Можна скільки завгодно бути скептиком щодо європейської інтеграції нашої держави, та все ж не можна не визнати, що вода таки точить камінь, навіть якщо це камінь зі стіни між ЄС і Україною. Після наполегливих спроб Києва розтлумачити Брюсселю необхідність прийняття ним «нового європейського порядку денного для України» ЄС таки визнав необхідність побудови нових взаємин із нашою країною. У всякому разі, у Києві саме так інтерпретують результати люксембурзького засідання Комітету міністрів закордонних справ Європейського Союзу.
На цьому засіданні глава британського зовнішньополітичного відомства Джек Стро у своєму виступі запропонував розглянути можливість розвитку нових взаємин із майбутніми новими сусідами Євросоюзу — Україною, Молдовою та Білоруссю, надавши їм «спеціальний статус сусіда», який допоможе цим державам провести економічні та політичні реформи і поліпшити ситуацію з правами людини. Спеціальний статус також припускає поступову лібералізацію торгівлі між ЄС і цими трьома державами у разі успіху вищевказаних реформ. Після обговорення пропозицій британської, а також шведської сторони Комітет міністрів закордонних справ ЄС своїм рішенням уповноважив головуючу в Євросоюзі в наступному півріччі країну — Данію і верховного представника Хав’єра Солану протягом другої половини 2002 року внести пропозиції щодо можливості зміцнення взаємин зі східними сусідами, «беручи при цьому до уваги різний стан взаємин між ЄС і відповідними країнами, а також їхній рівень політичного й економічного розвитку».
Цікавими є нюанси, що різнять коментарі європейських ЗМІ від трактування люксембурзької дискусії та рішення Комітету міністрів українськими дипломатами. Для західних журналістів «грубкою», від якої вони танцювали, був негатив, і писали вони про те, що після розширення Європейський Союз неминуче зіткнеться з новими проблемами на східних рубежах — транскордонною злочинністю, нелегальною міграцією тощо. От чому, на їхню думку, Євросоюз зацікавлений у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх проблем майбутніх східних сусідів і має намір встановлювати «нові взаємини» із Білоруссю, Молдовою й Україною — трійцею, щодо якої, за висловом британського міністра (процитовано Financial Times), «важко бути оптимістом».
У Києві ж, навпаки, у майбутнє дивляться саме з оптимізмом. Наприклад, держсекретар українського МЗС із питань європейської інтеграції Олександр Чалий упевнений, що в Європейському Союзі Україну нарешті почули: «Ми вітаємо прийняте рішення і вважаємо його кроком уперед. Більше того, це саме те, що ми увесь час пропонували, — настав час замислитися, якою буде перспектива взаємин ЄС з Україною після розширення».
Що ж стосується конкретної пропозиції Великобританії з приводу спільного для всіх трьох країн (Білорусі, Молдови й України) статусу, то український держсекретар заявив, що ця ініціатива, безумовно, буде вивчатися в Києві, однак уже нині можна сказати, що вона «не відповідає позиції, яку Україна пропонувала ЄС». А от рішення Комітету міністрів закордонних справ Євросоюзу більшою мірою, аніж британська ініціатива, відповідає сподіванням України, оскільки не містить жодного слова про конкретні пропозиції. Більше того, верховному представнику і датському головуванню пропонується при виробленні пропозицій враховувати рівень взаємин між ЄС і країнами аналізованого регіону, а також рівень їхнього політичного й економічного розвитку. Тож, вважає О.Чалий, в української сторони є можливість переконати країни Євросоюзу замінити регіональний підхід, запропонований Великобританією, індивідуальним. Адже справді буде дивним, коли щодо України, яка домагається асоціації з ЄС і має все ж трохи більше досягнень в галузі економіки та демократії, буде вироблена така ж стратегія, як і щодо Білорусі.
Та з іншого боку, включення в список країн, із якими слід встановити «нові взаємини», і Білорусі, у певному сенсі можна віднести до посередницьких успіхів української дипломатії. Адже досі вотчина «бацьки Лукашенка», по суті, перебувала в ізоляції від європейських процесів, у яких вона, якщо судити за заявами деяких білоруських офіційних осіб, і не проти була б взяти участь, якби Євросоюз звернув на неї хоч краплю уваги. Але той сам не знав, що йому «робити з Білоруссю», і ставив це запитання (приблизно у такому ж формулюванні) українцям на переговорах і консультаціях різного рівня. Українська ж сторона, наскільки нам відомо, щоразу намагалася переконати європейських партнерів у тому, що ізоляція — не кращий спосіб у спілкуванні з Білоруссю, і пропонувала європейцям розпочати діалог із нашою сусідкою хоча б на середньому рівні, а для початку взяти участь у якихось форумах (наприклад, ОЧЕС, де Україна головувала в останні місяці), на яких будуть присутні і білоруси, щоб хоч у кулуарах налагодити перші контакти. Можливо, що, вирішивши налагоджувати з Білоруссю «нові взаємини», Євросоюз перестав, нарешті, вважати цю країну «чорною дірою» або «мертвою зоною» у Європі.
Цікаво, що в доповіді глави британського зовнішньополітичного відомства нічого не було сказано з приводу Росії. У Києві в цьому факті із задоволенням побачили намір Євросоюзу будувати взаємини з Україною інакше, аніж із РФ (яка не ставить перед собою мети стати повноправним членом ЄС), і відповідно, неприйняття в ЄС улюбленого гасла деяких українських політиків «У Європу — разом із Росією». Британський же дипломат, як повідомляє українська служба радіо «Німецька хвиля», пояснив, що для Росії «спеціальний статус сусіда» непотрібен з двох причин: по-перше, ця країна вже давно граничить із ЄС, по-друге, взаємини ЄС і Москви розвиваються і без того динамічно. Погодьтеся, що такі пояснення можна трактувати двояко. Одні можуть розцінити їх як чемну відмовку для Росії, чому її не включили до списку «спеціальних» сусідів. Інші ж — як визнання лідерства Росії у взаєминах із ЄС, до рівня яких трійці відстаючих і таких, що «не викликають оптимізму», слід лише підтягуватися.
Що насправді мають на увазі європейці, покажуть найближчі півроку-рік. Відповідно до процедури Х.Солана і головуюча Данія до наступного засідання внесуть перелік можливих варіантів, причому, за наявною інформацією, не вказуючи пріоритетності тієї чи іншої пропозиції, після чого продовжиться обговорення. Не виключено, що воно триватиме і під час головування наступної країни — Греції (із якою Україна має тепліші взаємини, аніж із Данією, яка закриває в Києві своє посольство). А оскільки 2003 року завершується термін дії Спільної стратегії ЄС щодо України, то, на думку О.Чалого, «конкретні модальності розвитку взаємин України та ЄС ми зможемо обговорити в рамках відпрацьовування нової спільної стратегії». Тож ключовим в українсько-єесівських взаєминах може стати саме наступний рік, протягом якого необхідно просунутися у взаєминах із Євросоюзом максимально далеко. Адже 2004-й, знаменний для Європи розширенням ЄС, для України є роком президентських виборів (якщо, звісно, вони не пройдуть значно раніше), коли про євроінтеграцію українська еліта думатиме найменше, а Європа, у свою чергу, очікуватиме, доки не стане ясно, куди рушить Україна після Кучми. Залишок же нинішнього року ускладнюється для українсько-єесівських взаємин не лише поствиборною утрускою парламенту, а й виборами в таких впливових європейських країнах, як Франція та Німеччина, головуванням у ЄС не найпалкішого шанувальника України — Данії, та й «збройовий скандал», який набирає обертів, може піднести нашій країні чергові неприємні сюрпризи.
Окрім того, побоюються деякі українські експерти, наполегливе нав’язування Україні Росією ідеї про інтеграцію в ЄврАзЕС і мусування цієї теми в українському політикумі може обернутися для нашої країни втратою чергового історичного шансу. Згадаймо початок 90-х: коли інші східноєвропейські і балтійські держави підписували європейські угоди, Україна вибрала СНД. Хто де перебуває через десять років, пояснювати не треба. Сьогодні ж, коли у нашої країни з’явився шанс хоч якось надолужити згаяне, нас знову намагаються розвернути на 180 градусів і перетворити на євразійство. «Якщо ми говоримо про те, що хочемо одночасно інтегруватися й у ЄС, і в ЄврАзЕС, то це «квадратура кола», — вважає держсекретар О.Чалий. — Вступити одночасно в два митні чи валютні союзи неможливо. Україна двох інтеграцій просто не витримає. Але в нас є рішення Президента, його укази, затверджена Стратегія і програма інтеграції в ЄС, де чітко виписано головну мету України — членство в Європейському Союзі, а постановою Верховної Ради євроінтеграція визначена як стратегічний курс зовнішньої політики нашої держави. Звісно, питання про вступ в ЄврАзЕС має право на обговорення. Однак усі повинні добре розуміти, якими будуть наслідки ухвалення рішення про вступ в ЄврАзЕС. Це, по суті, означатиме зміну стратегічного зовнішньополітичного курсу країни».
Поки ж курс залишається старим, і зовнішньополітичне відомство продовжує «тактику малих справ» на європейському напрямі. Зокрема, обговорення з ЄС угоди про реадмісію й українських пропозицій щодо взаємної лібералізації візового режиму, переданих Брюсселю місяць тому. Минулого тижня Києву передали записку-відповідь, у якій розтлумачувалися деякі шенгенські правила і пояснюється, із ким Україні необхідно вести переговори з тих чи інших категорій віз. Можливо, формальна відписка Брюсселя все ж дозволяє українській стороні завалити європейців черговими запитаннями і пропозиціями. До речі, українська риторика у візовому питанні останнім часом дещо змінилася, і Київ уже не лякає Брюссель й інші європейські столиці проханнями зробити для України винятки із шенгенських правил. Україна, за словами О.Чалого, не порушує питання про скасування віз для своїх громадян, а лише хоче отримати в рамках шенгенських угод найсприятливіший режим. І намагається домогтися від ЄС чіткої відповіді, які для цього вимоги вона повинна виконати (облаштувати кордони, включаючи східні, підвищити рівень зайнятості, ефективніше боротися з нелегальною міграцією, щось іще?). Українські експерти зараз уважно вивчають шенгенські правила і намагаються знайти якнайбільше прецедентів їх «гуманного» застосування, які можна було б використовувати за аргументи на переговорах. Наприклад, після входження Італії в шенгенську зону для громадян Алжиру, котрі мають дипломатичні і службові паспорти, було збережено безвізовий в’їзд у Італію, а Німеччина скасувала візи для поляків незабаром після підписання угоди про реадмісію. То чому б не дозволити зробити те ж саме Україні та Польщі? Чому б не перестати принижувати громадян України необхідністю у сніг і дощ годинами вистоювати неподалік європейських посольств у чеканні дозволу зайти для подачі документів на оформлення візи? Чому б не ввести отримання віз поштою або через туристичні агентства? Здається, конкретних пропозицій у Києва із кожним місяцем буде дедалі більше.