Схильний до красивостей італійський прем’єр-міністр Сільвіо Берлусконі назвав римський саміт Росія—НАТО «весіллям Сходу і Заходу». Президенти Росії і Сполучених Штатів прилетіли на саміт після власного, теж майже весільного побачення на тлі петербурзьких білих ночей. Я вже писав у попередньому номері, що головне у візиті Буша — не рішення, а атмосфера. Атмосфера була витримана бездоганно, сторони не скупилися на компліменти один одному, говорили про дружбу й похорони «холодної війни». А Путін узагалі виявив, що Буш — єдиний у цьому світі, хто його розуміє: коли за обідом на дачі російського президента Путін дозволив собі розповісти про технологію видобутку осетрової ікри — коли рибу зашивають і повертають у водоймище — з Путіна, за його словами, сміялися всі учасники вечора, включаючи його власну дружину й Сергія Іванова. Не сміявся лише Буш. І я особисто нічого надзвичайного в цьому не бачу. Чимось вони невловимо схожі, як завжди схожі королі, яких грає почет. Ось тільки почет у них зовсім різний...
Проте під час перебування Буша в Росії Путін чітко дав зрозуміти, що зв’язує новий формат відносин НАТО саме з потеплінням відносин із США, немов відтиснувши європейців на другий план. Російські ЗМІ в день саміту повністю цю тему відпрацювали, розповідаючи, як панібратськи Буш підморгував Путіну й наскільки сьогодні Америці ближча Росія, ніж Європа. Більш того, можна почути цілком серйозні міркування про «новий організм», які в ефірі російського телебачення перемежовуються з лиховісними репортажами про те, як цей самий організм, лише вже в європейському, а не в євроатлантичному одязі, ізолює від Росії та світу багатостраждальну Калінінградщину. Певна логіка в ейфорії, яка зненацька охопила з приводу НАТО російську політичну, політологічну і політтехнологічну громадськість, очевидно, існує. З НАТО справді набагато розумніше домовлятися: Північноатлантичний союз не надає Росії права вето, яке було їй потрібне раніше, зате декларує готовність обговорювати принципові питання (але не розширення!). І Володимир Путін виглядав на римському саміті набагато доречніше, ніж великий фахівець у російській зовнішній політиці, а тепер ще й у телевізійному бізнесі — Євген Примаков у кабіні літака, поверненого ним геть від міста жовтого диявола з гарячністю, гідною комсомольців 20-х і піонерів 30-х. Проте істотних змін у реальне становище Росії в сучасному світі римський саміт, звісно ж, не вніс.
Тому що для того, щоб стати генеральшею, потрібно все-таки виходити за лейтенанта, а не за маршала, який впадає в маразм. У Росії були чудові можливості встановити нові відносини з НАТО практично відразу після появи на політичній карті. Кредит довіри до адміністрації Єльцина був досить високим, і пропозиції про перетворення Північноатлантичного союзу на нову структуру безпеки не відкинули б із порога. А що було замість них? Безглузді міркування, що коли немає Варшавського договору, то й НАТО в цьому світі робити нічого, які йшли від партпрацівників, котрі перевтілилися на демократів і щиро вважали, що НАТО — агресивний блок, створений виключно для того, щоб заважати творчому поїданню товаришем Сталіним радянських людей та їх співкамерників за соціалістичним табором. Безрезультатні протести з приводу розширення НАТО, панське ігнорування бажань нових членів альянсу та кульмінаційна прес-конференція віце-прем’єра Івана Сєрова, який представляв Росію на історичному мадридському саміті, — протест біля телефонної будки неподалік від залу засідань. Безглузда підтримка товариша Мілошевича та протести з приводу акції НАТО в Югославії — тоді Північноатлантичний союз, не соромлячись, називали агресивною організацією не лише політичні маргінали, а й цілком відповідальні представники уряду, президентської адміністрації, військового керівництва країни. Потім нові безрезультатні протести з приводу нового розширення з обов’язковим поясненням, що вторгнення агресора на територію Варшавського договору Росія ще стерпіла б, але вторгнення на територію Його Величності Союзу РСР вона вже точно не допустить. І нарешті, бажання створити з агресивним НАТО, який антиросійськи розширяється, «новий організм» міжнародної безпеки. Правда ж, логічно? І це з-за того, що позиція Росії щодо шкідливості розширення не змінилася до найостанніших днів і суперечить її ж ідеї про нову конфігурацію міжнародної безпеки в складі НАТО та Росії. Тому що, із цього погляду, що більше буде в НАТО членів, то Росії безпечніше? А якщо НАТО все-таки небезпечне, то як же тоді бути з організмом?
Парадокс ситуації полягає ще й у тому, що рішення Росії злитися з НАТО в єдиному пориві приймається саме тоді, коли спроможність самого альянсу — після подій 11 вересня — справді під сумнівом. Виявилося, що американці без НАТО набагато ефективніші та боєздатніші, що в критичних ситуаціях організація здатна відігравати роль хіба що консультативного клубу. Втім, я щось подібне підозрював, спостерігаючи, як лорд Робертсон на сесії Парламентської асамблеї НАТО у Вільнюсі зустрічався з литовською дівчинкою, яка написала кращий твір на тему «Чому Литва хоче в НАТО» і видавала себе ледь не до моменту нагородження за литовську бабусю. Втім, лорд і дівчинці з далекого хутора був радий, і все було дуже мило та зворушливо, зовсім як у книжці про Леніна на ялинці. І зрозуміло, що організація з таким приголомшливим бюрократичним апаратом не може так відразу взяти і відреагувати не на бабусю, яка перетворилася на дівчинку, і не на Мілошевича (власне, поки в НАТО вирішили на нього відреагувати, він переорав пів-Хорватії, пів-Боснії, покомизився в Косові й встиг із дівчинки перетворитися на бабусю), а на конкретну «Аль-Каїду», яка, до того ж, займається містовлаштуванням десь далеко в Америці, а базується незрозуміло де в Азії, а в нас тут у Європі дуже навіть усе спокійно, не рахуючи Хайдера з Ле Пеном і випадково згорілих синагог... І ось тепер у цьому коктейлі «Рішучий» з’явиться ще й російський присмак. А тут ще стало відомо про новий подарунок НАТО — туди нарешті зібралася Україна — і зовсім незрозуміло, хто її може зупинити після того, як Росія сама стає шматком організму... Справді, така система безпеки створюється! Залишається лише констатувати, що НАТО буде дедалі консультативнішим, а американці дедалі результативнішими, що на тлі мезальянсу техаського рейнджера і петербурзького ініціативника, що намітився, теж не повинно створювати для Росії особливих труднощів. Проте саме у відносинах із Штатами.
З Європою все по-іншому. Наступного дня після саміту в Римі прем’єр-міністр Іспанії Хосе Марія Аснар, який прилетів у Москву в літаку Путіна, і глава Єврокомісії Романо Проді ясно дали зрозуміти Путіну, чим відрізняється весілля від подружнього життя. Звісно ж, і тут було сказано чимало компліментів. І все-таки були пред’явлені цілком очевидні претензії економічного характеру, пов’язані з небажанням Росії змінити ситуацію з цінами на енергоносії на внутрішньому ринку (до речі, це може стати дуже серйозною проблемою і при вступі в СОТ, і при наданні Росії ринкового статусу Євросоюзом). Та головне, звичайно, Калінінград.
Виявилося, що між Росією і ЄС розбіжності більш серйозні, ніж між Росією та НАТО. З Північноатлантичним союзом Росії сьогодні, попросту кажучи, нічого ділити. З Європейським Союзом Росії буде що ділити завтра.
Йдеться про Калінінградську область, яка після вступу в ЄС Литви та Польщі виявляється оточеною територією єдиної Європи. Ситуація цілком безпрецедентна — і для Європейського Союзу, і для самої Росії. Якщо ще два роки тому про неї не думали ні в Москві, ні в Брюсселі, відмахуючись від Варшави та Вільнюса як від докучливих мух, то нині вже очевидно, що поляки й литовці були передбачливішими, ніж європейські бюрократи та російські чиновники. Справді: що робити з Калінінградом? Яким чином оточені шенгенським частоколом жителі області переміщатимуться в «велику Росію», як проходитимуть вантажі? Здавалося, всі ці питання можна вирішити, і вирішити реалістично, тим паче, що в цьому були зацікавлені й влада Калінінградської області, і Польща з Литвою. Однак все зіпсували російське чванство та європейська забюрокраченість.
В Євросоюзі хочуть вирішувати безпрецедентну ситуацію звичайними бюрократичними методами — для проїзду в Росію калінінградці повинні будуть отримувати шенгенські візи в посольстві Литви, як і для проїзду в Калінінградську область такі самі візи повинні будуть отримувати жителі Росії. Про безумність такої ситуації, про те, що житель якого-небудь Смоленська, щоб потрапити до Калінінграда, має спочатку їхати до Москви за візою, ніхто навіть і не думає — як і про становище, в якому опиняються жителі області. Про економічну складову цього підходу я вже й не кажу. Чим відповідає на це Росія? Пропонує створити екстериторіальні коридори по території Польщі та Литви для проїзду калінінградців до Білорусі та Росії. Сам термін «коридор» викликає в пам’яті центральноєвропейців спогади про «данцизький» коридор, який проходив польською територією між Першою і Другою світовими війнами й у сприйнятті поляків та їх сусідів був наочною ілюстрацією «обмеженого» суверенітету.
На московському саміті калінінградську проблему вирішити не вдалося. Є в мене підозри, що й не вдасться... Отже весілля весіллям, а життя — життям: коли справа від декларацій наближається до прийняття конкретних рішень з принципових питань, свято єднання Сходу та Заходу знову змінюється сірими буднями взаємного нерозуміння...