Усі війни, як відомо, ведуться двічі: спочатку на полі бою, згодом на сторінках історичних книг. Битв в українській історії було більш ніж достатньо, та з написанням історичних книг вимальовується просто жалюгідна картина. А причина в тому, що українські політики не пишуть спогадів, — мовляв, рано ще виходити на пенсію, ми ще повоюємо. Крім книги Костянтина Морозова, першого міністра оборони України, поле української політичної мемуаристики залишається незораним. Саме тому ми змушені дивитися на сучасну історію України очима західних діячів, які пишуть мемуари, не чекаючи пенсійного віку.
Останньою ластівкою стала нещодавно опублікована в Америці книга Строба Телбота «Рука Росії» (Russia Hand), в якій колишній заступник державного секретаря США розповідає про свою майже восьмирічну працю в адміністрації Біла Клінтона. Книга наводить таку величезну кількість подробиць про всіх більш-менш впливових російських політиків, що недарма її рекламують як перші детальні мемуари про американсько-російські відносини 90-х років. Самого Строба Телбота критики називають «архітектором політики адміністрації Клінтона щодо новостворених країн колишнього Радянського Союзу».
Згадка про новостворені країни колишнього Радянського Союзу — не більше ніж данина політичній коректності, адже про неросійські республіки американець згадує лише епізодично і вкрай неохоче. Єдиним відступом від тотального русофільства Телбота є епізод про вивезення ядерної зброї з території України — «один з найбільших зовнішньополітичних успіхів адміністрації Клінтона».
На плечі Клінтона, як відомо, лягло почесне, але невдячне завдання виконувати угоду, укладену його попередником по Білому Дому Джорджем Бушем. За твердженням Телбота, кожен з американських президентів, починаючи з Ніксона, підписував, щонайменше, один договір про обмеження або зменшення американського та радянського ядерного арсеналів. Крім престижу для президентів, угоди серйозно полегшували навантаження на оборонний бюджет країн-підписантів.
У 1992 році склалася дещо інакша ситуація. Перш ніж почати працювати над новою угодою, Клінтону потрібно було спочатку виконати Договір про зменшення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СТАРТ 1), підписаний 31 липня 1991 року Джорджем Бушем та Михайлом Горбачовим. І не було б із цим великих проблем, якби не раптовий для американських совєтологів розпад Радянського Союзу. Річ у тому, що угода базувалася на теорії про біполярність світу, в якому існували лише дві ядерні супердержави. Розпад СРСР ставив під сумнів виконання угоди, адже одна зі сторін не просто перестала існувати, а перевтілилася аж у чотири країни — володарі ядерної зброї: Росію, Україну, Білорусь та Казахстан.
Роззброєння України та інших неросійських республік стає одним із пріоритетів зовнішньої політики адміністрації Клінтона. У травні 1993 року Строб Телбот приїжджає до Києва — «столиці нещасливої і нервової країни» — з короткотерміновим візитом — перший крок у низці поїздок по всіх 15-ти республіках колишнього Радянського Союзу. Ці поїздки він описує словами «здрастє-до свіданія», настільки вони були нетривалими. У столиці України американський дипломат веде переговори про долю «осиротілих ракет» (the orphan missiles), які «націоналісти в Україні тримали як стримуючий засіб проти провокацій та агресії з боку Росії».
10 травня він зустрічається з Леонідом Кравчуком. Ось як Телбот пригадує цей епізод: «він (Кравчук) захотів астрономічну суму в обмін на ракети: мільярди доларів як «компенсацію» та американську обіцянку, що ми розцінюватимемо напад на Україну як напад на США — майже такі самі гарантії безпеки, які отримали наші найближчі союзники. Це зобов’язало б нас ставати на бік України, якби вона опинилася у стані конфлікту з Росією через ядерну зброю або з якого-небудь іншого приводу. Я сказав Кравчуку, що найбільше, що ми можемо зробити, — це допомогти фінансово у поверненні боєголовок до Росії, де їх буде розібрано з допомогою американської економічної й технічної допомоги, в обмін на московські гарантії, підкріплені США, що Росія поважатиме незалежність України».
Саме навколо гарантій безпеки для України й розгорілося найбільше дискусій, адже росіяни вимагали передати ракети за просто так. Посол Росії у США Лукін наголошував у своїй розмові з Телботом, що «стосунки Росії з Україною схожі на стосунки між Нью-Йорком та Нью-Джерзі. США мусить ставитися до всього, що відбувається у межах колишнього Радянського Союзу, як до начинки «чорного ящика». Євгеній Прімаков, керівник російської розвідки, «порівнював українців з дітьми, до рук яких потрапила татова заряджена рушниця і які нерозсудливо вважають, що можуть використати її задля своїх власних цілей».
Самі американці, хоч і демонстрували певне розуміння побоювань України за свою безпеку, все ж таки більше схилялися до російської позиції про найшвидшу передачу ракет Росії з найменшими гарантіями для України. Росія й російські дипломати були зрозуміліші офіційному Вашингтону, ніж незнайомі і «параноїдальні» українці. Київ просто не вважали за серйозного партнера, а тому, можливо, не дуже вмілі намагання українських дипломатів вибити гарантії безпеки для України сприймалися як росіянами, так і американцями як знахабнілі вихватки провінціалів.
Телбот був не першим американським політиком, хто у своїх спогадах вживав дошкульні прикметники стосовно українських дипломатів. Так, Джеймс Бейкер, державний секретар США в адміністрації Джорджа Буша, у своїх мемуарах «Політика дипломатії: революція, війна і мир. 1989—1992», що побачили світ 1995 року, називав Анатолія Зленка брехуном за постійні спроби того переглянути раніше узгоджені позиції. У книзі Бейкера можна прочитати висловлювання російського дипломата Козирєва про те, що спілкування зі Зленком гірше, ніж «переговори з болгарськими комуністами».
Кожні спогади суб’єктивні, проте, за відсутності книжок, написаних українськими політиками, ці політики залишаються в пам’яті не такими, якими вони були насправді, а такими, якими їх описав для тебе американський автор. Крім президента Кравчука, у книзі Телбота згадуються імена Бориса Тарасюка, Анатолія Зленка та Антона Бутейка. Причому Зленка й Бутейка Телбот змальовує як страшних націоналістів і порушників спокою (troublemakers), що наполегливо намагалися поламати гру, вибудувану американцями спільно з росіянами.
«Нам було очевидно, — пише Телбот, — що Кравчук був за те, щоб домовитися, але його стримували його найближчі помічники. Коли секретар Крістофер мав ділову вечерю в Києві у жовтні, міністр закордонних справ Анатолій Зленко і радник з національної безпеки Антон Бутейко просто запхали серветку в рота своєму президенту протягом подачі борщу і, перебравши на себе всю розмову, згадували про Кравчука у третій особі, начебто його й не було за столом».
Сам Антон Бутейко — зараз посол України в Румунії, до якого ми звернулися по коментарі, взагалі не пригадує, чи Строб Телбот був присутній на вечері. «Цей епізод, — каже він, — який описується, наскільки я розумію, Телботом з чужих слів, насправді був інакшим. Ніхто, звичайно, не міг дозволити собі закривати, образно кажучи, рот серветкою своєму президенту. Тут, я так розумію, більше в авторові спрацьовує журналіст — уява і художній образ. Насправді я вступав у дискусію тоді, коли дозволяв президент, а також тоді, коли з американського боку розмову вели члени делегації, а не голова делегації. Коли говорили члени делегації, то, відповідно, відповідав з нашого боку не глава — відповідав хтось із наших членів делегації, в тому числі і я».
Ще один учасник подій — Борис Тарасюк, тоді заступник міністра закордонних справ України, прокоментував цей епізод так: «Я пам’ятаю, — згадує він, — що були заперечення з боку Бутейка і Зленка. На ці заперечення Кравчук гримнув на них у стилі «хто у домі хазяїн». Власне, він своєю волею і прийняв рішення».
У спогадах про перший приліт Клінтона в Україну Телбот ще далі відходить від дипломатичної чемності. «Коли ми приземлилися, все скидалося на те, начебто нас залишили з носом. Зленко і Бутейко знову спробували зацькувати свого президента і відкрити дискусію на теми, для закриття яких ми пролили чимало крові. Клінтон і Крістофер, які не мають звичок вичитувати керівників держав, цього разу вирішили зробити виняток. Вони сказали Кравчуку настільки відверто, наскільки це було можливим, що якщо той відмовиться від домовленості, якої вже було досягнуто, це буде серйозним регресом у стосунках України як з Росію, так і зі США. Поки Зленко й Бутейко надуто мовчали, Кравчук, який весь трусився, пообіцяв Клінтону, що буде дотримуватися попередньо досягнутої домовленості і не викидатиме жодних фокусів останньої хвилини під час підписання тристоронньої заяви через два дні у Москві».
Щоб перевірити точність слів Телбота, ми передзвонили Антону Бутейку в Румунію. Ось як він коментує цей епізод: «Я справді вважав на той час, що домовленості, яких було досягнуто на робочому рівні, торкалися дуже важливих питань, і я вважав, що остаточної згоди ми давати не могли на цьому рівні. Я вважав, що в інтересах України було, аби наш президент почув позицію Сполучених Штатів Америки безпосередньо з вуст їхнього президента. І тому я не радив нашому президентові давати згоду на остаточний варіант документа, допоки ми самі не почуємо їхню позицію з вуст американського президента».
Ще один цікавий епізод, описаний у книзі, торкається зустрічі Клінтона з Єльциним у Москві одразу по прильоті американського президента з Києва. Про русофільство американських дипломатів ходили легенди, але прочитати про те, як Клінтон разом з Єльциним кепкують з України, — це вражає. Ось як Клінтон доповідає другу Борису про розправу над неслухняними українцями. «Коли вони залишилися наодинці, Клінтон непрямо торкнувся проблеми. Він хотів поінформувати Єльцина про тривожний випадок у Києві минулого вечора. Він сказав це у манері «ти-можеш-це-собі-уявити»! Кравчук мав навколо себе людей, які намагалися переглянути домовленість. Після цього Клінтон пригадав у деталях, як він дав прочухана Кравчуку, і пояснив, як посоромлений Кравчук зрозумів, що він зобов’язаний Клінтону і Єльцину за опір порушникам спокою у його ж власному уряді».
Борис Тарасюк пояснює такий тандем американців з росіянами на початку 90-х тим, що ні Росія, ні США не хотіли бачити Україну ядерною державою. Це могло підірвати існуючий політичний устрій світу, що базувався на принципі п’яти ядерних держав. «Вони боялися, що поява будь-якої з радянських республік в іпостасі ядерної держави може підірвати весь світопорядок. Треба було тоді ламати собі голову, а як же бути з постійними членами Ради безпеки. Адже вони такими стали на базі їхньої належності до ядерного клубу!»
«Нам справді довелося жорстко відстоювати свої інтереси у контактах з найпотужнішими силами світу, — продовжує Антон Бутейко. — Це Сполучені Штати Америки, Західна Європа і Росія. Росія мала найбільший вплив на технічний стан нашого ядерного потенціалу, і, звичайно, всі вони мали найбільші реальні важелі впливу суто з технічного боку на ці справи, але я думаю, що врешті-решт відбулося те, що відбулося, і думаю, що інтерес України був захищений у максимально можливій у тих умовах формі».
Інтереси України справді було захищено через включення до тристоронньої Заяви, підписаної Клінтоном, Кравчуком та Єльциним у Москві 14 січня 1994 року, пунктів про гарантії незалежності та безпеки України в обмін на відмову останньої від ядерної зброї. Слова англійською мовою «national security assurances» в перекладі українською та російською звучали набагато сильніше — «гарантії».
Під тиском американців заява не стала юридично зобов’язуючим документом, тобто її ніколи не було ратифіковано законодавчими органами трьох країн. Проте і як політико-правовий документ вона вимагала від Росії та США «дбати» про безпеку України. Гарантії було ще більше підсилено документами, прийнятими 5 грудня 1994 року під час Будапештської конференції з питань безпеки і співробітництва в Європі.
Антон Бутейко погодився прокоментувати книгу Строба Телбота з огляду на те, що «ця тема вже закрита для України». Якщо це справді так, то й Антон Бутейко, і інші українські політики — учасники тих подій — мусять сідати й писати свої спогади, не чекаючи, поки їм виповниться 65. Написання мемуарів — не розкіш і не примха , це обов’язок політика допомогти громадськості розібратися з деталями й тонкощами політичної доби. Треба брати приклад з американців, які видають мемуари одразу після звільнення з посади. Спогади друкуються через рік, два, максимум три, коли і тема, і сам політик все ще цікаві публіці. Якщо ж українські діячі будуть, як тепер, чекати до пенсії, то в нашу пам’ять так і вкарбується, що Зленко був брехуном, Бутейко — порушником спокою, а Кравчук трусився під час розмови з Клінтоном. Хоча, може, воно було зовсім інакше?