Грузія, без перебільшення, є одним із найближчих партнерів України. Разом з Азербайджаном ця держава становить стрижень ГУУАМ — міжнародної організації, що у березні поточного року повинна отримати офіційний статус і з якою Київ пов’язує чимало надій.
Проблеми України й Грузії багато в чому подібні. Для обох держав із розвалом СРСР питання самоідентичності й національної цілісності займали не останнє місце. Обидві держави своєю зовнішньополітичною стратегією обрали інтеграцію в західні структури. На територіях обох країн виявилися військові бази Росії, наявність яких як Київ, так і Тбілісі відносять до дестабілізуючих чинників. Спостерігачі не виключають, що саме останнє поряд з економічними інтересами підштовхнуло дві молоді держави до об’єднання в рамках ГУУАМ. І саме сьогоднішні реалії змушують і Київ, і Тбілісі серйозно займатися реформою військової сфери.
Цікаво, що в деяких питаннях Тбілісі явно дає фору Києву. Приміром, Грузія вже вступила у СОТ, а Україна тільки збирається. На початку січня Держдепартамент США високо оцінив економічний прогрес у Грузії й оголосив про поширення на її товари недискримінаційного режиму.
Є успіхи й в оборонній сфері. Можливо, паралелі тут недоречні, але, маючи армію в 20 разів меншу, ніж Збройні сили України, Грузія нинішнього року скоротить її майже настільки ж, наскільки й Україна — на 3 тис. чол. Притому, що тільки в січні завершилося скорочення особового складу Збройних сил Грузії з 27 до 20 тисяч. Тбілісі не лише максимально врахував рекомендації Заходу в галузі реформи оборонної сфери, а й постарався зробити так, щоб партнери в Брюсселі й Вашингтоні знали про це. Зокрема, йдеться про місію американського командування в Європі, яка проаналізувала стан військової організації Грузії і, виходячи з можливостей узгодження зі стандартами західних країн, зробила відповідні висновки-рекомендації щодо розвитку оборонної сфери. Крім того, для Тбілісі групою відомих у Європі офіцерів під керівництвом британського генерала Гаррі Джонсона був підготовлений пакет документів з розвитку Збройних сил. Уже сьогодні в Міноборони Грузії близько 40% цивільних управлінців, із чотирьох заступників міністра оборони два також цивільні.
Хоча, безумовно, і проблем вистачає. Сьогодні Тбілісі складно виплатити восьмимісячні оклади офіцерам, яких скоротили, а заборгованість по грошовому утриманню часом коливається від чотирьох до п’яти місяців. Бюджет на національну оборону минулого року становив лише 0,18% ВВП, що явно недостатньо. (Тут у Києва справи дещо кращі — торік військовий бюджет становив близько 1,41% ВВП.) Хоча це не зашкодило Тбілісі купити 16 танків Т-55 у Праги. Щоправда, по викидній ціні — за 320 тис. доларів.
Є і втрати. Це візовий режим із Росією, який в односторонньому порядку ввела Москва. А також перебої з поставками російського газу, що, безумовно, можна кваліфікувати як каральні санкції.
Певною мірою відносини військових відбивають і загальну картину взаємовідносин двох держав, тому в інтерв’ю з Надзвичайним і Повноважним послом Грузії в Україні Григолом Катамадзе автор свідомо акцентував увагу на військовій і військово-технічній сфері.
— Пане посол, як сьогодні можна охарактеризувати нинішні українсько-грузинські відносини у військовій сфері?
— Насамперед, хотілося б зазначити, що в цілому дуже відчуваються особливі відносини Грузії й України. Такі ж теплі відносини склалися й між військовими відомствами, як, до слова, і особисті стосунки їхніх керівників.
А якщо конкретно, то хотілося б згадати, що саме Україна виявилася однією із перших держав, з якими були підписані міжурядові угоди про військово-технічне співробітництво, що відкрило широку дорогу для розвитку відносин військових відомств двох держав. 1998 року міністерства оборони Грузії й України вперше підписали річний План співробітництва у військовій сфері і відтоді ця практика триває. При цьому Україна також була однією із перших держав, із якими Грузія підписала такі плани. Україна також виявилася однією з перших країн-партнерів, де Грузія відкрила військовий аташат. До слова, держав, де є грузинські військові аташе, дуже мало. Сьогодні це США, Туреччина й Україна. Є ще військовий представник Грузії при НАТО, а також вирішується питання відкриття аташату в Росії. У Тбілісі вже працює другий військовий аташе України, і про особливий рівень відносин Києва й Тбілісі красномовно свідчить і той факт, що обидва українські військові представники генерали.
У квітні 1999 року на території Грузії відбулися спільні тристоронні навчання за участю Грузії, України й Азербайджану, під час яких були відпрацьовані питання охорони і забезпечення життєздатності трубопроводу, а також дії при його ушкодженні. Український підрозділ, без сумніву, відігравав лідируючу роль у цих навчаннях. На літо 2001 року заплановані багатонаціональні навчання в рамках Програми «Партнерство заради миру» — «Cooperative Partner-2001», у яких, ми сподіваємося, візьмуть участь і військовослужбовці Сухопутних військ і Військово-морських сил України. Є бажання на двосторонній основі провести спільні з українським підрозділом навчання гірських стрілків — у складі Нацгвардії Грузії ми маємо гірськострілковий батальйон, значну підтримку в створенні якого надали наші партнери зі США. Офіційної пропозиції Грузія поки не передавала, але, думаю, ця справа недалекого майбутнього.
— Ви згадали про угоду у військово-технічному співробітництві. А є реальні результати ВТС? Крім того, було б цікаво довідатися, чому так і не була реалізована попередня домовленість про придбання Україною в Грузії кількох літаків Су-25 від Тбіліського авіазаводу?
— Розпочну з другої частини питання. Справді, були наміри України придбати по бартеру кілька бойових літаків Су-25, такий тип повітряної машини є у ВПС України. Проте літаки Су-25М, які випускає Тбіліське авіаційне об’єднання, це дещо інша модифікація і при їхньому придбанні довелося б суттєво модернізувати інфраструктуру. Тому наміри і не були реалізовані.
У 1999—2000 рр. міноборони Грузії в міру можливостей сприяло авіаоб’єднанню, і нині в планах цього підприємства спільна робота з ізраїльською фірмою IAI (Israel Aircraft Industries. — Авт.) з модернізації літаків Су-25, що припускає повну заміну авіоніки на устаткування натовських стандартів. Практично із січня цього року дано старт новому проекту, який повинний реалізуватися влітку цього року показом у міжнародному авіасалоні в Ле Бурже нового варіанта модернізації Су-25.
Що ж стосується ВТС з Україною, то вже нині реалізовується ряд контрактів, укладених із державним посередником держкомпанією «Укрспецекспорт». Так, на ремонтних судноверфях України проводять ремонт чотирьох кораблів грузинського флоту, один із яких був зданий ще до кінця минулого року, а ремонт ще двох повинний закінчитися наприкінці січня поточного року. Протягом минулого року на Севастопольському авіаремонтному заводі виконувався ремонт семи бойових вертольотів ВПС Грузії, із яких п’ять на цей момент відремонтовані.
Є можливість говорити і про перспективи ВТС. Зокрема, у Грузії зібралася величезна кількість різноманітних боєприпасів і ракетного палива, які певною мірою загрожують екології. З іншого боку, Україна має значний досвід утилізації боєприпасів. Грузія зацікавлена в співробітництві в цій галузі, і, наскільки мені відомо, уже проведений ряд відповідних переговорів на цю тему.
Ще однією дуже перспективною темою грузинсько-українського ВТС є відновлення інфраструктури грузинської системи протиповітряної оборони. Тут є повне порозуміння обох сторін, і Україна має всі необхідні потужності для проведення таких робіт.
—Мова може йти лише про відновлення інфраструктури чи і про модернізацію самих комплексів ППО?
— Сьогодні складно сказати однозначно. Однак взагалі це не виключено — коли ми плануємо ремонт у будинку, то часом і не припускаємо, що заміна обоїв може спричинити ще і, приміром, заміну підлоги.
Можна лише підкреслити, що Грузія дуже зацікавлена в проведенні таких заходів. Коли, приміром, після низки порушень повітряних кордонів Грузії літаками Російської Федерації головком ВПС Росії Анатолій Корнуков заявив, що грузинська сторона повинна довести перетинання грузинських повітряних кордонів, надавши, зокрема, зафіксовану радарами інформацію і підтвердивши, що в повітря була піднята винищувальна авіація, то... Як професіонал своєї справи він добре поінформований, що залишилося на території Грузії після виходу російських військ, тому ми розцінюємо такі заяви як некоректні.
— Не так давно Тбілісі уклав дуже солідний контракт з американською Lockheed Martin на 105 млн. дол. Чи пов’язаний контракт із військово-технічним співробітництвом?
— Реалізація цієї угоди пов’язана з модернізацією цивільної авіаційної інфраструктури і не перетинається з тими проектами, які намічаються з Україною в галузі військово-технічного співробітництва.
— Нині готується угода про ВТС із Росією. Як можна прокоментувати цей документ і чи не означає він, що Тбілісі отримуватиме зброю від Москви?
— Річ у тім, що підписана 1994 року рамкова угода з Російською Федерацією, дотепер не ратифікована Держдумою. Тому ми запропонували підписати угоду вже з врахуванням нових реалій. Приміром, чимало змін сталося в зв’язку із самітом у Стамбулі в 1999 році, відповідно до якого дві військові бази Росії мають бути закриті до 1 липня 2001 року. З приводу двох інших — Ахолкалакі і Батумі — про терміни й умови їхнього виведення ведуться переговори. З іншого боку, ми не хочемо зв’язувати нову угоду про ВТС із військовими базами — це два паралельні процеси. Росія має великий досвід у сфері реалізації ВТС і потужну інфраструктуру, тому Грузія зацікавлена в розвитку рівнопартнерських взаємовідносин у цій галузі. Що ж до російських озброєнь, звичайно, якщо Росія виявить добру волю і якось компенсує Грузії виведення в односторонньому порядку тих озброєнь, що знаходилися на нашій території, природно, Грузія буде це вітати. Ми вважаємо, що Грузія мала права на ті озброєння й техніку, що знаходилися на її території до розвалу СРСР.
— Як бачить керівництво Грузії подальший розвиток ГУУАМ і яке відношення, зокрема, до вирішення проблем безпеки в межах цієї організації?
— Ми не повинні забувати, що організація ГУУАМ була сформована завдяки подібним позиціям і поглядам держав-учасниць, насамперед в економічній сфері, і не є альтернативою якійсь іншій організації. Грузія вже передала партнерам по ГУУАМ проект створення в межах організації зони вільної торгівлі. У нас великі надії, що до саміту ГУУАМ у Києві угоду про зону вільної торгівлі буде підготовлено до підписання. Взагалі, сьогодні ми виходимо з того, що поліпшення економічної ситуації в країнах ГУУАМ саме є однією з найважливіших складових безпеки кожного з учасників цього об’єднання. Однак, звичайно, ГУУАМ має й інші перспективні складові, приміром, транспортну, наукову, отже, природно, й військову, що, безумовно, займає не останнє місце.
— У такому випадку чи готова Грузія до того, щоб грузинські миротворці, з’явилися, скажімо, у Нагірно-Карабахській області? Зрозуміло, разом із миротворцями інших держав — членів ГУУАМ.
— По-перше, Грузії поки що рано говорити про створення окремого підрозділу в рамках
ГУУАМ. Ми маємо дуже скромні можливості в плані фінансування й оснащення такого підрозділу. Нині Грузія має тільки взвод миротворців, які беруть участь у врегулюванні косовської кризи, і при цьому Міноборони країни платить лише військовим цього підрозділу — його підготовка й оснащення були б дуже складні, якби не активна допомога нашого партнера й доброго сусіди — Туреччини. ВР Грузії ще тільки освоює миротворчу функцію. Що ж до проблеми Нагірного Карабаху, як, утім, і Абхазії, політичне керівництво Грузії впевнене, що вирішувати їх треба виключно мирним шляхом. До речі, у зв’язку з цим можна нагадати, що 1999 року з ініціативи Грузії в Тбілісі вперше відбулася зустріч керівників відповідних міністерств трьох держав — Грузії, Азербайджану й Вірменії, присвячена пошуку компромісів у названій вами проблемі.
— Як ставляться в Тбілісі до можливості появи нових держав у складі ГУУАМ?
— Ми всі — представники держав — членів ГУУАМ — сподіваємося на структурне оформлення ГУУАМ цього року в Києві. Сьогодні в ГУУАМі ще багато невирішених питань, і нам усім треба добре попрацювати. ГУУАМ відкритий для співробітництва з іншими державами, і я впевнений, що після реалізації намічених проектів він стане набагато привабливішим для потенційних нових членів.
— У пресі досить часто натякають на те, що Грузія готова надати свою територію для військових баз НАТО. Чи це так і чи велися з цього приводу відповідні переговори з керівництвом альянсу?
— Я не знаю, звідки з’являються такі публікації, але можу заявити наступне. По-перше, існує рішення керівництва держави про недопущення використання території для військових формувань іноземних держав. По-друге, я не пам’ятаю жодних переговорів, на яких би взагалі обговорювалося питання використання території Грузії для військових баз НАТО. Грузія ніколи не пропонувала цього. З іншого боку, ми справді намагаємося розширити співробітництво з Північноатлантичним альянсом у всіх сферах, включаючи військову. І якщо, приміром, 1996 року в рамках Програми «Партнерство заради миру» Грузією було реалізовано лише два заходи, то 1999 року — уже понад 120. У травні минулого року вперше 60 грузинських військових взяли участь у навчаннях НАТО в Лісабоні.
— Швидше за все, північний сусіда Грузії не в захопленні від її зовнішньої політики, відверто орієнтованої на Захід? Чи не пов’язує Тбілісі введення Росією віз із розплатою за прозахідність зовнішньополітичного курсу?
— Грузія намагається підтримувати дружні відносини з усіма сусідами. Проте, чесно кажучи, важко знайти логічну причину для введення візового режиму. Ми розцінюємо цей крок із боку Російської Федерації як політичний. І, до речі, крок назад у наших відносинах. Більше мені нічого додати до сказаного.
— Сьогодні західні військові експерти досить високо оцінюють успіхи Грузії в галузі цивільного контролю в оборонній сфері...
— Грузія намагається приділяти цим аспектам якнайбільше уваги — ми розуміємо, що без цивільного контролю над військовою сферою важко побудувати сучасну армію. У ВР Грузії чимало проблем: своєчасна виплата грошового утримання, скорочення військових формувань, вирішення багатьох соціальних проблем. Самі Збройні сили отримують далеко не 2% ВВП, що, за нашими підрахунками, дозволило б активно реформувати армію. Однак навіть на тлі цього в пресі немає заборонених тем про армію. Є і парламентський контроль. Хоча призначення силових міністрів — прерогатива глави держави, парламент може відхилити запропоновану президентом кандидатуру будь-кого, у тому числі й силового міністра. Приміром, при затвердженні останнього уряду парламентом були відхилені кандидатури міністра зв’язку і сільського господарства.