Сьогодні відносини між Росією й Україною вийшли за рамки двосторонніх і формують процеси на території всього пострадянського простору, тож їх розуміння певною мірою дає бачення того, як розвиватимуться торговельно-економічні зв’язки в цьому регіоні загалом.
Період холодного миру (1991—95)
Період після здобуття незалежності колишніми радянськими республіками характеризується «ідеологічною ейфорією» — відсутністю чіткої лінії як у зовнішній, так й у внутрішній політиці. Цей етап, аж до 1995 року, був скоріше присвячений установленню двосторонніх відносин між новими державами, попри появу 1991 року Співдружності Незалежних Держав. Україна, до речі, так і не підписала Статуту СНД, розробленого до 1993 року, унаслідок чого юридично не є його членом. Мабуть, на піку націоналістичних настроїв в Україні в Леоніда Кравчука забракло політичної волі на цей відносно формальний жест. Спроби домогтися багатосторонніх домовленостей про регіональну економічну інтеграцію в рамках СНД мали радше інерційний характер. Договір про Економічний союз з’явився 1993 року, в рамках якого було підписано Угоду про зону вільної торгівлі (1994 рік). Як відомо, її досі не ратифікувала Росія.
Період активної економічної
та культурної дезінтеграції
(1996—2002)
Починаючи з 1995 року на території СНД з’являється ряд альтернативних і навіть конкуруючих об’єднань «за інтересами», які нейтралізували одне одного. Практично водночас з’являються Економічний союз Центральної Азії (1995), Митний союз «четвірки» (1995) у складі Росії, Білорусі, Казахстану й Киргизії (згодом — ЄврАзЕС) і нинішній ГУУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова — 1996, Узбекистан — 1999). При цьому всі домовленості створюються в рамках поточних кон’юнктурних інтересів кожної із країн і не мають під собою соціально-економічного підгрунтя. На пострадянському просторі домінує міф: зв’язки в нас дуже тісні, визначені єдиним у минулому радянським ринком, і досить лише політичної волі й бажання лідерів країн, аби народи знову могли будувати своє майбутнє разом. Але навіть самі ініціатори багатосторонніх угод не ставилися до них серйозно — більшість положень не виконується, і лише ЄврАзЕС було заявлено в Комітет СОТ із регіональних угод.
Насправді, попри офіційні заяви про тісне співробітництво, у цей період суб’єкти колись єдиної економічної системи стають найжорсткішими конкурентами, оскільки мають практично однорідні економіки. В Україні й Росії конкурує ціла низка галузей — це металургійний комплекс, автомобільна галузь, сільське господарство, харчова промисловість. А для Росії особливо чутливим є крім іншого енергетичний сектор, експорт продукції якого — основна стаття наповнення бюджету країни. У свою чергу Україну вільна торгівля з Росією цікавить передусім у контексті енергоносіїв — дешевші енергоресурси означають нижчі виробничі витрати, отже й конкурентоспроможніший як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку продукт. Фактично конкурують частини одного цілого, які ще не пристосувалися не лише до світової конкуренції, а й до конкуренції взагалі. Тож угода про вільну торгівлю діє в урізаному вигляді, із численними вилученнями й не дає якихось зовнішньоекономічних результатів
Структура укладених торговельних угод містить безліч положень, що перекривають, а в деяких випадках і суперечать одне одному, ускладнюють узгодженість двосторонніх і багатосторонніх угод між країнами, кожна з яких має окремий перелік винятків і окремих положень. За відсутності чіткої, економічно обгрунтованої державної політики щодо міжнародної кооперації ця сфера потрапляє під вплив галузевих лобі, які в умовах слабкої держави видають свої комерційні інтереси за державну політику. Багато антидемпінгових розслідувань як із боку України, так і з боку Росії, провадилися без належної аргументації, упереджено, часом «під замовлення» того чи іншого національного виробника. Як наслідок — постійне зменшення питомої ваги Росії в зовнішньоторговельному обороті України. З 1996 до 2002 року питома вага Російської Федерації в товарообігу України зменшилася на 16,9 відсоткового пункту, а в експорті — на 22 відсоткових пункти і за січень–грудень 2002 року становила 30% порівняно з 32% за аналогічний період 2001 року.
Перелік галузей, у яких ведуться війни, немаленький: спеціальні захисні мита і квотування поставок українських труб, антидемпінгові мита на імпорт оцинкованого прокату і прутів для армування залізобетонних конструкцій, антидемпінгове розслідування щодо української карамелі й цукру, збільшення імпортного мита на український маргарин і вершкове масло. Україна вжила аналогічних заходів щодо приблизно 30 товарних позицій. Найбільший резонанс у російсько-українській торговельній війні викликало запровадження нами мита на російські автомобілі, у результаті чого ціни на них в Україні зросли приблизно на 30%, їх імпорт став неконкурентоспроможним, що сприяло зростанню обсягу реалізації продукції вітчизняних автовиробників, зокрема автомобілів «АвтоЗАЗ-Daewoo». За період чинності спецмита частка російського ВАЗу на українському ринку знизилася з 54% у липні до 37% у листопаді 2002 року. У результаті на тлі офіційних заяв про дружбу слов’янських народів ми маємо не вільну торгівлю з вилученнями, а взаємне ембарго з невеличкими винятками.
В основі неефективного виконання як двосторонніх, так і регіональних торговельних угод лежать економічні суперечності. Ратуючи за забезпечення тривалого доступу до ринків СНД, кожна з країн значно підвищила бар’єри для виходу на її ринки продукції від «традиційних постачальників», унаслідок чого навіть там, де застосовувалися двосторонні угоди, продукція чутливих секторів потрапляла під захист. Введені обмеження взаємного імпорту призвели до переорієнтування виробників обох країн на нові ринки збуту. Тому, попри очевидні економічні спонуки до ближчих регіональних торговельних відносин у ситуації з експортом, економічна необхідність диверсифікації імпорту означає меншу готовність країн до узгодження взаємних торговельних поступок. Кожний новий виток політичної активності у двосторонніх відносинах супроводжується новим витком взаємних антидемпінгових розслідувань та обмежень. Оскільки ми маємо справу з процесами об’єктивного характеру, немає підстав припускати, що «торговельні війни» можна буде зупинити в найближчій перспективі.
Пробудження ведмедя
Власне, 2002 рік це підтверджує. І хоча його оголошено роком України в Росії, що стає оригінальним культурним і політичним кроком двох країн назустріч одна одній, у їхніх економічних відносинах нічого не змінюється. Росія активно й досить успішно займається державною реформою, вирішенням чеченського питання, лібералізацією економічної сфери, викликаючи певну заздрість у своїх українських колег. Нинішнього року Путін скаже, що йому вдалося зупинити розпад держави та зберегти її цілісність. Росія єдина країна в регіоні, яку хвилює її геополітичне становище в світі. Її зовнішні ініціативи спрямовано не тільки на задоволення комерційних інтересів окремих груп, а й на позиціонування себе як світової сили, особливо після подій 11 вересня в США. При цьому активність й успіхи Росії на геополітичному рівні супроводжуються провалами у відносинах із колишніми республіками СРСР. Протягом останніх трьох років поспіль частки двосторонньої торгівлі в зовнішньоторговельному обороті України й Росії продовжують падати, а самі економіки переорієнтовуються на інші ринки. І якщо для самих економік України й Росії це радше позитивний факт, то для Росії — як нового геополітичного лідера, це означає, що країна ще не володіє ні силами, ні ресурсами, ні сучасними технологіями впливу для гри на макрорівні, оскільки не має загальної стратегії безпеки й розвитку для регіону, у якому її споконвіку визнавали лідером. Росія опинилася в ситуації, коли відсутність концепції відносин із країнами пострадянського простору стає наріжним каменем внутрішньої політики, яка з приходом Путіна знову набирає виразного імперсько-патріотичного характеру. Вибір у російського керівництва був невеликий — ми пропонуємо розглянути три сценарії, що характеризують українсько-російські відносини, а в результаті допомагають зрозуміти ситуацію в регіоні загалом.
Сценарій №1: потреба
в сильній руці
Перший полягає в «наведенні порядку» в рамках уже існуючих домовленостей. Цей сценарій виходить із того, що всі попередні невдачі пояснюються нехлюйством і некомпетентністю чиновників, а не відсутністю відповідної економічної бази. Росія могла навіть відмовитися від деяких своїх економічних інтересів і погодитися на встановлення й контроль функціонування зони вільної торгівлі в рамках СНД, що надало б економічного імпульсу об’єднанню, яке виконує на сьогодні скоріше роль ознаки належності країни до певного регіону, ніж поля для виявлення спільних інтересів. Це було б також серйозною поступкою в бік України, і Росія могла б зажадати чогось навзаєм. Але на тлі сформованої ситуації в наших двосторонніх відносинах, зокрема в енергетичній сфері, очевидно, що Росія або взагалі не братиме участі в угоді про зону вільної торгівлі з Україною, якщо та не передбачатиме подальшу інтеграцію, або підійде формально до питання її функціонування. Росія могла також, приміром, зміцнити слабко функціонуюче ЄврАзЕС, на базі якого все-таки втілити в життя проект митного союзу. Проте домінування старої радянської економіки, навіть при досягненні певних домовленостей, не дозволило б цьому сценарію зайняти місце в довгостроковому періоді. Росія не могла дозволити собі обрати такий сценарій. З огляду на ці обставини, пропозиція України про створення зони торгівлі є радше вдалою (чи невдалою) переговорною позицією, але навряд чи має позитивну перспективу.
Сценарій №2:
назад в СРСР
або євразійська атака на капіталізм
Другий варіант полягав у новій пропозиції. Йому Росія і віддала перевагу. Єдиний економічний простір, заяву про створення якого було зроблено президентами Росії, України, Білорусі й Казахстану 23 лютого 2003 року, передбачає найвищий ступінь інтеграції — створення наддержавного органу й уведення єдиної валюти. Спільна мета — бути разом — зрозуміла всім. Проте відразу постало питання: це економічний чи все-таки геополітичний проект. Те, що його сформульовано економічною мовою, відразу ж виявило всі його суперечності. У зовнішньоторговельному обороті як України, так і Росії скорочується частка двосторонньої торгівлі на тлі збільшення частки ЄС. Обидві країни активно ведуть переговори про вступ у Світову організацію торгівлі. А цей сценарій передбачає відмову їх обох від переговорів і серйозне гальмування інтеграції у світовий торговельний простір. І якщо Росія готова йти на «вповільнення інтеграції», то для України це означає припинення реформ і відмову від самостійної зовнішньої політики. Таким чином, немає ніяких причин вважати, що нове об’єднання не спіткає доля попередніх. Є ще кілька аргументів, які роблять цю ініціативу примарною. По-перше, ми повинні бути впевнені, що це справді якісно новий проект, а не спроба відновити старі відносини, побудовані на нових принципах ізоляції від «імперіалістичного й проамериканського Заходу». По-друге, наші економіки продовжують перебувати в стані глибокого трансформування й пошуку свого місця в міжнародному поділі праці. При цьому багато підприємств, будучи колись частинами єдиного цілого і маючи багато спільного, тепер жорстко конкурують, а часто взаємно виключають одне одного. І цей процес триватиме ще мінімум десятиліття. А гранично стислі строки, запропоновані для розробки концепції Єдиного економічного простору, не дозволяють у принципі виважено приймати якісь рішення. Інша річ, якщо його прибічники відкинуть дипломатичність і обговорюватимуть його мовою геополітики, загальних загроз, викликів і в результаті мовою спільного історичного й культурного майбутнього. Проблема лише в тому, що в світі не існує цивілізованої форми політичної інтеграції, якій не передує економічна й культурна інтеграція. У результаті ініціативи Росії аж надто нагадують проект, запропонований В.Леніним, коли нову імперію створювали на постулаті, що не тільки можна, а й необхідно проминути етап становлення економічних відносин (капіталізм), і відразу перейти до будівництва нового суспільства щасливих радянських людей (соціалізм). Правда, саме цей історичний приклад свідчить: чим утопічніший проект, тим більше в нього шансів стати реалізованим саме на території колишньої Російської імперії.
Сценарій №3: останній кидок на Захід
Ще один, третій варіант розвитку подальших відносин усередині пострадянського регіону, ясна річ, не можна назвати легким, але водночас він найбільш реалістичний. Він базується на допущенні, що основною проблемою є домінування в економіці принципів радянської системи. І основне завдання нових країн полягає в збільшенні частки нової економіки, яка відразу інтегрується у світовий економічний простір. Тобто, єдиний вихід для цих країн — конкурувати на ринках, перебудовувати економіки, самостійно вести переговори про вступ у СОТ. І, можливо, через 10—15 років, коли їхні економіки перетворяться на самостійні одиниці світової економічної системи, можна буде розпочати переговори про економічну кооперацію на основі нових економік у таких її формах, як митний і навіть валютний союз. Тобто піти все-таки від економіки до політики, а не навпаки.
Саме цей сценарій дозволяє відносинам розвиватися з урахуванням історичних обставин. Попри те що Україну часто критикують за відсутність чіткої стратегії розвитку, вона все-таки дотримується певного сценарію розвитку, намагаючись реалізовувати третю описану модель. Очевидно, що, приставши до другого сценарію, Україні доведеться відмовитися від самостійної зовнішньої політики та припинити переговори про вступ у СОТ і зближення з економіками країн Євросоюзу. Також очевидно, що найближчим часом ми станемо свідками нового структурування політичної еліти в Україні по лінії розламу між другим і третім сценарієм і нових конфліктів між прибічниками різних сценаріїв. А в разі непідтримання Україною ініціативи російського президента, ми можемо чекати як економічного тиску на країну, так і тиску на окремих посадових осіб. І може з’ясуватися, що майбутнє двох країн залежить не від реалістичності того чи іншого сценарію, а від міцності нервів тих, хто веде ці переговори.