Майбутня осінь буде моментом істини для української зовнішньої політики. Низка запланованих візитів Віктора Януковича в провідні європейські столиці покаже суть нової доктрини української зовнішньої політики, заснованої на стратегічному балансуванні між Сходом і Заходом. Є своя символіка в тому, що свій перший тест-драйв ця доктрина проходитиме не десь там, а в Німеччині. Країні, яка не просто політично, а економічно, тобто життєво, зацікавлена в тому, щоб нова модель міжнародних відносин, заснована на балансі Схід—Захід, запрацювала на повну силу. Країні, яка починала власне «перезавантаження» з Росією, коли Барак Обама ще ходив пішки на свою професорську кафедру в Чикаго.
Почнемо, втім, з того, що, судячи з відомостей з міжнародних фінансових ринків, цієї осені поняття «перезавантаження» може набути нового масштабу, звучання й актуальності. І навіть безвідносно до Росії. Тому що кінець літа 2010 року був не просто спекотним. Він був сповнений лихих знамень. Тут і російські пожежі, і повінь століття в Пакистані, і прогулянки по лезу бритви між Ізраїлем та Іраном. Але найголовніше — це погані ознаки стосовно стану американської економіки.
«Літо економічного відродження», яке пророкував Обама, може стати для Америки літом економічного похмілля. Ні «стимулус», ні інші форми масового вливання доларів не розкрутили поки що маховика американської економіки. Безробіття зростає, обсяг контрактів на біржах знижується, Доу-Джонс падає. Кейнсіанські важелі впливу на економіку практично вичерпані. Потрібен лише відносно малий поштовх, на кшталт банкрутства великого банку, щоб нова лавина пішла вниз.
На тлі цього назріваючого «ідеального шторму» Німеччина зі своїми 2,2% економічного зростання в другому кварталі ц.р. виглядає як промінь світла в темному царстві. Коли хтось і врятує європейську економіку з трясовини нової кризи, коли хтось і вибереться з цієї трясовини з мінімальними втратами, то це буде саме вона, Німеччина. А отже, навіть у разі важкої кризи політична вага і вплив цієї країни на питання європейської політики ще більше зростуть. А отже, зростуть і шанси того, що легендарний факс, по якому Кіссінджер свого часу хотів зв’язуватися з Європою, матиме не стільки брюссельський, скільки берлінський код. А отже, запрошення Меркель відвідати Німеччину з повноцінним візитом (якого, до речі, так і не дочекався попередник Януковича в президентському кріслі) — це більш ніж своєчасний шанс для нової української адміністрації розставити потрібні акценти в розмові з потрібними людьми в потрібній країні.
В українсько-німецьких відносинах є кілька сумних традицій, з якими Україна давно повинна покінчити. Німеччина от уже кілька років упритул не бачить у ній свого життєвого інтересу. Якщо для Америки Україна — це цінна валіза без ручки (і нести не можна, і покинути шкода), то з погляду інтересів Німеччини останнім часом не було впевненості навіть у цінності цієї валізи. Її пріоритет — це зміцнення Єдиної Європи з одного боку і відкриття нових ресурсів, нового простору для зростання національної економіки на російському напрямі — з іншого. Дотепер Україна не вписувалася ні в існуючу в німецьких головах модель майбутньої Європи, ні в розвиток партнерства з Росією. Навпаки, вона тільки створювала додатковий головний біль — і своїми завищеними, з німецького погляду, очікуваннями в плані європейської інтеграції, і абсолютно зайвими ускладненнями на російському напрямку.
На світанку української незалежності були часи, коли німці придивлялися до України як перспективного гіганта, загадки, котра могла таїти значні шанси. Ці часи в минулому. Точніше, загадка залишилася, а от відчуття шансу майже розвіялося. Україна перетворилася для німців на якийсь запасний плацдарм політики Схід—Захід. На санітарну зону, котра тільки за нагоди, якщо правильно ляже карта, може стати зоною індустріальною. Звідси й німецька політика останніх років: тримати Україну на тій відстані, яку визначають вони, німці. Не надто близько, але й не надто далеко. Не давати будь-якої європейської перспективи, різати при пні всі євроінтеграційні амбіції (благо, особливо напружуватися в пошуках аргументів не потрібно), але й не вбивати європейського міфу начисто, підтримувати в пересічних українцях ілюзію, що все, мовляв, у руках самої України.
Тому не дивно, що українська «позаблоковість» викликала знервованість серед німецьких дипломатів. Непередбачувано для Берліна Україна пішла далі, ніж німці розраховували й дозволяли. Сьогодні вони намагаються зрозуміти, наскільки далеко. Не те щоб перспектива виходу України на нову орбіту занадто лякала німецьких стратегів. Валіза ж усе одно без ручки, та й вміст її викликає сумніви. Просто німці люблять порядок і не люблять невизначеності, особливо в таких масштабах. Більше того, всупереч поширеній помилці, елементарна ясність у заплутаній грі, котра іменується українською внутрішньою політикою, була б німцям миліша, ніж перемога політичних сил, які величають себе в Україні проєвропейськими. Німцям не треба, щоб Україна з ними в усьому погоджувалася. Їм потрібно, щоб і там, де вона згодна, і там, де вона не згодна, вона була величиною постійною, а не перемінною.
Давно вже прохололи єкатеринбурзькі сауни, в яких колись парився Гельмут Коль із Борисом Єльциним. Давно відцвіли веймарські хризантеми, в оточенні яких зароджувалося німецько-російське стратегічне партнерство. Але любов усе живе... І, судячи з усього, житиме, надаючи відповідної проросійської траєкторії всій політиці Європейського Союзу. Причина не лише в тому, що Володимир Володимирович Путін так гармонійно поєднує в собі російські і прусські риси характеру. Українським «проєвропейським силам» давно час зрозуміти: хоч би хто перебував при владі в Німеччині, підтримка партнерства з Росією буде одним із перших пунктів його (чи її) функціональних обов’язків як канцлера.
Знаменитий німецький «Дранг нах Остен» не був специфічною особливістю лише XIX і XX століть. У німців традиційно надто серйозна й енергетично витратна економіка, щоб орієнтуватися тільки на найближчих сусідів по ЄС та ігнорувати заряджену ресурсами Росію, розташовану просто під боком. Як сказав би герой відомого радянського фільму, тут у них любов з інтересом, тут у них лежбище.
А тепер головне запитання з погляду наших інтересів: де в цьому німецько-російському «пазлі» прозирає Україна? Ну, для початку слід згадати, що Україна — це теж «під боком», теж «нах Остен» і теж із величезними ресурсами, а отже, якщо Київ правильно розіграє свої карти, то сюди теж буде німецький «Дранг».
Переставши надто вже міцно притискатися своїм гарячим молодим тілом до ЄС і тримаючи Росію на відстані простягнутої для рукостискання руки, Україна може несподівано відкрити для себе комфортний простір на межі двох геополітичних світів. Простір, де вона матиме достатньо місця для дипломатичного маневру. Досвід Туреччини, яка, на відміну від країн ЄС, напрочуд успішно уникає ударів економічної кризи і продовжує нарощувати економічні м’язи, показує: таке самостійне плавання має свої переваги. Воно, хоч і страшне, незвичне, однак за правильної зовнішньої політики України (читай, за правильного «стратегічного балансування») може бути несподівано результативним.
Бо, як казав архіваріус Коробейников, «живемо ж як на вулкані!». Хай як прикро, але ЄС, схоже, перестав бути відповіддю на всі європейські запитання, увійшовши в тривалу смугу економічної турбулентності. І вийде з неї лише тоді, коли зможе радикально реформувати свою систему пенсійного та соціального забезпечення. А оскільки рішучі внутрішні реформи ніколи не були сильною стороною ЄС, отже — невідомо коли. До речі, українська делегація зможе, за бажання, обговорити з німцями питання підняття пенсійного віку, що викликає настільки гарячі емоції в Україні. В ЄС ці дискусії теж точаться і теж із великим градусом пристрастей. Приміром, Німеччина планує підвищити пенсійний вік із 62 до 67 років. У масштабах же всього ЄС активно обговорюється і планка в 70 років.
Та повернімося до берлінського візиту Віктора Януковича. Очевидно: якщо Німеччина не хоче втратити останніх важелів впливу на Україну, то її демонстративно прохолодна українська політика останніх років має піти в минуле. Оперативне запрошення нового українського лідера до Німеччини можна сприймати як знак того, що в Берліні це розуміють. Раніше німці традиційно скаржилися на відсутність у Києві консолідованої влади, внаслідок чого було незрозуміло, з ким дружити. Ну що ж, у найближчій перспективі їм уже не доведеться сушити голову над цим питанням. Питання, з ким дружити, знято з порядку денного. Залишається питання, як і до якої міри.
Програма-максимум з погляду політичних побажань України — це, певне, поновлення міжурядових консультацій, які існували в часи Коля і Шредера. Є в німців такий механізм партнерства з пріоритетним колом країн, коли зустрічаються не лише лідери держав, а й члени їхніх урядів. Сенс його не стільки у вирішенні практичних проблем та відкритті нових обріїв партнерства, скільки в політичній символіці. Запуск такого механізму консультацій був знаком включення країни до вищого ешелону пріоритетів німецької зовнішньої політики. В другій половині 90-х, коли німці прийняли Україну до цього вузького кола, до нього входили, крім нас, іще Франція, Польща, Великобританія, Італія, Росія і ще зо дві країни. Пізніше приєднався Ізраїль. У таку-от лігу чемпіонів потрапили ми з легкої руки Гельмута Коля наприкінці дев’яностих, але, на жаль, вилетіли з неї з такою ж швидкістю, як одна відома київська команда минулої середи.
У часи пізнього Шредера на тлі касетного скандалу ця традиція в українсько-німецьких відносинах стала потихеньку загасати, а вже Меркель (яка, в часи свого перебування на посаді міністра екології неодноразово брала участь у консультаціях) і поготів її прикрила. Мотивація була проста: механізм занадто громіздкий і політично себе не виправдовує. І хоча у відносинах з іншими країнами такого різкого згортання не відбулося, політичне тло рішення було зрозуміле. По-перше, дивно було розглядати в ролі ключового партнера країну, котра під час «візового скандалу» 2005 року була представлена як головне джерело нелегальних іммігрантів. А по-друге, консультації і справді були занадто громіздкі. Вони більше пасували політичному стилю Гельмута Коля, але не американізованій політичній еліті Німеччини двотисячних років.
З іншого боку, потрібно пам’ятати, що двічі ввійти в одну й ту саму річку важко. Особливо в молочну річку з киселевими берегами. З огляду на це, на переговорах із німцями слід подумати не тільки і навіть не стільки про повернення до старих ідей на кшталт урядових консультацій, скільки про ідеї нові. Приміром, на тлі активної дипломатії за маршрутами Берлін—Москва і Київ—Москва видається логічною поява нових форматів співробітництва в трикутнику Київ—Москва—Берлін. Крім цілком очевидного енергетичного виміру такого діалогу, логічними виглядали б регулярні консультації на рівні міністрів закордонних справ.
Можливо, офіційний Берлін перестане сахатися й ідеї підключення України до так званого Веймарського трикутника Німеччина—Франція—Польща. Формат «W3 + Україна» ще з дев’яностих років є предметом прагнень в українській політичній геометрії, але тільки цього літа Костянтина Грищенка було запрошено на переговори своїх трьох європейських колег у Бонні. У цих або інших форматах німцям є що обговорювати з Україною, адже в Європі є досить питань, які без України не знайдуть свого вирішення — від придністровської проблеми до проблеми транспортування енергоносіїв.
Та й це не головне. Жодні трикутники і квадрати не дадуть відповіді на згадане вище головне запитання: у чому інтерес Німеччини в Україні? Цієї відповіді дипломатія не дасть. Її може дати тільки економіка. Із сильною економікою і Хрущов — Талейран. Тільки успішні інвестиційні проекти та модернізація української економічної дійсності можуть справді змінити політичне сприйняття нашої країни в Берліні. Відповідно, лише образ економічно зростаючої, хоча б у зародку успішної України може перебити в німців її образ як масового постачальника в Німеччину нелегалів, котрий залишився їй у спадщину від візового скандалу.
Так звану візову аферу в Україні прийнято не помічати й недооцінювати. А тим часом саме цей народжений у Києві скандал призвів свого часу до відставки уряду Шредера, дострокових парламентських виборів та обрання Ангели Меркель на посаду федерального канцлера. Нагадаю, йшлося про просте розпорядження МЗС ФРН дещо знизити вимоги при видачі віз українським громадянам. Цим не забарилися скористатися махінатори, які провезли в Німеччину під виглядом туристів до десяти тисяч нелегальних робітників. У 2001 році їх було заарештовано. Певний час справа тліла в німецьких судах, супроводжувана то більш, то менш активним інтересом німецьких ЗМІ. А в 2005 році вона раптом стала політичною бомбою. Цифра в десять тисяч нелегалів ураз роздулася до сотень тисяч. По суті добру половину українців, які в’їхали в Німеччину за час дії ліберальних візових правил, було оголошено нелегалами і повіями.
Німецький обиватель, розлючений припливом іммігрантів, охоче сприйняв цю брехню за чисту монету. Вся роками збирана гіркота, яку до пори до часу стримувала німецька політкоректність, вилилася на Україну. Всі розчарування та образи від занадто галасливих албанських юнаків у німецьких супермаркетах, занадто численних турецьких дітей у німецьких школах, занадто зашторених паранджами палестинських жінок на німецьких вулицях, весь колективний образ «російської мафії» — усе це прийняла на себе Україна під час візової афери. А найприкріше — прийняла покірно, безсловесно, а багато в чому навіть і неусвідомлено. Вона стала німим, тобто ідеальним у політичному плані, цапом-відбувайлом. Український посол мовчав. Українське МЗС було зайняте післяреволюційним поділом портфелів. Український президент насолоджувався оплесками в бундестазі. Чи можна аплодувати й тримати в кишені дулю одночасно? Спитайте в німців.
До речі, візовий скандал — блискуча ілюстрація того, наскільки лукавлять єесівсці, коли кажуть, що стартові позиції України в процесі європейської інтеграції були нібито такими самими, як, скажімо, у Польщі. Ніколи вони не були такими самими — з тієї простої причини, що ставлення до українців ніколи не було таким, як до східних європейців. Нагадаю: свого часу Німеччина в односторонньому порядку, як дружній жест, запровадила безвізовий режим із Польщею. І охоче, із розпростертими обіймами прийняла всіх поляків — і чистих, і замурзаних, і багатих, і бідних, і чесних, і нелегалів. У відносинах же з Україною тільки маленьке послаблення візового режиму призвело до найбільшого політичного скандалу в повоєнній історії Німеччини та відставки уряду. Що називається, відчуйте різницю...
Та, як казали в радянському кіно, «зараз не про це». Зараз про те, що українсько-німецькі відносини відкривають нову сторінку в складній для України ситуації. Після 19-річного розброду й хитання вона викликає сумніви на політичному рівні, а після візового скандалу — і побутові побоювання. Це з одного боку, а з іншого, вона надто велика й непередбачувана в потенційному політичному вимірі, щоб її просто продовжувати ігнорувати, як у попередні роки. З одного боку, зниження напруженості в україно-російських відносинах відкриває німцям значний простір для дипломатичної гри. А з іншого — дуже болючий для німців інцидент із главою київського офісу Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланге начебто й не спонукає до душевних розмов.
Тому мають рацію ті, хто розглядає берлінський візит Віктора Януковича як політичні оглядини. Від України очікують небагато: сказати правильні слова про Європу і Росію, свободу слова, зробити кілька дружніх політичних жестів. Заявити про готовність боротися з глобальними кліматичними змінами (улюблена і дуже чутлива тема для Меркель). Словом, позиціонуватися в політичному плані. Пам’ятати, що часи хрестових походів за демократію пішли в минуле, але мінімальних правил пристойності в плані підтримання свободи все ж таки треба дотримуватися. Не робити помилок і усвідомлювати: усе найголовніше у відносинах із Німеччиною тільки починається. Буде хліб — буде й пісня. Буде відчуття, що нова українська влада представлена серйозними людьми, котрі вміють тримати своє «купецьке» слово, — буде і нове ставлення до України.
За великим рахунком, Німеччина давно очікувала побачити перед собою Україну, котра не ставитиме її перед вибором: Київ чи Москва. З такою Україною їй простіше, цікавіше й вигідніше. Тому передумови для співробітництва є, і дуже привабливі. Проте, згадалося, такі передумови вже бували раніше, принаймні тричі: на початку дев’яностих, наприкінці дев’яностих і почасти в місяці раннього «оранжу». Всі вони незмінно закінчувалися нічим. Причина — неготовність України навести порядок удома, прикрутити корупцію, загнуздати бюрократію, стати зрозумілішою і приємнішою для довколишнього світу.
Усвідомлювати це боляче й неприємно. Але це аж ніяк не привід для розпачу, до якого ми, українці, на жаль, так схильні (див. останню статтю Ю.Андруховича у «Франкфуртер Альгемайне»). Ті ж таки Туреччина і Китай набагато довше поневірялися по історичних глухих кутах і лабіринтах, поки не стали регіональними та глобальними гравцями, з якими рахується світ. Україна несе в собі потенціал не менший, ніж Туреччина. І все ще може його реалізувати. Якщо, звісно, не вимре від спеки, не зіп’ється і не роз’їдеться по еміграціях.
Як каже спортивна мудрість, «обидно, досадно, но ладно-ладно-ладно…». Та обставина, що швидкий успіх «а-ля Польща» Україні не вдався, не означає, що він неможливий у принципі. Зараз в Україні нова влада. Влада рішуча, котра дуже хоче посоромити багатоголосий хор українських скептиків від «проевропейських» сил. Для країни це шанс. Шанс прикрутити, загнуздати, розвинути. Оскільки реальний економічний успіх, реальна модернізація, реальне наведення порядку... з погляду історії — це козир, який не поб’єш. Він перебиває такі історичні провали й невдачі, що Україні навіть не снилися. Спитайте в китайців. До речі, може, справді спитати? Адже наступний візит Віктора Януковича буде саме до Китаю.