UA / RU
Підтримати ZN.ua

Уряди і повстанці

Після Другої світової війни можна налічити понад сім десятків фактів збройного протистояння уряду і повстанців. Найчастіше можна досить точно визначити, на чиїх умовах було припинено збройну боротьбу і завдяки чому.

Автор: Олексій Іжак

"Без поражений нет побед, и равен счет удач и бед"

Костянтин Нікольський, "Кто виноват"

Після Другої світової війни можна налічити понад сім десятків фактів збройного протистояння уряду і повстанців. Деякі конфлікти були швидкоплинними, інші тривали десятиліттями. Умови й методи боротьби часто змінювалися упродовж конфлікту. В деяких країнах конфлікти повторювалися з різними результатами. Якщо не брати до уваги далекосяжних наслідків, наприклад таких ситуацій, коли метрополія перемагала колонію, але, врешті-решт, її втрачала або коли одна проблема переростала згодом в іншу, - то кожен епізод збройного конфлікту уряду з соціальною, етнічною або релігійною групою можна звести до питання, хто виграв і хто програв. Найчастіше можна досить точно визначити, на чиїх умовах було припинено збройну боротьбу і завдяки чому. "Нічия" трапляється в поодиноких випадках.

Порівняльний аналіз у такій узагальненій формі виглядає трохи цинічно, оскільки на сторінках тексту не видно пролитої крові, але він може допомогти уникнути нової крові. В Україні ми бачимо те, що означене як антитерористична операція. Спеціалісти можуть багато сперечатися, де закінчується партизанська боротьба й починається тероризм. У багатьох випадках межу провести неможливо. В цій статті використано більш загальне визначення таких ситуацій - боротьба з повстанцями, хоча й воно не точне.

Зі згаданих семи десятків епізодів у близько тридцяти випадках перемога (чиста або відносна) дісталася уряду. Це приблизно 40%. Але слід враховувати, що в період після Другої світової війни тривав інтенсивний процес краху колоніальної системи. Вітер історії дув у вітрила повстанців. Тому стверджувати, що є якась фундаментальна закономірність, яка створює переваги для однієї зі сторін, не можна. А якщо шанси сторін у середньому по земній кулі приблизно однакові, багато що вирішує вміння.

Уряд перемагає

У низці випадків уряду вдавалося вирішити проблему грубою силою. Сюди можна зарахувати придушення британською колоніальною владою повстання в Кенії 1952-1956 рр., відомого як повстання "Мау-Мау". Воно виникло в результаті протесту племен, що населяли Кенію, проти позбавлення їх землі на користь білих колонізаторів. Для придушення було використано армію, авіацію, поліцейські сили. Повстанців виявляли під час репресивних поліцейських акцій, заганяли в ліси, ізолювали райони інженерними спорудами, завдавали вогневих ударів по базах. На останньому етапі використовувалися загони з самих кенійців, амністованих в обмін на лояльність. Зрештою, опір придушили, його лідерів захопили і стратили. Це дуже нагадувало нищівну силу колонізації, описану у відомому оповіданні Джека Лондона "Ату їх, ату!". Проте цей успіх влади не змінив загальної тенденції краху колоніального ладу. І вже через кілька років після придушення повстання Кенія здобула незалежність. Поступово учасників "Мау-Мау" героїзували, а лідер руху набрав романтичного ореолу, хоча і з боку цього руху жорстокості було цілком достатньо.

Інший такий приклад - придушення повстання "Даруль Іслам" в Індонезії у 1958-1962 рр. невдовзі після здобуття цією країною незалежності. Повстанці прагнули встановити закони шаріату в одному з районів країни. Уряд використав комплексну стратегію втихомирення, що включала загороджувальні заходи, поліцейські репресії, силове масове використання населення для прочісування території та витіснення повстанців в ізольовані райони, армійські операції. У зв'язку з відсутністю помітної міжнародної уваги до використовуваних методів це дозволило придушити повстання та знищити його лідерів.

У Латинській Америці окремі випадки придушення повстань завдячують рішучим діям військових, які здійснювали владу в країні. Їхні дії були жорстокі й прямолінійні, без особливої вигадки. Так придушили міське повстання руху комуністичного спрямування "Тупамарос" в Уругваєві в 1963-1972 рр. Після періоду безуспішних дій поліцейських сил операцію доручили військовим. Вони вдало скористалися частковою втратою повстанцями підтримки з боку населення через дедалі більшу жорстокість дій останніх, провели низку психологічних операцій і, зрештою, знищили опір. На хвилі досягнутого успіху військові вчинили переворот і потім правили країною ще 12 років. Схожими за методами і такими ж успішними за результативністю були репресивні дії аргентинських військових проти повстання лівого спрямування у 1969-1979 рр. У тих конфліктах придушували не сепаратизм, а доведений до збройної стадії соціальний протест.

У низці випадків уряди діяли жорстко, але комплексно, включно з діями на міжнародній арені. Це дозволяло позбавити повстанців зовнішньої підтримки. У Туреччині в 1984-1999 р. відбувалося повстання курдів, які прагнули власної державності. Проблема мала для турецького уряду зовнішній вимір - підтримка сепаратистів із боку Сирії та іракського Курдистану. Дії урядових сил були стандартні для "жорстких" операцій - від'єднання повстанців від населення, локалізація їх у віддалених від населених пунктів районах, ліквідація ліній зовнішньої підтримки. На певному етапі Туреччина зажадала від Сирії припинити надання допомоги повстанцям під загрозою військового вторгнення, на що та змушена була погодитися. Потім Туреччині вдалося заручитися міжнародною підтримкою для міжнародного пошуку та арешту лідера курдського руху.

Вирішення курдської проблеми в Іраку в 1961-1975 рр. мало в дечому схожі риси. Іракський уряд підтримував СРСР, курдських сепаратистів - Іран і США. У певний момент лідери курдів переоцінили свої можливості й зважилися на воєнну операцію проти урядових сил замість партизанської війни, зазнали поразки і були ізольовані на своїх базах. На останньому етапі придушення повстання Ірак зумів домогтися від Ірану припинення допомоги сепаратистам в обмін на деякі територіальні поступки.

Зовнішній вимір був важливим при придушенні Китаєм сепаратизму в Тибеті у 1956-1974 рр. Підтримка повстанців з боку населення була добре мотивованою, але малоефективною через бідність. Важливу роль відігравала допомога з боку США, Індії та Непалу. Останній надавав повстанцям свою територію. Але китайські сили мали значну кількісну і якісну перевагу, а підтримка США й Індії була нестабільною. Вона дозволила лише відтермінувати поразку тибетців. Китаю вдалося добитися від Непалу закриття кордону, що остаточно позбавило повстання перспектив перемоги.

Доволі ефективними після періоду невдач були дії уряду Уганди в 1986-2000 рр. під час придушення повстання, яке мало релігійно-етнічний характер і було спрямоване проти правлячої етнічної групи. Повстанців підтримували Демократична республіка Конго та Судан. Успіх забезпечило придушення баз повстанців на території Конго і створення спеціальних загонів урядових сил для дій у горах, де відбувалися основні сутички.

У цей же ряд можна поставити ситуацію в Греції в 1945-1949 рр., де після припинення німецької окупації Другої світової війни прокомуністичні партизанські рухи відмовилися роззброюватися і спробували захопити владу, щоб уникнути реставрації довоєнного політичного ладу. Підтримки грецького уряду з боку Великобританії, а потім США, можливо, була б недостатньо, якби не перестала сприяти повстанцям Югославія.

Перемога уряду Хорватії проти сербських сепаратистів у 1992-1995 рр. також значною мірою була зумовлена переключенням Сербії на війну в Боснії і Герцеговині, що позбавило сепаратистів зовнішньої підтримки. Але основну роль усе-таки зіграло швидке становлення Хорватії за значної підтримки з боку європейських країн та США як самостійної демократичної держави з власними силовими структурами.

В окремих випадках тактика уряду полягала в тому, щоб рішучими воєнними операціями і діями сил спеціальних операцій витіснити повстанців або небажані воєнізовані формування за межі країни. Так діяв Пакистан в 1973-1978 рр. у провінції Балуджистан. Бойові загони сепаратистів мусили перебазуватися в Афганістан. Ще більш наочний приклад Йорданії, уряд якої, правильно розрахувавши реакцію арабського світу, рішучими воєнними діями витіснив палестинські сили, які створили свої бази в Йорданії після поразки у "шестиденній війні".

Новації у використанні більш відточених методів першими почали застосовувати ті ж таки британці, що раніше продемонстрували, якою ефективною може бути груба сила. В 1948-1955 рр. у Малайзії, де після Другої світової війни було відновлено уряд під британським протекторатом, діяв потужний рух маоїстів, яких підтримував Китай. Вони мали на меті вигнати британців. Основна опора повстанців - китайська громада, позбавлена багатьох політичних і економічних прав. Першою реакцією британців було створення потужних поліцейських сил і проведення масштабних операцій. Вони виявилися неефективними. Після цього тактику змінили. Почалася робота з населенням для зміцнення контролю над територією. Уряд намагався "завоювати серця та уми", одночасно "витончуючи" поліцейські акції. Військові надавали допомогу населенню, позбавляючи повстанців внутрішньої підтримки. Будували нові села, захищені урядовими силами, в які переселяли етнічних китайців. Для боротьби з повстанцями було організовано спеціальні сили - "мисливські" загони, що патрулювали джунглі. У Великобританії та низці інших країн ця операція вважається одним із еталонів успіху в придушенні повстань.

Двічі британці досить ефективно сприяли розв'язанню конфлікту на користь уряду Оману. В 1957-1959 рр. британські радники допомогли підвищити боєздатність урядових військ у боротьбі з сепаратистськими рухами, які підтримували Саудівська Аравія та Єгипет, а британські сили спеціальних операцій (SAS) знищили останні бази сепаратистів у горах. В 1965-1975 рр. під час придушення повстання в Дофарі британська допомога була ще більш продуманою. Повстанців комуністичного спрямування підтримували СРСР, Південний Ємен та і Китай, уряд Оману - Великобританія, Іран і Йорданія. Для придушення повстання в Омані довелося замінити владу і провести реформи, які дали можливість модернізувати не тільки збройні сили, а й політичну систему та адміністративний апарат. Це дозволило задіяти для придушення повстання комплекс військових заходів і програм соціального розвитку.

Великобританія була відносно успішною і у вирішенні однієї з головних для неї проблем - сепаратизму в Північній Ірландії. Конфлікт тривав три десятиліття - з 1969-го по 1999-й. Перші спроби розв'язати проблему армійськими методами призводили тільки до погіршення ситуації та зростання підтримки сепаратистів із боку Ірландії і США. Поступово британський уряд переніс фокус основних зусиль зі збройних сил на поліцію й спецслужби, організував розвідку і впровадив більш вибіркові методи боротьби з сепаратизмом. Це дозволило запустити процеси, які привели до мирних переговорів і відмови основних груп ірландців від збройної боротьби на користь політичних методів. 1988 р. було підписано угоду, яка передбачала спільне політичне правління в Північній Ірландії католицької (ірландської) та протестантської (британської) громад.

У низці інших випадків вирішальне значення мала не так сила (якої бракувало), як уміння уряду пом'якшити позицію і знайти компроміс. Такий компроміс міг полягати у зміні внутрішньої політики, "завоюванні сердець та умів", наданні автономії (у разі протиборства з сепаратистами). Інколи уряду допомагали прорахунки самих повстанців. Типові приклади - надмірне насильство, що відштовхує населення, криміналізація повстанців, переоцінка ними своїх сил. Це вело до відходу від методів партизанської війни на користь прямих військових зіткнень, у яких перевага прогнозовано опинялася на боці уряду. Так було на Філіппінах (1946-1956 і 1971-1996 рр.), в Анголі (1975-2002 рр.), Марокко (1975-1991 рр. - конфлікт у Західній Сахарі), Сальвадорі (1979-1992 рр.), Сенегалі (1982-2002 рр.), Алжирі (1992-2004 рр.).

У низці африканських країн вирішальну роль зіграло міжнародне миротворче втручання. Показові приклади - врегулювання конфліктів у Мозамбіку (1976-1995рр.) і Сьєрра-Леоне (1991-2002рр.). У Мозамбіку точилася кровопролитна боротьба двох основних етнічних груп, яка призвела до понад мільйона жертв. Одна з цих груп була правлячою, друга прагнула зайняти її місце. Конфлікт завершився мирним договором та виборами, що дозволили змінити правляче угруповання конституційними методами, а також розгортанням місії ООН, яка вважається однією з найбільших міжнародних місією за всеосяжним врегулюванням внутрішнього конфлікту.

Повстанці у Сьєрра-Леоне ставили економічні цілі - контроль над видобутком і експортом алмазів. Вони не мали особливої підтримки населення, але мали значні фінансові можливості. Уряду сприяли британські консультанти, приватна військова компанія з Південної Африки, місії Економічного співтовариства країн Західної Африки (ЕКОВАС) і ООН. Тривалий час нескоординованість зовнішніх гравців не дозволяла припинити конфлікт. Однак згодом урядові сили за британського сприяння було значно зміцнено, місію ООН переформатовано і досягнуто потрібного рівня координації зусиль. Завдяки цьому вдалося забезпечити прийнятний рівень безпеки для населення і запустити демократичні процеси. Політичні сили, які підтримували повстанці, під час демократичних виборів зазнали поразки.

Інколи перемогти урядові допомагав випадок. В Індонезії в 1976-2005 рр. відбувалося повстання у провінції Ачех. Доволі рішучі, але прямолінійні військові акції уряду принесли обмежений успіх і перевели конфлікт у мляву фазу без перспектив закінчення. Ситуацію змінили руйнівний землетрус і цунамі 2004 р. Прагнучи отримати зовнішню допомогу для відновлення, сторони пішли на підписання мирної угоди, яку можна тлумачити як перемогу уряду.

Ще переконливішу перемогу цунамі 2004 р. дозволили отримати уряду Шрі-Ланки над "Тиграми визволення Таміл-Ілама". Цей повстанський рух, що вважався довгі роки одним із найбільш технічно оснащених і боєготових у світі (мав армію, авіацією і флот) із розвиненими структурами міжнародної підтримки, можна сказати, змив цунамі. Природна катастрофа, поряд із посиленням внутрішнього розколу та зміцненням урядових сил, призвели до нищівної поразки руху і фактичної його ліквідації.

Повстанці перемагають

Повстанські рухи, як було зазначено, перемагали частіше, що, втім, не означає, що так буде й надалі. Чимало перемог повстанців стосуються краху колоніальної системи. У довгій низці цих конфліктів найпомітнішим є факт деградації центральної влади та її нездатність адаптуватися до нових умов. Цей факт, швидше, для історії. Цікавіше те, що в деяких конфліктах поразки зазнавав досить сильний уряд, і причиною були сміливі інновації у повстанських технологіях.

Єврейська воєнізована організація "Іргун", що діяла в Палестині, до 1944 р. дотримувалася мораторію на виступи проти британської колоніальної влади, оскільки Великобританія вважалася союзником у боротьбі з німецьким фашизмом. Із приходом до керівництва організацією Менахема Бегіна тактика змінилася -розпочалося повстання. Воно не було партизанським у тому ж сенсі, як в інших країнах під час Другої світової війни. Методи були локальні за впливом (між 1945-м і 1947-м загинуло менше 150 британських солдатів), але нищівні психологічно. Вони спрямовувалися на підрив престижу уряду, деморалізацію колоніальних сил і зниження готовності британського уряду зберігати контроль над Палестиною. Друга важлива мета - максимальне привернення до проблеми Палестини уваги міжнародного співтовариства і єврейських громад, здатних впливати на політику провідних країн. "Іргун" прагнув максимальної прозорості ситуації в Палестині для ЗМІ, щоб увесь світ бачив жах того, що відбувається, і досяг мети.

За формою методи "Іргун" скидалися на терористичні - вибухи, напади на адміністративні об'єкти, що символізували колоніальну владу, вбивства політиків. Хоча чисельністю британські сили переважали "Іргун" приблизно у
20 разів, результату було досягнуто. Британська влада в Палестині перестала здаватися непорушною, США почали тиснути на Великобританію, щоб вирішити питання створення незалежної єврейської держави, в самій Великобританії посилилися настрої на користь виходу з Палестини. Уже навесні 1947 р. було створено Особливий комітет із питань Палестині (UNSCOP), призначений Генеральною Асамблеєю ООН. Менахема Бегіна двічі запрошували на засідання комітету для роз'яснення позицій про єврейську державу в Палестині. Позитивне рішення ООН прийняла того ж року. У травні 1948 р. Британія офіційно зняла з себе правління Палестиною, і було проголошено державу Ізраїль. Міністр у справах колоній Великобританії Артур Кріч-Джонс наприкінці 1950-х назвав основні причини прийняття цього рішення: непримиренні суперечності між арабською та єврейською спільнотами; занадто високі витрати на ведення військової діяльності в Палестині; міжнародний тиск і думка власного парламенту; громадський протест у Великобританії після страти "Іргуном" двох сержантів британської армії (один із відомих епізодів діяльності організації). Остання обставина, на думку Кріч-Джонса, було найбільш значущою.

Дії Національного фронту визволення Алжиру в 1954-1962 рр. були не такі швидкі за результатами, але схожі на те, що робив "Іргун" у Палестині. Зрозумівши неефективність повстанських дій у сільській місцевості, фронт 1954 р. перейшов до міської партизанської війни, в якій жертв було відносно небагато, але - дошкульніших для французької і міжнародної громадської думки, завдяки увазі ЗМІ. Акції борців за незалежність викликали посилення репресивних дій французьких військових, що тільки розхитувало ситуацію й супроводжувалося жорстокістю у відповідь. Формально військове придушення міського повстання давало результати, але французька суспільна думка виявилася розколотою між цивільними пацифістами й військовими, які дотримувалися жорсткої лінії. Після приходу до влади 1958 р. Шарля де Голля була спроба "завоювати серця й уми" алжирців із допомогою гуманітарних програм. Але невдовзі президент заявив про свою підтримку автономії Алжиру. Цю зміну політики не сприйняли французькі поселенці та радикальні військові, вони розпочали низку акцій залякування, але це тільки наблизило незалежність Алжиру під тиском громадської думки у Франції й на міжнародній арені.

Шляхи перемоги

Серед безлічі узагальнень досвіду повстанських рухів, які містяться у численних дослідженнях з цього питання, можна знайти низку повторюваних рекомендацій для урядів, що прагнуть перемогти. Для цього необхідні розуміння ситуації та її рушійних сил, тобто розвідка; постійна адаптація методів залежно від обраної тактики противника; баланс між військовими, поліцейськими та спеціальними методами; "завоювання умів і сердець" населення в зонах конфлікту; ізоляція повстанців від населення; позбавлення повстанців доступу до їхніх баз і притулків; створення урядових укріплених баз; мобільність для забезпечення наступу; підтримка неясності ситуації в зоні конфлікту для зовнішнього спостереження; готовність до появи нових технологій.