Минулого тижня у США розпочалося дочасне голосування на виборах президента. Точніше — на виборах виборників, які мають обрати господаря Білого дому на наступні чотири роки (інколи їх називають «колегія виборників» або «електоральний коледж»). Багатогодинні черги до виборчих урн, які в окремих містах розтягуються на квартали, переконливо свідчать, що ці вибори — особливі. На них, без перебільшення, вирішується доля США. Сімдесят дев’ять днів від дня голосування до інавгурації нового президента здатні радикально змінити не тільки Америку, а й увесь світ.
Уявімо на хвилинку, що за цей час американська демократія дасть фатальний збій і Америка не просто перестане відігравати роль провідного геополітичного гравця — вона повторить долю Радянського Союзу й тим самим просигналізує світові про кінець ери домінування ліберальної демократії. Маячня? Фантастика? Один зі спічрайтерів Джорджа Буша-молодшого Девід Фрум, автор відомого терміна «вісь зла» і книжки «Трампокаліпсис», прямо проводить паралелі між пізнім СРСР та нинішніми США: «Так само було в Радянському Союзі: коли почали чесно обговорювати недоліки радянської системи, вона просто розвалилася».
Звісно, таку апокаліптичність оцінок Фрума можна було б списати на вирування пристрастей у перебігу президентської кампанії. Але Фрум — переконаний республіканець. Ба більше, його алярмізм є, радше, мейнстримом сучасної американської думки.
Втім, можливо, автори інтелектуальних бестселерів останнього десятиліття, як і Шпенґлер 100 років тому, передають куті меду? Бо, практично, всі останні соцопитування прогнозують, що Байден виграє вибори — і США хутко відновлять звичну для себе роль лідера демократичного світу. На жаль, як правильно помітив після першого туру дебатів Байдена і Трампа провідний оглядач NYT Девід Сангер, «чинний президент атакує не свого суперника — він атакує американську демократію як таку». І саме застаріла й неефективна виборча система США дає до рук Трампа потужну зброю.
Ми звикли вважати, що, попри всю психологічну схожість Трампа з Лукашенком чи Ердоганом, американські інституції тримають його в рамках і не дадуть американській державній машині з’їхати в кювет навіть із таким деструктивним водієм. Утім, вирішальний бій Трампа та інституцій, які ґрунтуються на тривалих традиціях американської ліберальної демократії, сягне апогею у період між днем голосування (3 листопада 2020 року) та інавгурацією (20 січня 2021 року). Фінал цього герцю наразі відкритий.
Але облишмо загальні міркування й перейдімо до стислого огляду підводних рифів, на які може напоротись американський «Титанік».
Проблема номер один — голосування поштою. Трамп постійно стверджує, що саме голосування поштою — головний інструмент фальсифікації виборів. Що в останню мить нізвідки приходять тисячі бюлетенів, які спотворюють волю американців. Жодних підтверджень масових зловживань досі не виявлено. Втім, як засвідчило недавнє опитування у штаті Джорджія, голосувати поштою планують 60% прибічників Байдена і лише 28% — Трампа. Це означає, що чим більше бюлетенів, відісланих поштою, буде визнано недійсними, тим нижчі шанси Байдена на перемогу.
У США вимоги до бюлетенів, відісланих поштою, відрізняються від вимог до поданих особисто: їх треба пакувати у два конверти, причому на внутрішньому заборонено робити будь-які позначки; на них має бути повне ім’я (американці мають звичку називати себе у скороченій формі, наприклад: Джо Байден замість Джозеф Робінетт Байден-молодший, Білл Клінтон замість Вільям Джефферсон Клінтон тощо) і повна адреса проживання виборця. Юридична команда Трампа вже готується оскаржувати дійсність бюлетенів, відправлених поштою, за найменші порушення в їх оформленні.
Проблема номер два — безпека виборчих дільниць. У січні 2018 року федеральний суддя вперше за останні 36 років не продовжив дію судової ухвали, яка зафіксувала угоду сторін, що нею далекого 1982 року завершилася судова баталія демократів і республіканців стосовно (не)законності будь-яких «безпекових операцій» на виборчих дільницях. Ця ухвала забороняла створювати групи, які офіційно мали намір контролювати перебіг голосування та роботу виборчих комісій, а де факто — втручатись у них.
Тепер — уперше після виборів 1980 року — прибічники Трампа (в деяких штатах озброєні автоматичними гвинтівками та короткостволами) можуть завітати до будь-якої виборчої дільниці, аби проконтролювати перебіг голосування та підрахунок голосів. Прибічники Байдена можуть у відповідь теж вийти на вулиці — захищати дільниці від республіканських контролерів. Чи дорахують виборчі комісії бюлетені в таких умовах — питання відкрите.
Залишається нагадати, що у США майже завжди заздалегідь відомо, котрий кандидат отримає більше голосів на кожній конкретній дільниці. Таким чином, умови для зриву підрахунку голосів у демократичних районах уже створено. Недарма один із керівників виборчої кампанії Трампа Джастін Кларк назвав непродовження дії угоди сторін про утримання від втручання в роботу виборчих дільниць «великою, великою, великою удачею».
Тут варто наголосити, що недавнє опитування громадської думки у США виявило небезпечний тренд: наразі кожен третій американець, незалежно від партійних уподобань, вважає, що насильство — виправданий спосіб досягнення політичних цілей партії, якій він/вона симпатизує. До речі, ще 20 років тому в драматичному електоральному двобої Ела Гора та Джорджа Буша-молодшого втручання агресивних республіканських «активістів» у перерахунок голосів на одній з виборчих дільниць на південному сході Флориди змусило членів виборчої комісії дочасно припинити перерахунок і таким чином, імовірно, вплинуло на остаточні результати виборів президента. Тож Америці не звикати…
Проблема номер три, мабуть найважливіша. У США главу держави обирають не рядові виборці, а спеціально обрані від кожного штату виборники. Їх кількість від кожного штату дорівнює кількості членів Конгресу (Палати представників та Сенату) від цього штату.
Оскільки кожен штат, незалежно від розмірів і кількості населення, обирає до Конгресу тільки двох сенаторів (число делегатів до Палати представників пропорційне кількості виборців), кількість виборників від кожного штату вже порушує принцип «одна людина — один голос». Ба більше, незалежно від того, як розподіляться голоси на кожному окремому виборчому окрузі (90 на 10% чи 51 на 49%), обраний на ньому виборник віддає свій голос тільки за одного кандидата у президенти. Крім того, абсолютна більшість штатів застосовує принцип «переможець отримує все», тобто всі голоси виборників штату йдуть тому з кандидатів у президенти, чиї прибічники отримали більшість на виборах колегії виборників від цього штату.
Саме тому Трамп, за якого у 2016-му проголосувало майже на 3 млн американців менше, ніж за Клінтон, став сорок п’ятим президентом США. І це не єдиний випадок в американській історії, коли перемогу в президентських перегонах здобуває кандидат, за якого проголосувала меншість виборців (перемога Буша-молодшого над Альбертом Гором у 2000 році — інший приклад).
Але проблема не тільки в тому, що вигаданий як запобіжник від примх неосвіченого охлосу та приходу до влади популістів електоральний коледж (як називають сукупність усіх виборників) наразі безнадійно застарів і спотворює волю виборців. Проблема також у тому, що в Сполучених Штатах немає уніфікованого федерального алгоритму добору виборників: Конституція США відносить його до компетенції законодавчого органу кожного окремого штату.
Я недарма вжив слово «добору»: жодна норма федерального законодавства не гласить, що виборників слід обирати. Радше, навпаки: друга стаття американської Конституції говорить, що «кожен штат має призначити» виборників відповідно до процедури, яку визначає легіслатура штату. Звісно, тривала неписана традиція і законодавство більшості штатів спонукають саме обирати електоральний коледж. І навряд чи навіть найбільш радикальні прибічники Трампа в конгресах окремих штатів наважаться відверто порушити ці норми.
Але (!) якщо підрахунок голосів вдасться зірвати, заблокувати чи оскаржити (див. проблеми один і два), тоді республіканці в законодавчих органах штатів, де вони становлять більшість, можуть, апелюючи до другої статті Конституції США, спробувати призначити виборників на власний розсуд. До речі, ніхто не заважає піти таким шляхом і демократам.
Знову ж таки, ані основний, ані звичайні закони США не кажуть, за ким останнє слово в оголошенні переліку виборників від кожного штату. Тому там, де більшість у місцевому конгресі належить республіканцям, але губернатор — демократ (і навпаки), цілком реально можуть з’явитися два альтернативних електоральних коледжі, які затвердять дві незалежні гілки влади, що отримали свою легітимність безпосередньо від громадян відповідного штату.
Такий прецедент ледь не трапився у Флориді 2000 року, коли головний юрист Ела Гора навіть орендував кімнату в будівлі старого капітолію у столиці штату, аби зібрати там альтернативних виборників, прихильних до демократичного кандидата. Оскільки губернатор Джеб Буш, брат республіканського кандидата в президенти, затвердив «свій» електоральний коледж, ще перш ніж Верховний суд США виніс своє рішення у справі «Буш проти Гора». Те, що ледь не трапилось у Флориді 2000-го, цілком може стати реальністю 20 років потóму.
Але й це не кінець історії. Уявімо, що альтернативні колегії виборників таки зберуться в окремих штатах і — як передбачає друга стаття Конституції США — підпишуть кожна свій протокол про результати голосування та «відправлять запечатаним в осідок уряду Сполучених Штатів, голові Сенату». Головою Сенату у США за посадою є віце-президент, тобто наразі — Майк Пенс, який у парі з Трампом балотується на посаду віцепрезидента на наступну каденцію. Тобто — особа, безпосередньо зацікавлена в результаті виборів. Голова Сенату має відкрити конверти з протоколами від усіх штатів на спільному засіданні обох палат Конгресу. Які з альтернативних протоколів, якщо такі надійдуть до Сенату, Пенс вважатиме дійсними, а які — ні, здогадатися неважко.
Тим часом у демократів, що контролюють Палату представників, теж є законна зброя, якою можна зірвати «правильний» для республіканців підрахунок голосів. Для цього їм досить залишити спільне засідання обох палат Конгресу і таким чином унеможливити легітимний підрахунок голосів.
А тепер уявімо, що демократи й республіканці в Конгресі знайдуть компроміс і дискваліфікують голоси виборників тих штатів, які створили альтернативні електоральні коледжі, домовившись рахувати тільки ті голоси, щодо яких немає сумніву чи суперечки. Але тут виборчий «Титанік» може наскочити на наступний риф: Конституція США недвозначно говорить, що, аби виграти вибори, кандидат у президенти має набрати абсолютну більшість голосів усіх виборників (тобто не менше 270 голосів з 538-ми). Тому, якщо Конгрес вирішить дискваліфікувати електоральні коледжі тих штатів (чи штату), котрі надіслали до Сенату два альтернативних протоколи підрахунку голосів, цілком може скластися ситуація, коли жоден кандидат не набере потрібних для перемоги 270 бюлетенів на свою підтримку. Тоді, як гласить 12 поправка до американської Конституції, «з-поміж кандидатів у президенти, які дістали найвище число голосів, […] Палата представників має негайним голосуванням за бюлетенями обрати президента».
Утім, голосування відбувається за особливою формулою: один штат — один голос. На сьогодні в Палаті представників, яку контролюють демократи, за такою формулою з перевагою в один голос переможуть республіканці — і Трамп залишиться президентом. Однак, якщо таке трапиться, голосуватиме вже інший склад Палати, обраний американцями 3 листопада 2020 року, який уперше збереться на Капітолійському пагорбі 3 січня 2021 року.
І тут ми наближаємося до ще одного, четвертого підводного рифу американських виборів: дуже чітко розписаного графіка подій. Причому більшість дат (інколи навіть годин) закріплені на конституційному чи законодавчому рівні, і їх неможливо змінити простою постановою ЦВК (навіть якби у США на федеральному рівні існувала центральна виборча комісія). Основні дедлайни виборчих перегонів встановлює перша глава третього розділу Кодексу США.
Отже, вибори виборників (і нового складу Конгресу, а також третини сенаторів) відбудуться 3 листопада 2020 року; оголошення результатів цих виборів — не пізніше 8 грудня 2020 року; зустріч колегії виборників у кожному штаті для голосування за того чи того кандидата у президенти та віце-президенти і складання протоколів підрахунку голосів — 14 грудня 2020 року); спільне засідання обох палат Конгресу, на якому належить підбити підсумки президентських перегонів, — 6 січня 2021 року; інавгурація новообраного президента — 20 січня (причому повноваження чинного президента припиняються того самого дня о 12:00, незалежно від того, обраний новий глава держави чи ні).
У чому проблема цього жорсткого графіка? Уявімо, що підрахунок голосів затягнувся, а його результати сторони оскаржують у судах. Уявімо, що суд у котромусь зі штатів постановив перерахувати бюлетені на окремих виборчих дільницях. Чи вистачить на це 35 днів, передбачених законом, — питання відкрите. У 2000 році Верховний суд Флориди тільки 8 грудня, тобто через місяць після дня голосування, видав судовий наказ про ручний перерахунок голосів по всьому штату (у США бюлетені зазвичай рахують машини). Якби не втручання Верховного суду США, навряд чи Флорида знала б, який саме електоральний коледж обрали жителі штату на дату, коли виборники мали голосувати за президента й віцепрезидента.
Але ще більш проблемною є унікальна норма ХХ поправки до американської конституції, яка передбачає, що чинні президент і віцепрезидент, як Попелюшка, втрачають свої повноваження рівно опівдні 20 січня четвертого року своїх повноважень, незалежно від того, визначилися їхні наступники чи ні. Якщо на той час вибори не завершено, згідно з §19 першої глави третього розділу Кодексу США, виконувати обов’язки президента починає голова Палати представників. Але чи погодяться з таким нечуваним в американській історії результатом президентських перегонів — коли Білий дім займе особа, котра не тільки не виграла виборів, а навіть не брала в них участі, — американські виборці?
Вище я описав лише кілька підводних рифів, об які може розбитися американська демократія в період від 3 листопада поточного року до 20 січня наступного. Слід підкреслити, що можлива катастрофа не передбачає відвертого порушення закону або антиконституційного заколоту з боку прибічників Трампа (чи їхніх опонентів) — вона може статися саме через вади американського законодавства у більш-менш законних рамках.
Розлога вереснева стаття у The Washington Post під промовистою назвою «Найгірше, що може трапитись: вибори ймовірно спричинять сплеск насильства та конституційну кризу» описує численні сценарії зриву виборчого процесу, можливість яких спрогнозувала спеціально створена група науковців, журналістів і політиків, котра нинішнього року займалася симуляцією виборчих перегонів на базі Джорджтаунського університету. Їй вторить розлогий матеріал у The Atlantic під також не надто оптимістичним заголовком «Вибори, які можуть знищити Америку», що докладно описує можливу трощу американського «Титаніка» об виборчі рифи. Редакція видання була настільки занепокоєна описаними у статті прогнозами, що видала матеріал онлайн дочасно — наприкінці вересня, хоча статтю було заплановано до друку лише в листопадовому числі журналу.
Чому ж американський корабель досі ніколи не напорювався на ці рифи, спитаєте ви? Відповідь проста — тривка традиція кандидатів у президенти добровільно визнавати свою поразку, щойно стають зрозумілими результати голосування за виборників.
Цій традиції наразі 124 роки, в сучасному вигляді її започаткував Вільям Дженнінгс Браян, який далекого 1896 року балотувався у президенти від демократичної партії і, дізнавшись про поразку, надіслав своєму опонентові-республіканцю Вільяму МакКінлі телеграму з привітанням та словами: «Суддею в наших перегонах був американський народ. Його воля є для мене законом». Відтоді кожен наступний кандидат у президенти публічно визнавав свою поразку і тим самим фактично завершував виборчу інтригу в ніч виборів або невдовзі після неї.
Першим винятком із цієї традиції стали вибори 2000 року, коли Ел Гор спочатку був визнав, що програв, а потім відкликав свої привітання Джорджу Бушу й розпочав юридичну битву за владу. Часто вважають, що крапку в цій баталії поставив Верховний суд, ухваливши п’ятьма голосами проти чотирьох контроверсійне рішення у справі «Буш проти Гора», яке в Америці досі наводять як класичний приклад «юридичного активізму» — втручання судової влади у невластиву їй сферу чистої політики. Насправді Верховний суд своїм рішенням лише скасував перерахунок голосів у Флориді, а крапку у виборчих перегонах поставив сам Гор, що таки визнав свою поразку замість переносити поле бою до Конгресу, в якому він як віцепрезидент США за посадою очолював верхню палату.
Але Дональд Трамп — не Альберт Гор. Раз у раз він відмовляється пообіцяти, що визнає перемогу опонента, якщо програє президентські перегони. Натомість постійно готує своїх прибічників до перемоги за будь-яку ціну. Наприклад, 24 серпня нинішнього року президент США публічно заявив: «Єдина можливість для них [демократів] виграти вибори — це сфальсифікувати їх». Чотири роки тому, напередодні попередніх виборів, він стверджував те саме, наче знущаючись над віковою традицією, заснованою Вільямом Браяном: «Я хочу пообіцяти всім моїм виборцям та прибічникам, а також усім американцям, що я безумовно прийму результат цих великих та історичних президентських перегонів… Якщо я виграю їх».
Насправді Трамп — не перший в історії США кандидат у президенти, котрий не готовий визнати свою поразку. Джентльменська традиція Браяна вітати переможця президентських перегонів приблизно вдвічі молодша від самих Сполучених Штатів. Історія Америки знає й інший прецедент. Вибори 1876 року ледве не завершилися для країни катастрофою. У трьох південних штатах вони, ймовірно, були сфальсифіковані на користь республіканців, які недавно виграли громадянську війну й контролювали владу з допомогою людей в уніформі. У Південній Кароліні, наприклад, за офіційними даними, проголосував 101% від усіх зареєстрованих виборців.
Врешті-решт, за офіційними даними, голоси електорального коледжу поділились у пропорції 185 за кандидата-республіканця Резерфорда Хейза та 184 — за демократа Семуеля Тілдена (на той час колегія виборців складалася з 369 членів). Демократи волали про фальсифікацію та підтасовки і всіляко тягнули час у конгресі, щоб Хейз не був інавгурований вчасно. Ходили чутки, що демократи готують альтернативну інавгурацію Тілдена у Нью-Йорку. У відповідь чинний президент-республіканець Улісс Грант, час якого на посаді невпинно спливав, погрожував запровадити у Нью-Йорку військовий стан. В повітрі пахло новою громадянською війною.
Компроміс знайшли в останню мить: демократи погодилися визнати Хейза обраним президентом, натомість республіканці пообіцяли вивести федеральні війська з південних штатів, де вони залишилися після перемоги Півночі у громадянській війні, щоб гарантувати права чорношкірих американців. У результаті, досягнення реальної рівноправності чорних і білих у США було відкладене майже на століття…
* * *
Чи описаний вище сценарій (або, радше, сценарії) трощі американської демократії об виборчі рифи — фатальний? Аж ніяк! Якщо Байден переможе в достатній кількості штатів з достатнім відривом у кожному, Трампу та його прибічникам не залишиться нічого іншого як визнати свою поразку. Якщо вірити прогнозові The Economist, на час написання цього тексту шанси Трампа виграти вибори не сягали навіть 10%. Комплексний аналіз президентських перегонів, який робить це поважне британське видання, наразі віддає 344 голоси виборників Байдену і тільки 194 — Трампу. З таким розкладом дива не станеться, і всі зусилля Республіканського національного комітету опиратися неминучій зміні господаря Білого дому виявляться марними.
Та це аж ніяк не знімає двох принципових запитань, які легковажно ігнорує Україна. По-перше, наскільки критично ми маємо ставитися до порад і настанов наших американських партнерів щодо реформування українського законодавства, якщо США досі користуються застарілими, неефективними й навіть небезпечними нормами, котрі ставлять під загрозу саме існування американської демократії?
І, по-друге, чи є в нас план на той випадок, якщо американський «Титанік» таки напореться на рифи власного виборчого законодавства? Чи готові ми опиратися російському тиску, якщо раптом США зануряться у поствиборний хаос і їм стане не до нас? Чи змогли ми, як це зробила Європа, врахувавши уроки трампівської каденції, диверсифікувати свої ризики та розширити коло своїх стратегічних союзників? Врешті-решт, чи допоміг нам американський протекторат за останні шість років подорослішати і набути суб’єктності? Чи, навпаки, законсервував у нас комплекс недоростка, який так і не навчився брати на себе відповідальність за власну долю, весь час озираючись на підказки з Вашингтона, Берліна, Парижа та Брюсселя, як колись не міг зробити кроку без підказки з Москви?
Всі статті автора читайте за посиланням.