Перші роки президентства Обами можна порівняти з атакою ліберального вірусу на консервативну ДНК американської глибинки. Пообіцявши у 2008 році «зміни», молодий президент анітрохи не вагаючись узявся за виконання обіцяного. У стислий термін він провів, долаючи опір конгресу, законопроект про закачування в економіку не багато не мало 787 млрд. дол., реформував систему бюджетно-фінансового регулювання, і взявся за завдання, на якому зламав зуби не один господар Білого дому, — реформу системи медичного страхування. Анонсовані були також соціальна, пенсійна й освітня реформи. Паралельно перезавантажувалася зовнішня політика і виводилися бойові частини з Іраку. У лічені роки Обама спробував втиснути реформаторський порядок денний десятиліть. Другого листопада 2010 року став днем, коли молодий честолюбний президент був похований під громаддям своїх планів.
Друга республіканська революція
Власне, президент нікуди не подівся, та й шанси його на переобрання 2012 року все ще залишаються кращими. Ось тільки з «вакханалією реформ», зважаючи на все, покінчено. Час монополії демократів у виконавчій і законодавчій гілках влади завершився. У результаті політичного «зсуву» демократи втратили контроль над палатою представників — органом влади, який відповідає за підготовку і ухвалення всіх бюджетних рішень. Оскільки ж парламентська більшість в обох палатах конгресу (сиріч здатність проводити найбільш витратні бюджетні програми) була основою, запорукою і головним тараном обамівських ініціатив, то й масштабних реформ, схоже, більше не буде. Політична система США повертається у свій звичний стан — монотонне перетягування канату між президентом, палатою представників та сенатом.
У політичному Вашингтоні друге листопада вже називають другою республіканською революцією — за аналогією з виборами 1994-го, коли молодий і честолюбний президент Клінтон втратив демократичну більшість у конгресі. Деякі паралелі справді є. Шістнадцять років тому республіканці відібрали в демократів 54 місця. На нинішніх виборах вони можуть виграти до 70. Проте на тих виборах вони взяли контроль і над сенатом. На нинішніх верхня палата залишилася в демократів.
Оскільки сенат контролює кадрові призначення у виконавчій і судовій владі, то, втративши фінансово-бюджетний важіль, Обама все ж таки зберіг за собою важіль кадровий. Із погляду проведення реформ, не так уже й істотно. А ось із погляду збереження в державі відчуття сильної президентської руки — це важливий аргумент, тим більше що до виборів Обама затіяв обгрунтовані перестановки у своєму оточенні. Подав у відставку радник із національної безпеки Джім Джонс. Замінилася команда економічних радників на чолі зі знаменитим Леррі Саммерсом. Пакує валізи глава президентської адміністрації Рам Еммануел. Знаючи традиції американської політики, можна очікувати, що хвиля кадрових перетрясок торкнеться і членів адміністрації.
Ходять навіть фантастичні чутки про можливу рокіровку між віце-президентом Джо Байденом і Хілларі Клінтон, яка стабільно набирає обертів. Обама, теоретично, виграв би від такої рокіровки. Та чи потрібен він колишній першій леді, яка серйозно розраховує на президентську посаду в майбутньому, не факт. Залежно від подальшого розвитку, надмірна близькість до президента може обпалити її політичні крила, тоді як успішний дипломатичний бекграунд — це в кожному разі хороший майданчик на шляху до нових вершин.
Обама і порожнеча
До речі, про популярність Обами. Звісно, теперішні 46% підтримки — це обвал, порівняно з 65%, що були на піку його популярності. Беручи ж до уваги велику кількість американців, стурбованих «курсом нації», демократи мають підстави покусувати нігті. Проте називати Обаму непопулярним президентом — поки що перебір. Нагадаю, Буш-молодший, воістину непопулярний президент, мав наприкінці свого президентства заледве за 30%.
Порівнюючи першу і другу республіканські революції, багато хто наголошує, що після провалу демократів 1994 року Клінтон «рвав і метав», а його радники ховалися по кабінетах, щоб не потрапити шефові під руку. Обама ж спокійний. Його не виводять із рівноваги ані фатальні зведення з парламентських фронтів, ані критична преса, ані масові демонстрації руху «Чаювання» (про нього трохи нижче).
На це є свої причини. По-перше, свій реформаторський слід в історії Обама вже залишив. По-друге, останніми роками тільки ледачий не прогнозував, що 2010 рік принесе демократам електоральні втрати. По-третє, важкі реформи ніколи нікому не додавали популярності. Ну й по-четверте (а можливо, і головне) — на тлі депресивного серпня початок осені став періодом бурхливого зростання на американських фінансових ринках.
Для нью-йоркської фондової біржі це був найкращий вересень за кілька десятиліть. І найкращий жовтень із 2006 року. Зведення флагманів американського бізнесу за третій квартал були теж переважно бравурними. І хоча безробіття, як і раніше, вперто тримається поблизу 10%, а біржове зростання має передумови не тільки об’єктивні економічні, а й суб’єктивні, пов’язані з політикою ФРС, Обама витлумачив цю тенденцію як завершення економічної кризи.
Якщо Обама має рацію й американська економіка справді знову йде на злет, то цілком імовірно, що йому не варто особливо переживати з приводу перспектив свого переобрання на другий термін. Прийняти економіку у стані надзвичайно сильної кризи і привести її бодай у відносний тонус, — такий козир на виборах не б’ється. Якщо ж Обама вкотре переоцінив свої сили і за нинішнім зльотом підуть нові спади, то йому переживати теж нічого, — переобрання, швидше за все, не буде.
Інакше кажучи, найближчі півроку можуть стати моментом істини, після якого можна буде робити прогнози. Зрештою, більшість американських «незалежних» — а саме вони вирішують долю виборів — заявили, що голосували за республіканців не через антипатію до президента, а через занепокоєність станом американської економіки. «Зміниться економіка — зміниться і настрій мас», — такий, мабуть, розрахунок Білого дому.
Чайна терапія
Американський електорат не терпить дисбалансу на користь однієї політичної сили. Недарма навіть у найбільш консервативних американських штатах губернатор чи сенатор, як правило, демократи. І навпаки. Відчувши, як потужно політичний маятник хитнувся у бік демократів, і, головне, не прийнявши обамівської політики роздування бюджетного дефіциту, американський політичний організм впорснув у кров неабияку порцію антитіл. Це специфічно американське явище отримало назву tea party — пряма алюзія зі знаменитим бостонським чаюванням, з якого в 1773 році почалася війна за незалежність Америки.
«Чаювання» 2010 року — один із тих феноменів, котрі роблять США воістину унікальною демократією. Розпочалося все зі згаданого «стимулуса» завбільшки 787 млрд. дол., який мав дати нове дихання національній економіці. І хоча передбачалося, що одержувачем цих коштів будуть переважно «маленькі американці», які, своєю чергою, витратять їх в американських магазинах на американські продукти і тим самим запустять мотор американської економіки, «маленький американець» був не в захопленні.
По-перше, як і годиться, значна частина «стимулуса» осіла в каналах державної бюрократії. По-друге, як з’ясувалося, американські магазини торгують переважно китайськими продуктами, а отже, і кінцевим одержувачем була не так американська економіка, як китайська. Ну й, по-третє, «маленький американець» живе з міцним переконанням: якщо податки низькі, економіка прозора, а держава ощадлива, то кожна бодай відносно здібна людина і сама зможе сколотити своє щастя без жодного «стимулуса».
У його розумінні, американському способові життя протистоїть європейський лібералізм, соціальна держава, а від них і до соціалізму недалеко. І перше, і друге, і третє — лайливі слова американського лексикону. Оскільки ж усі реформи Обами були витримані в дусі лібералізму, то й масовий протест американської глибинки був лише питанням часу. 2009 року він почав зароджуватися, а 2010-го вже набув характеру лісової пожежі в розпал сухого літа.
Свій «стимулус» Обама ще зміг проштовхнути на тлі загального переполоху у світлі фінансового обвалу 2008 року. Бюджетно-фінансова реформа теж, хоч і з труднощами, але пройшла (щоб запобігти обвалові в майбутньому). А ось із реформою медичного страхування вийшов перебір. З одного боку, втручання держави в цю сферу, в американському розумінні, явно підпадало під ліберальну стигму. А з іншого — переважна більшість виборців так і не змогла зрозуміти, навіщо проводити цю надзвичайно витратну реформу в умовах і без того великої бюджетної бульки.
Особливо зачепила американців настирність, із якою Білий дім заштовхував реформу в горлянки бідних сенаторів та конгресменів від Демократичної партії. Ті розуміли, що для багатьох із них цей непопулярний законопроект рівносильний смертному вироку: кінець підтримки «незалежних», кінець популярності, кінець парламентської кар’єри. Але не києм, то палицею його таки ухвалили обидві палати і підписав президент.
Ось тут уже електорат, що називається, закипів. Оскільки ж республіканці теж довіри не викликали, протестний виборець почав на очах об’єднуватися в повноцінний політичний рух зі своїми активістами, спікерами і трибунами. Ті, хто ще недавно здавався купкою диваків з американської глибинки, на певний час перетворилися в одну з головних сил американської політики.
Обама в пошуку нового амплуа
У певний момент політичний Вашингтон не на жарт перелякався. Але дива в політиці трапляються нечасто. У прикладних питаннях «чаювальники» виявилися «чайниками». На відміну від професійних політиків, вони не знали, як працювати на камеру, посилати повітряні поцілунки, обнімати немовлят і «фільтрувати базар». Консерваторів і частину «незалежних» це підкуповувало. А ось іншу частину «незалежних» відлякало. У результаті більшість республіканських кандидатів із числа «чаювальників» провалилися, зокрема в штатах, які були пріоритетними для перемоги в сенаті, — Делавері й Неваді. І хоча на виборах до сенату у Флориді тріумфально переміг близький до «Чаювання» 39-річний Марко Рубіо, який має всі шанси стати новою республіканською суперзіркою, багато хто звинувачує «чаювальників» у неповноті республіканського контролю над конгресом.
І все ж «Чаювання» в Америці не скоро забудуть. Воно пожвавило й підстьобнуло американський політичний клас, нагадало йому просту істину: якщо гора не йде до Магомета, то Магомет може вибрати й іншу гору. Певною мірою «чаювальники» — це американські «противсіхи» з республіканським ухилом. Тільки там, де в українських «противсіхів» ідеологічна порожнеча, в американських «чаювальників» — впертість і повернення до витоків американської нації. Добре, коли нації є куди повернутися.
«Чаювання» — це основна причина, чому всі паралелі між 1994 і 2010 роками мають лише відносний характер. Тоді республіканці на чолі зі спікером Нютом Гінгрічем стали носіями народних сподівань. Тепер вони — лише менше зло. Та й новому спікерові, сентиментальному Джону Бейнеру (на прізвисько Засмаглий) далеко до дошкульного інтелектуала Гінгріча. Нинішні республіканці слабші, ніж тодішні.
Однак те ж саме можна сказати і про демократів. Причому слабка ланка демократів — це Обама. Якщо Клінтон у 94-му негайно взяв вину на себе й реально змінив політику, то самоаналіз і готовність до компромісів ніколи не були сильним боком нинішнього президента. Після 94-го Клінтон покаявся, відносно швидко надолужив втрачене, налагодивши співпрацю з республіканцями і скориставшись своїм іміджем «хлопця з глибинки». Обамі ця роль аж ніяк не дається.
Замість епілогу
З погляду України, минулі вибори мало що змінюють. Найбільш проукраїнські конгресмени-демократи успішно уникнули республіканського «катка». Як і найбільш проросійські. Тональність конгресу стосовно Росії стане жорсткішою, але «перезавантаження» триватиме. І новий спікер Бейнер, і його недавній заступник, а тепер — республіканський сенатор від Міссурі Блант мали в минулому дуже позитивні контакти зі своїми російськими колегами. Блант свого часу навіть усиновив російську дитину. На чолі зовнішньополітичного комітету палати представників, швидше за все, опиниться Ілеана Рос-Летінен, радником якої із зовнішньої політики є виходець із Білорусі Джин Гуревич — експерт дуже обізнаний і обережний. Інакше кажучи, тих, хто очікував приходу в конгрес бушівських «хрестоносців», чекає гірке розчарування.