У США знову заговорили про діалог із Північною Кореєю. Недавно президент Дональд Трамп заявив, що готовий утретє зустрітися з лідером КНДР Кім Чен Ином, «якщо вирішить, що це корисно». Оскільки потім Трамп послав до Пхеньяна свого спеціального представника домовлятися про відновлення переговорів на рівні експертів, користь у таких контактах він бачить. Адже переговори було перервано торік у жовтні з американської ініціативи саме тому, що Вашингтон розцінив подальший діалог як марний, такий, що не наближає до денуклеаризації Корейського півострова ні на крок.
Що змінилося відтоді, й чому адміністрація Трампа все ще повертається до ідеї діалогу, зокрема на вищому рівні, попри відсутність будь-яких рухів і значимих поступок з боку Північної Кореї? Ці кроки — частина тактичних прийомів нинішнього господаря Білого дому, котрий хоче бути переобраним на другий термін, чи вони вписуються в логіку стратегічного курсу Вашингтона у Східній Азії?
Певна річ, за рішенням самого Трампа стоять передусім мотиви, пов’язані з наближенням президентських виборів у США. Епідемія коронавірусу вдарила по економічному порядку денному Трампа, звівши нанівець багато досягнень періоду його президентського терміну. А політична криза в країні, викликана поліцейським насильством до афроамериканців, ще більше поляризувала американське суспільство, що теж ускладнює завдання виборчого штабу Трампа.
Тому тепер, щоб зміцнити свої позиції, американський президент може розраховувати переважно на зовнішньополітичні перемоги. Чи бодай на якісь, хай і малі, успіхи, які можна буде подати спільноті у вигідному світлі. Тому Трамп демонструє жорстку позицію стосовно Китаю та Росії, не послаблюючи тиску на Іран і Венесуелу, домовляється з талібами в Афганістані. Крок назустріч Пхеньяну — ще одна в черзі зовнішньополітичних акцій адміністрації, що мають не стратегічну, а тактичну мету. Вашингтону треба уникнути гострих криз у період передвиборної кампанії, отримати презентабельну картинку успіхів особистої дипломатії Трампа. Хай усі ці акції й не дадуть вагомих результатів у майбутньому. Головне, щоб їхнього ефекту вистачило до листопада.
Однак діалог із Пхеньяном має значно глибше коріння у зовнішній політиці США, і воно пов’язане зі стратегічними цілями Вашингтона. Коли на початку 90-х років минулого століття виникла ядерна проблема на Корейському півострові (після виходу Пхеньяну з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і початку, практично, відкритої розробки власної військової ядерної програми), США не могли її зігнорувати з двох причин.
По-перше, їхньої участі вимагали претензії на роль єдиного світового арбітра (основа Pax Americana, що його Вашингтон розбудовує з кінця холодної війни). По-друге, ядерна зброя КНДР — навіть тактична — безпосередньо загрожувала американській безпеці, адже потенційною мішенню для цієї зброї ставали американські війська у Південній Кореї.
Таким чином, навіть ставлячи перед собою суто особисті й короткострокові цілі, Трамп залишається в рамках загального тренду американської зовнішньої політики. І це справедливо не тільки для КНДР, а й для всього його порядку денного. Адже, попри ексцентричну поведінку американського президента, його зовнішньополітичні дії не виходять за межі традиційних американських цілей і завдань: жодного нового конфлікту, жодної нової міжнародної проблеми, які не оформилися до його приходу в Білий дім, Трамп в американську зовнішню політику не вніс.
Із застереженнями до нових віянь можна зарахувати хіба вихід із Транстихоокеанского партнерства (втім, американський протекціонізм до таких результатів у цьому столітті приводив і до Трампа, згадайте хоча б долю Панамериканської зони вільної торгівлі, похованої США ще на початку століття) та випади на адресу НАТО (які, втім, жодних серйозних наслідків для організації поки що не мали).
Ось тільки у випадку з Пхеньяном Трамп опиняється на майже непередбачуваному — й тому ризикованому для нього — полі. Так, керівництво КНДР має намір торгуватися і вже заявило про це, хоч і не прямо. Впродовж останніх тижнів керівництво КНДР уже двічі публічно відмовилося відновити діалог щодо ядерної проблеми. Спершу це сталося в червні, коли з ініціативою виступив президент Південної Кореї Мун Чже Ін. Того місяця Пхеньян відреагував відмовою на заклик США відновити переговори, а сестра північнокорейського лідера Кім Йо Чжон, яка стрімко набирає політичної ваги, визнала корейсько-американський саміт «марним».
Ні, інтерес до зустрічей на вищому рівні у Пхеньяні не зник. Але в Північній Кореї вважають, що нині саміт дуже потрібен Трампу для вдалої «картинки» перед виборами, і тому мають намір виторгувати за свою участь якнайбільше.
Те, що обидві сторони підходять до відновлення діалогу з позиції злоби дня, для самого діалогу, однозначно, погано. Адже і Вашингтон, і Пхеньян віддаватимуть перевагу формі, відсуваючи зміст, і на проривний результат у таких умовах очікувати не доводиться. Особливо в ситуації, коли сторони не просто не можуть домовитися з конкретних питань: вони й до спільного погляду на перелік питань, які потребують вирішення, не прийшли.
Для Трампа сьогодні головна — «дипломатична перемога», ще один саміт, який політтехнологи його виборчої кампанії подадуть як свідчення вирішальної ролі президента в міжнародних процесах. Для Вашингтона стратегічною метою є відмова Пхеньяна від ядерної зброї та пов’язаної з нею інфраструктури (включно з виробничими потужностями і балістичними ракетами).
Для Кім Чен Ина важливо довести свою легітимність міжнародній спільноті і свій вплив у міжнародних справах — власному оточенню. І якщо перше завдання частково вдалося вирішити завдяки двом попереднім самітам (2018 року в Сінгапурі й 2019 року в Ханої), друге завдання залишається невирішеним. Адже для цього потрібно, щоб США або зняли міжнародні санкції, або вели розмову з КНДР як із ядерною державою. Обидва ці завдання — стратегічні для Пхеньяна. І лише здатність вирішити їх стане критерієм сили будь-якого лідера КНДР.
Ситуація з самого початку патова. Трамп хоче забезпечити собі ще один «дипломатичний тріумф», але не може заплатити за нього ціну, цікаву для Пхеньяна. Зняти санкції (навіть частково) не дозволить Конгрес, та й значна частина їх проходила через Радбез ООН. Проте й піти на проміжну угоду про часткову денуклеаризацію (наприклад, ліквідацію вже наявної зброї, але збереження частини виробничих потужностей, як у плані «малих кроків» південнокорейського президента) Трамп не зможе. Адже це означатиме фактичне визнання ядерного статусу Пхеньяна — абсолютно неприйнятний для США сценарій.
Але й друга сторона не може дати Трампу міцних гарантій. Бо що може завадити Пхеньяну влаштувати чергове випробування ядерного заряду напередодні виборів у США, звівши тим самим нанівець усі старання команди нинішнього американського президента? Отже, якщо Трамп і зможе якось купити згоду свого північнокорейського візаві, він піде на саміт, тільки коли інші ставки на підвищення його міжнародного реноме не спрацюють.
Ситуація з новим самітом укотре доводить: внутрішньополітичні процеси у США давно перетворилися на один із найпотужніших чинників світової політики, а вплив президентських виборів у цій країні на весь світ давно зрівнявся з найбільшими міжнародними проблемами та кризами. Тому в найближчий рік не слід очікувати жодного прогресу в одному з важливих процесів сучасного світу — денуклеаризації Корейського півострова.
Усі статті Віктора Константинова читайте тут.