«Зловредные семена... это семена баобабов. Почва планеты вся заражена ими. А если баобаб не распознать вовремя, потом от него уже не избавишься. Он завладеет всей планетой. Он пронижет ее насквозь своими корнями. И если планета очень маленькая, а баобабов много, они разорвут ее на клочки. Непременно надо каждый день выпалывать баобабы. Это очень скучная работа, но совсем не трудная. Иная работа может и подождать немного, вреда не будет. Но если дашь волю баобабам, беды не миновать. Я знал одну планету, на ней жил лентяй. Он не выполол вовремя три кустика...»
Антуан де Сент-Экзюпери, «Маленький принц»
Із місяць тому я почав писати текст під назвою «Зовнішньополітичні пріоритети для нового президента України». Але текст не писався. Не тому, що важко було здогадатися, хто стане президентом і що його чекатиме. Просто пригадав свої схожі спроби у першій половині 2004 року. Помаранчева революція тоді не прозирала в жодному з варіантів перебігу подій, навіть найкращий розвиток перед- і поствиборної ситуації не давав надій на якийсь якісний прорив у зовнішній політиці. Песимізм і критика з боку ЄС і США, дедалі наполегливіше затягування в ЄЕП, непевність щодо того, як пройдуть і чим завершаться президентські вибори листопада 2004 року, — атмосфера була гнітюча. Один жартівник — нині поважний посол, розіслав електронкою сумно-іронічний твір-пророцтво про те, як пройдуть вибори, як кілька сотень інтелігентів вийдуть на Майдан, як під спів про червону калину їх розженуть кийками, і розпочнемо ми черговий етап нашої передбачуваної і надійної зовнішньої політики… Інші варіанти, за всього бажання, якось не окреслювалися. Тому й міркували — як зробити так, щоб у 2005-му чи трохи згодом євроінтеграція не зупинилася, а ЄЕП нас не проковтнув. Отже, підготовлений текст був прочитаний на ура, але виявився абсолютно непотрібним — настала весела революція, і ми всі дружно подалися на Майдан.
Помаранчеві події відкрили неймовірні зовнішньополітичні можливості. Нова концепція місця і цілей України в Європі і світі вибудовувалася на впевненості, що ми, здолавши найважче випробування, тепер швидко здійснимо глибинні реформи і підемо європейським шляхом, підтягуючи із собою в ЄС і сусідні країни. Які це були часи, які ідеї… Які декларації, виступи, оплески, що переходили в бурхливі овації… Спільнота демократичного вибору, реформований ГУАМ, план придністровського врегулювання, плани, декларації, концепції, заяви, плани, плани…
Але зовнішню політику творять не букви і навіть не слова. Відсутність реформ і дедалі більший внутрішній безлад, цілковите безсилля, зрештою безконтрольність і безглуздість повільно, але впевнено взяли гору в нашій країні. Кого хвилює, що саме говорить президент чи прем’єр? Повірити слову чи обіцянці можуть один раз, максимум — двічі, а потім виховані люди просто промовчать у відповідь. Невиховані — висміють. Друзі в десятий чи сотий раз знову пояснюватимуть елементарні речі. Вороги просто використовуватимуть слабкість суперника.
Хоч би яку зовнішньополітичну концепцію готували для керівництва держави — жодна з них не матиме сенсу доти, доки в країні безлад. Коли не проводиться жодна реформа, коли відбувається системний розпад внутрішніх механізмів забезпечення життєдіяльності держави — будь-яка зовнішньополітична ініціатива залишається пустоцвітом. Коли на дорогах від аварій людей гине щороку більше, ніж за всю історію української миротворчості, коли ці втрати більші, ніж усі американські військові втрати за останні 20 років, кричати про регіональне лідерство чи вимагати якихось гарантій безпеки — щонайменше несерйозно. Будь-яка зовнішньополітична концепція залишається просто інтелектуальною вправою, якщо не базується на міцній виконавчій владі і політичній волі до реформ, на чіткому усвідомленні національного інтересу та готовності керівництва держави і уряду не покладаючи рук працювати на його захист із використанням усього інструментарію державної політики — всередині і за межами країни. Якщо держава неспроможна навести елементарний лад на власних автошляхах, якщо держструктури займаються дрібним, а то й великим рекетом щодо своїх же громадян, якщо розпилюють все і вся — кого цікавитиме такий партнер, а тим більше його зовнішньополітичні заяви? Адже головне — чи спроможний він грати партію з гросмейстерами на світовій шахівниці, чи його місце — із собі подібними на задвірках?
Без ефективної системи державного управління та міцної внутрішньополітичної основи зовнішня політика — всього лише ключ від зламаних дверей. Ніби й є — але кому він потрібен, якщо двері можна просто штовхнути — і вони впадуть.
Попередній президент мав щонайменше два чи навіть три роки кредиту довіри, наданого українському народу за помаранчеву революцію. Цей кредит допомагав хоч якось триматися на плаву в міжнародних контактах. Дорога від оплесків у Європарламенті до небажання спілкуватися була довгою. Надто високими були стартові позиції. Але — як там у «Маленькому принці»? Достатньо лінюху вчасно не висапати всього лише три кущі шкідливого зілля — і зупинити розпад системи буде дуже важко, якщо взагалі можливо…
Нині в нас новий старт. Але у Віктора Януковича значно гірші стартові позиції, ніж у будь-кого з попередніх президентів. Він не має навіть півроку. Питання стоїть так: або швидко навести лад у країні, підпорядкувати собі всю вертикаль влади і змусити її працювати на радикальне реформування, або вже за рік стати тим, ким став В.Ющенко в міжнародних відносинах через п’ять років свого президентства.
Такі жорстокі й несправедливі реалії нинішньої Європи. Ніхто не дасть Януковичу й третини кредитів, які мали Ющенко і Тимошенко. Політичні еліти ЄС, США, РФ, інших наших партнерів готові до активної співпраці з новим президентом — за умови, якщо він за дуже короткий період покаже ефективний результат. І нікого не цікавить, що взяв він країну у найважчий момент за всі вісімнадцять із половиною років її незалежності, що у спадок йому дісталися зруйнована виконавча влада, грабіжницькі газові контракти. Агресивні неприховані заміри політиків окремих сусідніх країн щодо України нікого не турбують. Ніхто не заявляє протесту румунському лідеру, коли він — не гірше від російського — бере на себе повноваження висловлювати пропозиції перекроїти карту сучасної Європи. Швидкі зміни геополітичного ландшафту, жорсткий пресинг з метою змусити дрейфувати в якусь, не обов’язково вигідну нам, сторону — все це елементи зовнішньополітичного оточення в час, коли В.Янукович стає до керма зовнішньої політики.
Це набагато несприятливіші умови не лише в порівнянні з благодатним 2005-м чи спокійними 90-ми, а й гіршими 2002—2003 роками. «Автомобіль», яким доведеться керувати Януковичу, не просто побитий і пошарпаний, обпльований і пописаний лайливими словами. Від нього вкрали двигун, попробивали колеса. І бензину майже не залишилося. Чи зможе президент Янукович зрушити таку машину з місця і чи далеко зможе доїхати?
Зовнішня політика в нас відірвана від внутрішньої. І доти, доки все це не склеїмо — чи конституційними змінами, чи єдністю політичної команди на Банковій, Грушевського та Михайлівській, — Україна не відновить до себе довіри у світі. Достатньо було Тимошенко кілька разів не пустити дипломатів на зустрічі — і тепер потрібен не один місяць послідовних дій, аби переконати, що вони представляють усю країну, а не її частину. А без цього ніякі зовнішньополітичні концепції не допоможуть. За останні роки вище керівництво надавало стільки обіцянок, не виконавши жодної з них, що повірити новому керівництву його закордонним візаві буде непросто. Їм, за великим рахунком, байдуже, яке прізвище президента України — Янукович, Тимошенко чи Ющенко. Як казав гранд європейської дипломатії К.Паттен, байдуже, якого кольору кішка, аби мишей ловила. От і президент — аби міг керувати власною країною. Без цього ні посади, ні заяви, ні концепції не допоможуть.
Успішна внутрішня політика дасть можливість перефокусувати діяльність за межами країни на конкретні проекти. Хоча викликів не уникнути. Ніхто не сумнівається, що новий керівник держави відновить нормальний діалог з Москвою. Та чи тривалим буде медовий місяць? Які кислинки підпсують його найближчим часом, і як за бажання мати доброго партнера і бажаного гостя не перетнути межі, після якої починається зведення дамби в напрямку Тузли? Як вибудувати системні приязні стосунки сусідів, які перші приходять на допомогу один одному, — але виключно як прохані гості і надійні друзі?
Чи не першим випробуванням стане питання газових угод. Подальша дія нинішніх є самогубством — і про це відверто говорять міжнародні спостерігачі. Чи погодиться Кремль переглянути їх? Якою буде ціна перегляду?
Не слід виключати й того, що постане питання про статус Південної Осетії та Абхазії. Визнання їхньої незалежності — це не лише капітуляція України, не лише вилучення себе зі списку цивілізованих країн. Це насамперед квиток на потяг із кінцевою станцією СРСР або Російська імперія. Це, вважай, перехід під протекторат, що не може не призвести до втрати суверенітету. Навіть сама постановка в діалозі з РФ цього питання є неприпустимою. Наші російські сусіди повинні чітко знати, що відповіддю буде публічна заява про повагу до територіальної цілісності країн регіону.
З іншого боку, ми маємо бути послідовними. Ситуація з Абхазією і Осетією була спровокована Косово. І провину не можна покладати лише на РФ чи грузинського лідера. Недалекоглядність, упевненість у власній винятковості та правоті авторів косовської незалежності стала однією з причин серпневої кавказької війни, що призвело до посилення загроз нашій безпеці. Ми не можемо мати подвійну позицію у ставленні до Грузії і Сербії. Бо ніхто не знає, хто може бути третім у цьому списку. Такі питання мають розглядатися лише на загальноєвропейському рівні — наприклад, ОБСЄ.
Не слід боятися розбіжностей. Більше того — тільки сила і переконаність у власній правоті є рисами, які поважають, у тому числі й у Кремлі. Тим часом слід уникати авантюрних ідей та ініціатив. Дивно читати серйозних авторів, котрі вірять що в сьогоднішньому світі папірці із безпековими запевненнями (які подаються сьогодні суспільству як безпекові гарантії) можуть стати надійними інструментами для нашої безпеки. Цих папірців не читатимуть навіть у випадку реальної загрози для нас. Лише повна і якомога швидша інтеграція України в ЄС чи щонайменше — в економічний простір ЄС може стати бодай якоюсь реальною гарантією безпеки.
Навіть членство в НАТО не гарантує, що в разі нападу на Україну її партнери піднімуть у повітря свої винищувачі і відправлять їх відбивати ворожу атаку на нашу країну. Можливо, нам допоможуть морально — сміливими заявами. Лише інтеграція із сусідами в економічний союз створює реальну мотивацію для взаємної підтримки та взаємодопомоги. Євроінтеграція сьогодні для України є консенсусним вибором. І не тому, що комусь дуже подобається Брюссель чи не подобаються інші столиці. Це об’єктивна реальність. Ми станемо частиною цього ринку і цього простору. Рано чи пізно, тією чи іншою ціною. Зрештою, і Росії цього не уникнути, питання лише — коли і як. Глобальні процеси незворотні, і якщо їх не зупинить якийсь глобальний катаклізм — це єдиний шлях.
Інша сторона медалі — нам не готові сьогодні відкрити шлях до членства, пропонуючи різні замінники — від Східного партнерства до почесного статусу найкращого учня в класі для двієчників. Президент повинен їх твердо відкинути. Ми знаємо, чого хочемо: перспектива членства сьогодні, безвізовий режим завтра, початок переговорів про вступ тоді, коли виконаємо всі взяті нами внутрішні зобов’язання — від тих, які закріплені за нами членством у Європейській енергетичній спільноті, до тих, які виписані в угоді про асоціацію. А головне — налаштувати державну машину на єесівський ритм і максимально використати те, що вже маємо.
Прогрес у просуванні до ЄС може стати консолідуючою ідеєю. Достатньо навіть домогтися безвізового режиму, і сприйняття українцями себе як єдиної нації буде піднято на новий якісний рівень. А інші реформи на шляху до ЄС спрямують і Схід, і Захід країни у одному напрямку. Саме таким чином новий президент зробить дуже важливий крок для об’єднання України. А цього вже більш ніж достатньо для одного президента.