З початку минулого року Україна вийшла на новий виток у миротворчій діяльності, пообіцявши світовому співтовариству збільшити обсяг останньої у двадцять разів. Для ООН це більш аніж на руку — торік організація дійшла висновку, що для успішного розвитку миротворства необхідно різко розширити діяльність. Сьогодні навіть назвали конкретну цифру — кількість «блакитних шоломів» необхідно довести до 28,9 тисячі, що означає збільшення на 317% загального контингенту миротворців.
Україна дуже доречно виявилася напохваті. Український «африканський старт» нашого інженерно-саперного батальйону в Анголі отримав продовження в не менш небезпечних зонах: за минулий рік уведено підрозділи до Сьєрра-Леоне (534 солдати й офіцери зі збільшенням цього року їх чисельності до 800), кількість українських представників у Демократичній Республіці Конго (ДРК — колишній Заїр) повинна була б скласти, за попередньою домовленістю, 250 чоловік.
Начебто — привід для гордості. Як заявив заступник міністра закордонних справ України Володимир Єльченко, сьогодні тяжко назвати миротворчу операцію, у якій не брали б участі наші військовослужбовці. Та ще при цьому зауважив, що «продовжують надходити цікаві пропозиції». Україна офіційно визнає три категорії подібних операцій — проведення із санкції безпосередньо ООН, Ради безпеки ООН і ОБСЄ. Це не виключає участі і в операціях, відданих «на відкуп» регіональним організаціям — наприклад, операція в Косово (контингент КРОК) під егідою НАТО. Таким чином, Київ сповна виконує свій «священний обов’язок» перед світовим співтовариством. Втім, коли готувався цей матеріал, прес-центр Сухопутних військ Збройних сил України офіційно заявив: «У зв’язку зі зміною політичної обстановки в ДРК український контингент у цю країну вводитися не буде».
Сьогодні не таємниця, що миротворство — один із небагатьох порівняно легких і абсолютно чесних способів заробітку для бідних держав. Відомо, що одна наша вертолітна ескадрилья у складі «блакитних шоломів» приносить у рік країні 12 млн. доларів. Наші військові з гордістю заявляють, що наліт у миротворців-авіаторів безпрецедентний, такий контингентам інших держав і не снився — близько п’яти годин нальоту на один борт за добу. Дуже непогано, якщо врахувати, що на рідній землі у більшості льотчиків такий наліт — за рік (а, наприклад, у винищувальній авіації — ще менший).
Можна підробляти й інакше. Африки це стосується особливо: ООН залучає до регіону «місцевих», але миротворці з африканських країн, усупереч правилам, прибувають у зони своєї відповідальності без технічного оснащення, і доводиться їх «екіпірувати» на місці. Як? За допомогою таких держав, як наша. У Сьєрра-Леоне з 534 нашими миротворцями прибуло 220 бронетранспортерів і 271 вантажівка «КрАЗ» (хоча, за указом Президента, автомобілів мало бути 220 одиниць). Техніку туди відправляють із перспективою передачі в лізинг і наступний викуп ООН. Наші військові навчають, наприклад, кенійців поводження з БТР і передають їм цю техніку, природно, не безкоштовно. Все це приноситиме близько 2,5 млн. доларів на місяць.
Загалом, ідилія: і статут ООН виконується, і військові навички здобуваємо, та ще й дохід одержуємо. Що ще потрібно в цьому житті? Тільки ось один нюанс: розвинені країни, як відомо, останнім часом від миротворства відхрещуються, як можуть. Африки це стосується в першу чергу. Яскравий приклад — та ж Сьєрра-Леоне. Як відомо, США та Франція відмовили в проханні ООН увести свої сили швидкого реагування на територію цієї країни. Зате Україна разом із Замбією, Кенією, Ганою, Малі, Того, Ліберією, Нігерією, Індією та Пакистаном простягла руку допомоги. Щоправда, у подіях у цій країні «засвітився» й британський спецназ — підрозділи 8А8 (повітряний десант). Однак все стає зрозумілим, якщо врахувати, що на момент розпалу громадянської війни лише у столиці держави — Фрітауні — знаходилося більше 900 громадян Великобританії. Саме забезпечення їх безпеки та евакуація і були основним завданням десанту туманного Альбіону. Річ у тім, що в розвинених країнах якось традиційно заведено турбуватися про долю своїх підданих.
Щось не віриться, що офіційний Київ детально вивчав не лише оонівські «прайс-листи», а й обстановку в цій країні, перш ніж ухвалити рішення ввести свій контингент у Сьєрра-Леоне. На відміну, скажімо, від тих же Вашингтона, Парижа й Лондона. Громадянська війна охопила зазначену державу ще десять років тому, за цей час число повстанців із різноманітних угруповань (найбільша з них — ОРФ, «Об’єднаний революційний фронт») становить близько 50 тис., а чисельність біженців з охоплених конфліктом регіонів, за даними ООН, сягнула 480 тис. чоловік. Місія миротворців за рішенням РБ ООН у Сьєрра-Леоне була заснована ще в липні 1998 року, однак відтоді їй, відверто кажучи, похвалитися нічим. Величезним досягненням була вже домовленість, досягнута з керівництвом ОРФ улітку 1999 року в столиці сусіднього Того — Ломі. Відповідно до неї повстанці здавали зброю і припиняли збройне протистояння. ООН офіційно заявила про припинення (завдяки, природно, зусиллям міжнародного співтовариства) громадянської війни в цій країні. Більше того — близько 17 тис. бойовиків навіть зареєструвалися й склали зброю під контролем «блакитних шоломів». Але коли миротворці почали розвертатися на півночі і сході країни, повстанці «попросили» цього не робити. Адже саме тут знаходяться родовища діамантів (завдяки таким самим в Анголі вже 25 років живе-поживає відома УНІТА, тільки за 90-ті роки продавши їх в обмін на зброю на суму не менше 4 млрд. дол.). ООН вважала протести несуттєвими, про всяк випадок дозволивши в лютому минулого року збільшити свою присутність до 11,1 тис. «блакитних шоломів», а трохи пізніше — до 16,5 тис. У результаті, 2000 рік став для миротворців «веселим». Бойовики блокували місця дислокації нігерійського, кенійського й індійського контингентів (останній перебував у блокаді два з половиною місяці). Захопили місто Масіака біля самого Фрітауна, узяли в заручники 500 миротворців. Керівництво ОРФ заявило про готовність воювати до переможного кінця і повного виведення миротворців із Сьєрра-Леоне. Можна додати, що ще під час переговорів у Ломі один із лідерів повстанців заявив, що продовжувати «малу війну» бойовики зможуть ще мінімум 20—25 років. Досвід боротьби з УНІТА свідчить, що це не такий уже і блеф. Додамо, на сьогодні витрати на «заспокоєння» ОРФ склали для ООН близько 300 млн. дол., а на червень 2001 р. ця цифра за мінімальними оцінками мала сягнути 476 млн. Але в миротворстві, як і в кожній справі, є два боки медалі.
Про нашу безславну епопею в Анголі (901-а понтонно-мостова рота, березень–грудень 1996 р.) якось зараз і не згадують. А даремно. Саме ця перша місія українського контингенту на Чорному континенті могла б наштовхнути на думку про перспективи миротворства в Африці взагалі. До цього західні країни прийшли ще на початку 90-х (конкретно Білий дім — 1993 року, після загибелі від рук сомалійських повстанців американських морських піхотинців).
Ангольська історія «блакитних шоломів» почалася взимку 1988 р. До цього часу там було все ясно — Штати, звернувши увагу на ангольську нафту й діаманти, а також узагалі задля популярного в 70-ті роки серед суперників у глобальному протистоянні «ідеологічного нонконформізму», активно підтримували УНІТА («Національний союз за повну незалежність Анголи»). СРСР, певна річ, — урядові війська. У благословенні часи перебудови Союз зменшив апетити, Куба вивела з Анголи своїх «інтернаціоналістів», а замість них 70 своїх спостерігачів ввела ООН. Усе йшло добре до вересня 1992 року, до виборів. На цей час до спостерігачів приєдналися 876 військових і цивільних, покликаних ці самі вибори контролювати. Вибори ООН визнала «правильними», але керівники УНІТА не поділяли їхньої точки зору. У жовтні 1992 року в Луанді (столиці Анголи) відновилися перестрілки.
У листопаді 1994 року уряд країни й УНІТА підписали Лусакський протокол, який регулював припинення збройного протистояння. Однак 63 тис. бойовиків останньої миті не захотіли роззброюватися, і війна продовжилася.
У лютому 1995 року місія ООН зазнала змін вже втретє (176 наших військових і ввійшли в 7-тисячний контингент UNAVEM-III). На цей час на Анголу ООН витратила 370 млн. дол. Але великої користі з того не було — мирні домовленості як укладалися, так і з не меншим успіхом розривалися. Результат — п’ять реформувань місій ООН і 61 загиблий миротворець. У лютому 1999 року місію згорнули — на прохання... уряду й особисто президента Анголи! Протистояння там триває й досі.
До цього можна додати перелік інших операцій ООН в Африці, що закінчилися не менш безславно — Руанда (1993—96 рр., бюджет — 437,5 млн. дол., 26 загиблих миротворців), Ліберія (1993—97 рр., 114 млн.), Сомалі (1992—95 рр., 1,7 млрд., 200 убитих «блакитних шоломів»). Сомалійська операція стала певною віхою в миротворстві ООН. Саме під час неї після загибелі 18 морських піхотинців США біля аеропорту Могадішо 1993 року Білий дім заявив про припинення свого втручання в «африканські розбірки». Сьогодні, до речі, американські спостерігачі від ООН перебувають лише в Західній Сахарі, контролюючи вибори (абсолютно безпечна зона). Це цілком відповідає заяві Білла Клінтона на початку минулого року про те, що американські військові перебуватимуть у регіоні лише за умови «повного припинення вогню та гарантованого забезпечення їх безпеки».
До цього можна додати дуже неприємний для ООН факт. Річ у тім, що миротворство в Африці не просто себе дискредитувало — воно радше провокує розпал конфліктів, аніж сприяє їх ліквідації. Історія всього оонівського миротворства на Чорному континенті — цілковите підтвердження того. За весь час лише два конфлікти, у яких брала участь ООН, благополучно закінчилися — у Мозамбіку (контингент) і Нігерії (спостерігачі). І то, як вважають експерти, лише тому, що миротворці були введені запізно, щоб зашкодити мирному процесу врегулювання.
Тож непідробну радість має викликати рішення українського уряду (вийшло зовсім недавно) про відмову вводити миротворчий контингент у ДРК. І ось чому. Цей конфлікт на Заході називають «першою світовою африканською війною». До 1997 року лише США «ухоркали» на підготовку армії колишнього президента Мобуту Сесе-Секо близько півмільярда доларів. Після захоплення влади 1997 року Лораном-Дезіре Кабилою у громадянську війну втрутилися підрозділи Уганди й Руанди, Бурунді, а ще помічена участь Намібії, Зімбабве й Анголи. Й у цю м’ясорубку ледь не втягнулася Україна. Але не «пропадати» ж фактично готовому до дії контингенту. І замість Конго два вертолітні підрозділи — 150 льотчиків — відправили в Сьєрра-Леоне. Щоправда, й там не мед. У наших братів-слов’ян із Росії є гіркий досвід роботи в цією екзотичною африканською країною. Тамтешні повстанці цілком уміло полюють на «вертушки»... А днями українські ЗМІ повідомили, що зі Сьєрра-Леоне повернулися 46 наших миротворців, які захворіли на малярію. В африканських країнах від цієї хвороби вмирає в середньому 8 із 10 захворілих. Досі вакцини проти малярії не створено. Тішить лише те, що українські миротворці, як стверджують медики, вживали спеціальний препарат, який значно пом’якшує перебіг хвороби.
А ще не можна не згадати Ліван, де теж сприяють мирним процесам 650 українських хлопців.
І наприкінці зауважу, що з 1992 року Україна втратила 19 своїх «блакитних шоломів» убитими і 60 — пораненими. Такою є ціна мирної місії. Її дуже добре знають, хіба що матері, дружини, діти українських хлопців, які навічно залишилися миротворцями.