у киплячій олії того, хто ухвалив рішення їхати на цей захід (на репліку, що рішення належить йому, Блер рішуче відповів: «…тоді я зварю себе самого»). Нарешті, повертаючись із зустрічі лідерів соцпартій в Парижі, він сказав, що якщо колись знову погодиться на участь у такому заході, його необхідно відрадити, хоч як би він наполягав, навіть під страхом смерті чи звільнення.
Інший видатний лідер, М.Тетчер, яка ніколи не добирала слів, називала атмосферу більшості самітів клінічною. Її вражала здатність учасників зустрічей глав держав та урядів Євросоюзу «дуже довго і з надмірними повторами обговорювати питання, які становлять такий нікчемний інтерес».
Не відстають від загального тренду і в СНД, хоча є й серйозні відмінності. Неформальне задушевне спілкування має набагато більше значення. Досить показовий один приклад із ранніх етапів існування Співдружності. Братня білоруська делегація просила швидко розглянути питання і дуже нервувала, боячись запізнитися на рейсовий літак. Потім білоруси не тільки перестали нервувати, а й прийшли на прощальну вечерю. Правда, невдовзі вони знову заквапилися, на що голова докірливо зауважив: «Ну навіщо ви поспішаєте, свято всім псуєте, — пояснили пасажирам вашого літака, що виникли технічні проблеми. Почекали три години — почекають ще дві...».
Одне слово, краще, ніж свого часу сказав Франсуа Міттеран, важко підбити підсумок. Усвідомлюючи марноту багатьох самітів, він водночас резонно зауважував: з іншого боку, як же на них не їздити?
Звісно, було б несправедливо і просто безглуздо «причісувати» всі міжнародні заходи під один гребінець. Є чимало й позитивних результатів взаємодії держав, про які багато написано, тож не будемо повторюватися. У тому-то й полягає важливе завдання державного діяча — відрізняти «чергові» заходи, які потребують підтримки й присутності, від тих, де зачіпаються корінні національні інтереси, на вирішення яких потрібно спрямувати основні увагу й зусилля. Використовувати міжнародну ситуацію для посилення позицій своєї країни, а не дозволяти іншим використовувати себе. Чи вилікуємося ми нарешті від «самітоманії»? Чи відучимося від частих міжнародних роз’їздів та зустрічей — ні дуже дружніх, ні недружніх, ні змістовних, ні беззмістовних. За підсумками яких приймаються обтічні формулювання, які дозволяють кожному із задоволенням оголосити про успіх, тоді як справа не зрушила з мертвої точки. У будь-якому разі, відповідальним політикам завжди краще більше часу проводити вдома, а не за кордоном — особливо нашим. Та й про що, власне, говорити? Про те, що «вони заважають», як це робили одні, або «Вона не працює», як це робили інші? Нікому не цікаво слухати про причини невдач. Значно достойніше й продуктивніше розповідати про успіхи, але для цього їх ще потрібно досягти.
Появі позитивного інтересу до України, посиленню геополітичного впливу нашої країни вирішальною мірою сприятимуть не кількість візитів, виступів, ініціатив, а відповідальна бюджетна політика, розумна дерегуляція економіки, зменшення податкового тиску на бізнес. (Докладніше автор торкнувся цієї теми в «Казках для дітей, віком від трьох років», «ДТ», 26.12.2009 р.)
Ідеальний муж (державний)
Втім, не все так просто. За привілей покуняти на саміті інколи доводиться поборотися, — запрошення розсилають далеко не всім.
Де починається та тонка межа, переступивши яку, політик починає почуватися в міжнародному вакуумі, а потім — і в ізоляції, коли припиняються дзвінки, візити, запрошення?
Тут підходи наших європейських і російських друзів істотно різняться. Якщо росіяни на багато що готові заплющити очі в обмін на рух (досить вільний) у своїй стратегічній орбіті, то для наших європейських і євроатлантичних партнерів значно більше важать принципи. Збереження, а ще краще — дальший розвиток свободи засобів масової інформації, повага до права політичних опонентів на відстоювання своєї точки зору, продовження відкритих дискусій у суспільстві і, нарешті, можливість проведення вільних виборів — ось критерії, дотримання яких гарантують достойний прийом лідеру держави у будь-якій європейській столиці. Правильне й протилежне — порушення цих принципів істотно ускладнить спілкування з партнерами з ОБСЄ та Ради Європи на захід від нашого кордону. Тут дивитимуться не на гарні заяви «демократичних» політиків, а на справи, що, як відомо, звучать гучніше. Хай досить вражаюче міжнародне представництво — як за рівнем, так і за географією — на інавгурації нашого президента нікого не вводить в оману. Міжнародна спільнота чітко визнала доконаний факт: перемогу конкретного політика в чесній конкурентній боротьбі, вона визнала вибір народу — ні більше ні менше. А далі — в політиці, як у спорті (в українській — як у боксі): досягнутий результат треба захищати.
Зрозуміло, що ніхто не застрахований від прорахунків, помилок, скандалів, зрештою. Питання в тому, наскільки ефективно і прозоро ці помилки виправлятимуться, а скандали — розслідуватимуться. І які наслідки це матиме для винних у порушенні прав громадян і законів країни.
Показовою в цьому сенсі є історія Білла та Моніки. Трохи невдала спроба президента США під присягою пояснити, що нічого «такого» насправді не було, а згодом виправдовуватися (так, було, але «не те, про що всі одразу подумали»), мало не коштувала йому президентства. Хоча в цій історії цікавий і інший аспект: саме в каденцію «аморального» Б.Клінтона Америка досягла небувалої в сучасній історії переваги, її міжнародні позиції були сильними як ніколи, авторитет у світі — високим, долар — міцним, а профіцит бюджету зростав рік у рік. Водночас у період правління морально стійкого і релігійного Дж.Буша-молодшого, який ухвалював найважливіші рішення, тільки порадившись із Богом, країна примудрилася розгубити колосальну перевагу, залізти в безпрецедентні борги й істотно підірвати міжнародний авторитет.
Втім, нам би їхні проблеми. Як дати раду своїм? Україна вкотре наблизилася до вирішального повороту у своїй історії. Чи зможе вона нарешті зробити правильний поворот? Врешті-решт, як справедливо зазначив Г.Кіссінджер, завдання політичних лідерів полягає в тому, щоб вивести свої суспільства звідти, де вони тепер перебувають, і привести їх туди, де вони ще ніколи не були. Але чому досі в нашому випадку — саме туди? Немає жодних сумнівів у тому, що президент, котрий зможе підбити остаточну риску під нашими нескінченними внутрішньополітичними й економічними негараздами, створити умови для її реального процвітання, — буде приречений на успіх і визнання, як в Україні, так і в світі. І тут не знадобляться якісь хитрі ходи політтехнологів. Але чи знаємо ми вже ім’я цього президента?