UA / RU
Підтримати ZN.ua

УКРАЇНА — НЕ МОЛДОВА

Для усвідомлення того, чим є держава, в якій тобі довелося народитися й жити, доцільно час від часу залишати її простори, аби на відстані подивитися на процеси, що відбуваються в ній...

Автор: Сергій Корабльов

Для усвідомлення того, чим є держава, в якій тобі довелося народитися й жити, доцільно час від часу залишати її простори, аби на відстані подивитися на процеси, що відбуваються в ній. І з’ясовується: те, про що так запекло сперечаються в Україні, її сусіди вже пережили, переосмислили й можуть цілком безкорисливо поділитися міркуваннями з приводу того чи іншого процесу-події. Приміром, комуністи при владі, це — добре чи погано? Або, що відбувається з парламентською республікою, коли президент не хоче виконувати суто представницькі функції. Причому не треба навіть далеко їхати з рідних місць. Багато відповідей можна отримати в найближчих сусідів. У тій же таки Молдові, приміром...

Комуністичний джек-пот

Нинішня політична ситуація в Молдові бере свій початок із кінця 90-х років минулого століття. Саме тоді найчіткіше окреслилося протистояння парламенту та президента країни, обумовлене прагненням кожного перерозподілити владні повноваження на свою користь. Тодішній президент Петро Лучинський запропонував трансформувати Молдову на президентську республіку. Парламент зробив відповідний крок, ухваливши закон «Про зміну та доповнення Конституції Республіка Молдова». Відповідно до цього закону, уряду було делеговано деякі законодавчі функції парламенту. Проте головний акцент у конституційних поправках зробили на перетворенні Молдови на парламентську республіку, обмеженні повноважень президента країни. І, що найголовніше, обиратися президент мав парламентом.

Що ж сталося надалі? Політики, котрі на той момент керували країною, так і не змогли чітко пояснити електорату, у чому полягає економічна програма розвитку держави та які її зовнішньополітичні орієнтири. Ніхто не намагався протидіяти комуністичній ідеології, яку представники партії досить успішно поширювали на місцях. Виборче законодавство було складено так, що встановлений прохідний бар’єр у 6% не змогли подолати багато партій, чиї голоси зрештою розподілилися між трьома «щасливчиками». А джек-пот зірвали комуністи, котрі неждано-негадано отримали 71 депутатський мандат. І користуючись своєю перевагою, вибрали президентом Молдови Володимира Вороніна, котрий за «дивним» збігом обставин виявився лідером Компартії. Вибрати — вибрали й відразу забули, що країна є парламентською республікою, а не філією обкому партії, де всі рішення приймає одна людина.

Опозиція комуністам у нинішньому парламенті Молдови представлена двома сторонами. Одну з них очолює колишній прем’єр-міністр Думітру Брагіш, котрий пішов на вибори з кадровим потенціалом, рекомендованим колишнім президентом Петром Лучинським. 18 президентських кадрів виявилися нестійкими, потрапили під вплив комуністів і втекли від свого «ватажка». «Вірність» йому зберегли лише п’ять чоловік. Другу сторону уособлює Ю.Рошка, чий «Народний фронт» стабільний у своєму бажанні приєднати Молдову до Румунії. Говорити про консолідацію їхніх спільних зусиль немає рації — усі партії вже готуються до наступних виборів.

Румунія в особі представників «Народного фронту» має сильне лобі для обстоювання своїх інтересів.

Олігархами в Молдові й не пахне, оскільки весь більш-менш привабливий бізнес консолідується в руках однієї людини. Сина лідера комуністів Молдови...

Чим молдавський комуніст відрізняється
від українського?

Тим, що комуністи Молдови далекоглядніші від своїх українських колег. Сперечатися з цим марно, оскільки вони вже два роки керують країною, тоді як їхні сусіди лише мріють про це. Як їм це вдалося? Про це бесіда з одним з лідерів компартії Молдови, заступником голови парламенту Вадимом Мішиним:

— Що хорошого зробили комуністи Молдови для свого народу за ці два роки?

— Підняли пенсії на 82%. На 65% зарплату бюджетникам, яка в середньому по країні становить 50—60 доларів. І процес цей триватиме. Темпи зростання в промисловості становлять 18%. Відбулося відродження легкої промисловості, сюди пішли німецькі й італійські інвестиції. Запрацювали на повну потужність консервні заводи. Вони виробляють екологічно чисту продукцію, що здобула попит у Європі. У нас нормальні відносини з міжнародними фінансовими інституціями. Хоча саме нам доводиться віддавати оті 1,5 млрд. доларів зовнішнього боргу, які дісталося нам «у спадок». Але на переговорах ми поводимося як рівні з рівними.

— Ваша думка про перехід Молдови до парламентської республіки?

— Цей перехід має бути максимально коротким. Для становлення парламентської республіки вирішальну роль відіграє обсяг повноважень, отримуваний урядом. Якщо владні повноваження одержує парламент — це провал.

— А якщо вони залишаються в президента, як це відбувається в Молдові сьогодні?

— Якби він не був лідером партії, у якої 71 мандат у парламенті, у нього не було б сьогоднішніх повноважень. І іноді важко відрізнити, коли рішення приймає Воронін-комуніст, а коли Воронін — лідер партії. Це — унікальна ситуація, навряд чи вона ще повторюватиметься в СНД. Зокрема й в Україні.

— Як поставляться іноземні інвестори до того, що два роки по тому в країні дедалі виразніше проступають контури розпочатої деприватизації, зокрема підприємств, якими володіють іноземні громадяни?

— Запитання, що буде з приватною власністю на землю й підприємствами, ставили нам представники малого й середнього бізнесу від самого початку. Президент Воронін відразу всіх заспокоїв: ніякої націоналізації не буде. Ні за яких обставин! Хоча підтримуватимемо колективну форму власності на землю та знаряддя виробництва. І цю свою обіцянку президент виконує на сто відсотків. Водночас ми чітко заявили про те, що уважно розглянемо приватизаційні процеси з погляду їхньої законності, і там, де є порушення, повернемо підприємства у власність держави. Таких випадків п’ять-шість на всю країну.

— І всі їх так чи інакше пов’язують з увагою, яку виявляє до них син президента Олег Воронін...

— Я знаю лише те, що він пов’язаний із банківським бізнесом. Людина він, безумовно, не бідна, і ця обставина певною мірою підриває імідж компартії серед тих верств населення, котрі голосують за нас.

Усе добре, прекрасна Молдово...

Природно, для того, аби дізнатися, чим живе інша країна, у ній треба прожити роки, а не знаходитися кілька днів. Тому думка тих, хто тривалий час стежив за ситуацією в країні, дуже важлива для розуміння процесів, які відбуваються в Молдові нині. Один із таких спостерігачів — посол США в Молдові Памела Сміт, котра після завершення своєї дипломатичної місії виступила наприкінці вересня в Молдавському державному університеті. Пані Сміт визнала результати, яких домігся уряд Молдови у виплаті пенсій і зарплат, досягненні пристойного рівня економічного зростання, а також у стримуванні інфляції. Проте, на її думку, нинішня політика й найскромніші досягнення ніколи не викоренять бідність Молдови: «Для цього Молдова має відновити програми з Міжнародним валютним фондом і Світовим банком, залучити прямі іноземні інвестиції, ліквідувати корупцію на всіх рівнях і назавжди відмовитися від ідеї про те, що планова або змішана, квазіколективна економіка може працювати...

Рівень іноземних інвестицій в економіку Молдови значно знизився в 2002-му й залишається на низькому рівні нинішнього року. Атаки на Union Fenosa, Farmaco, Air Moldova International та інших показали зовнішньому світу, що Молдова не готова до інвестування, тут ви ніколи не можете бути впевнені, що умови контракту будуть виконані, що візьме гору верховенство закону або що уряд насправді не віддасть перевагу державній формі власності підприємства перед приватною.

Особисті інтереси занадто багатьох місцевих керівників узяли гору над інтересами молдавського народу, котрий може виграти лише від привабливого ділового клімату та програм міжнародних фінансових інститутів. Молдові необхідно змінити свою економічну політику, якщо вона хоче успішно розвиватися далі, використовуючи позитивний досвід пострадянського періоду в країнах СНД.

Корупція душить економіку Молдови, і її поширення — основна причина, через яку країна залишається такою бідною. Звісно ж, на жаль, було допущено деякі помилки й укладено сумнівні угоди в ранній період промислової приватизації. Спроби виправити становище лише погіршили діловий клімат. Досі Молдові вдалося залучити не більш як жменьку іноземних інвесторів. Більшість їх збентежені політикою й діями, які погіршують діловий клімат. Реінтегрування Придністров’я належним чином і перекриття неконтрольованого кордону викоренить одне джерело корупції. Але на даний момент необхідно більше зробити в правобережній Молдові. Урядові чиновники примудряються будувати дорогі будинки, попри скромні зарплати. Компанії обкрадають державу, не оплачуючи рахунки за спожиту електроенергію та воду. Деякі чиновники отримують призначення не за свої заслуги, а завдяки хабару, після чого використовують своє положення для збирання хабарів від людей, котрі звертаються до них за послугою. Підприємства ведуть подвійну бухгалтерію, аби можна було занизити прибуток і уникнути оподаткування. Люди, нібито пов’язані з організованою злочинністю, занадто вільно почуваються в економічному просторі країни. Ціни на сільськогосподарську продукцію маніпулюються для вигоди деяких експортерів і на шкоду дрібним фермерам. Деякі політики контролюють цілі сектори в промисловості як персональні монополії й обмежують експортні й імпортні операції, здійснювані іншими. Людей, пов’язаних з організованою злочинністю, терплять на підприємствах, наближених до уряду. Ця корупція, заснована на жадібності серед можновладців, спотворює та збіднює економіку.

Також непокоїть очевидне зрушення молдавського уряду в бік центрального планування, яке набирає сили останні кілька місяців. Це набуло форми втручання уряду у вигляді встановлення тарифів на електроенергію й регулювання в енергетичному секторі та включає законопроекти, що підтримують урядовий контроль у сільськогосподарському секторі. Дані законопроекти, у разі втілення в життя, завдадуть удару по приватних сільгосппідприємствах, котрі починають приносити прибуток, і мають на меті залучення дрібних фермерів до виробничих кооперативів, які, по суті, є колгоспами. Я чую, що централізований контроль не входить у справжні наміри уряду, що регресивна політика знімається та що приватна власність, підприємництво цінуються. Якщо так, добре. Проте недавні рішення й законопроекти вказують на те, що при владі, як і раніше, перебувають люди, котрі ностальгують за минулим. Це має непокоїти вас, як і будь-якого власника землі. Колгоспи й центральне планування не спрацьовують. Вони не спрацювали ніде, не спрацюють і нині. Лише Північна Корея та Куба, як і раніше, намагаються, і результатом є голод та кричуща бідність. Усі ж інші обирають приватну власність, і я переконливо закликаю Молдову залишитися на цих позиціях.

Якщо ви відмовитеся від корупції і ретроградської економіки, якщо закличете назад міжнародні фінансові інститути й іноземні інвестиції, то зможете використовувати свою багату землю й талановиту робочу силу та втілите в життя свою мрію про процвітання. Тільки тоді вам вдасться, як ви до того мудро прагнете, стати частиною Південно-Східної Європи та приєднатися до Європейського Союзу, поки двері продовжують залишатися відчиненими».

Поки ж європейці мають бути готові до того, що інформація про ситуацію в Молдові надходитиме до них, приміром, через Міжнародний суд у Страсбурзі. Саме в ньому, можливо, розглядатиметься позов бельгійської фірми «Vikol NV» із приводу протиправних дій уряду Молдови стосовно готелю «Дачія», який належить фірмі. 1999 року його було приватизовано відповідно до закону Молдови «Про програму приватизації на 1997—1998 рр.» за 2 млн. доларів. Покупцем виступило СП «Selicat-Mix», із яким департамент приватизації уклав договір купівлі-продажу. Права нового власника нерухомості зареєстрували кадастрові органи.

Згодом СП «Selicat-Mix» одержало від «Kungan Overseas Corp» кредит на 2,2 млн. доларів, яким потім поступилося бельгійській фірмі «Vikol NV». І початковий кредит, і його поступка були зареєстровані у встановленому порядку Національним банком Молдови. За минулий час нові власники вклали в реконструкцію понад 500 тисяч доларів і розраховували, що невдовзі вкладені кошти повернуться сторицею. Та ба! У червні 2003 року Економічний суд Молдови задовольняє позов прокуратури про визнання угоди з приватизації «Дачії» недійсною, зобов’язавши повернути її у власність Державної канцелярії Республіки Молдови, а департаменту приватизації через міністерство фінансів повернути колишньому власнику витрачені на купівлю готелю 2 млн. доларів. До слова, 2000 року Генеральна прокуратура Молдови вже перевіряла обставини приватизації «Дачії» й визнала її законність. Але щось змінилося в країні за ці три роки...

Найдивовижніше, що навіть попри, м’яко кажучи, спірне рішення Економічного суду, ніхто не поспішає його виконувати в частині повернення власнику вкладених коштів. У принципі, зрозуміти «нових» господарів також можна. Адже якщо порівняти гуртожиток, яким була «Дачія» до приходу інвестора, із чотиризірковим готелем, яким вона стала після глобальної реконструкції, стає зрозуміло: повертати бельгійській фірмі необхідно близько 4 млн. доларів.

До речі, на осінній сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи в Страсбурзі президентові Молдови Володимиру Вороніну поставили низку запитань стосовно процесів, що відбуваються з іноземними інвесторами в країні. Європейці прямо сказали: усе це нагадує практику націоналізації майна, яку так любили комуністи не в вельми далекому минулому. У відповідь пан Воронін попросив, аби йому передали список «постраждалих» компаній. Залишається сподіватися, що після ознайомлення з ним, враховуючи контроль із боку ПАРЄ, він прийме правильне рішення...

Три молдаванина — п’ять президентів?

Політична доля мера Кишинева чимось схожа на долю київського мера. Він досить швидко пройшов шлях від дружби з президентом своєї країни до практично цілковитого розриву. Проте одним із тих політиків Молдови, з котрими найближчим часом доведеться контактувати представникам української дипломатії, є нинішній мер Кишинева Серафім Урекян, один із співголів партії «Наша Молдова»:

— Найбільшою помилкою недавнього минулого стало рішення про перехід до парламентської республіки, яка в умовах сучасної Молдови трансформувалася на диктаторську республіку. Усю владу монополізував президент, котрий підім’яв під себе парламент, уряд і силові структури. Закінчується третій рік, а президент, обраний не всенародно, жодного разу не відзвітував перед парламентом за виконану ним роботу.

— А де були «розумні» політики, коли Воронін спокійно перебирав на себе повноваження, які йому за Конституцією не належать? Чому вони не змогли йому перешкодити?

— Ті, хто придумав перехід від президентської республіки до парламентської, не змогли домовитися між собою й пересварилися. Поставили для проходження до парламенту для партій 6-відсотковий бар’єр, про який потім і розбили свої мрії. Подарувавши в такий спосіб владу комуністам, котрі, вигравши 33 голоси самі, ще 38 отримали «просто так». Про якісну складову депутатів говорити взагалі марно. Випадкові люди....

— Чим партія «Наша Молдова» відрізняється від уже присутніх на політичній карті країни?

— Тим, що вона об’єднала в своїх рядах 11 партій, котрі до цього діяли роз’єднано. І це вже приносить результат. На виборах у місцеві органи самоврядування в травні поточного року ми взяли 20 % голосів. Це дозволяє дивитися на майбутні парламентські вибори з оптимізмом.

— Ви один із трьох співголів партії. Не боїтеся, що з наближенням «фінішу» один із вашої трійки захоче стати першим, навіть на шкоду іншим товаришам по партії?

— Ми все розуміємо: якщо все знову піде за колишнім варіантом, це буде для Молдови катастрофою. Ми готові пожертвувати своїми амбіціями заради майбутнього країни.

— Назва вашої партії перегукується з «Нашою Україною» Віктора Ющенка. Ви обмінюєтеся досвідом?

— Ні, це випадковий збіг. Просто ми вирішили: під такою назвою буде легше об’єднати представників тих національностей, котрі мешкають на території Молдови. Ми за зміцнення молдавської державності. Шануючи сусідів, але обстоюючи свої власні інтереси.

У молдавського народу є чого повчитися. Приміром, дбайливого ставлення до державної мови. Або скромності апартаментів, у яких чиновники спілкуються з народом. (Двоповерхова мерія Кишинева з вельми скромним внутрішнім опорядженням разюче відрізняється від аналогічних українських місць.) Або гордості за своє славне походження, про яке нагадує Капітолійська вовчиця, яка стоїть перед національним історичним музеєм. Це нічого, що на першому поверсі згаданого закладу знаходиться меблевий магазин. Історія — дивна річ. І лише вона відповість на запитання, що було краще для Молдови на рубежі XXI століття. Отримати щеплення від комунізму й інтегруватися в Європу чи залишитися серед держав, котрі подають надію й котрі так і не змогли скористатися наданим їм шансом.