Вісім років тому під час виступу в Сенаті США сенатор Маккейн, характеризуючи зовнішню політику Росії, висловився гранично просто: «У мене немає жодних ілюзій або тривог щодо довгострокових перспектив Росії. Сучасна Росія — це бензоколонка, яка намагається видати себе за країну». Це було в березні, коли «зелені чоловічки» уже щосили розповзалися по Криму. Можна було по-різному описати міжнародне становище РФ, яка твердо вибрала в лютому 2014-го шлях майбутнього всесвітнього ізгоя, але визначення Маккейна було й залишається на диво точним. Хоч би що говорили російські «експерти» й «аналітики», економіка РФ тримається на нафті та газі. Навіть їхня зброя, яку ще недавно активно скуповували деякі країни Азії, Африки та Близького Сходу, вже нікому не потрібна, бо виявилася добре замаскованим брухтом.
Нині проти Росії запроваджено найжорсткіші в історії санкції. При цьому очікування, що супроводжують кожну нову оголошену хвилю санкцій, дають надію, що економіка РФ почне нарешті вгасати. І вона, звичайно ж, вгасає, але не з такою, як треба, швидкістю. Причина цього і в окремих усе ще актуальних лазівках для обходу санкцій на кшталт легалізації «паралельного імпорту»; і в махінаціях із криптовалютами та свопами; і в поблажливому ставленні до потреб Москви деяких дружніх Росії держав, які недолюблюють Захід і мають досвід контрабанди. Але найгостріше питання, вирішити яке виявилося вкрай непросто, — це нафтове і газове ембарго. І якщо на просторах Європи спостерігається позитивна динаміка в цьому питанні, то в Індо-Тихоокеанському регіоні ситуація значно складніша.
Російські проєкти в Азії
Причина в тому, що в Південній і Південно-Східній Азії немає «кровоносної» мережі нафто- і газогонів, подібної європейській, дуже мало власного видобутку та украй обмежений спектр альтернатив енергоресурсів для забезпечення побутових потреб і виробництва, — в основному це вугілля та скраплений газ. Але ж саме тут б'ється промислове серце світу. Коли врахувати, що тут же розташовані й найнаселеніші країни, і вони ж найбільші забруднювачі навколишнього середовища через найширше використання вугілля, то цілком зрозумілим стає той факт, що з 115 нафтових танкерів, які вийшли з російських терміналів протягом двох перших місяців війни та вирушили в напрямку Азії, 52 пішли в Китай, 28 — у Південну Корею і 25 — в Індію. Зростання для Індії порівняно з аналогічним періодом минулого року становило 800%, для КНР — 33%. Одна з причин — різке зниження ціни, за якою росіяни запропонували свою нафту в Азії. І особливі знижки до цієї ціни — до 35 доларів за барель, як у випадку Індії. Звичайно ж, і Європа не залишилася осторонь: з 1 березня по 15 квітня 41 танкер пішов у Нідерланди, 36 — в Італію, 9 — у Німеччину. І стільки ж — 9 танкерів — вирушило в Японію. Щоб оцінити можливість остаточного перекриття нафтогазового каналу, який живить російську економіку, варто детальніше розібратися, як улаштовані енергетичні нетрубопроводні апстрім — проєкти Росії, орієнтовані на Азію.
Таких проектів небагато — це «Сахалін-1», «Сахалін-2», завод із виробництва скрапленого газу в Арктиці та нафтовидобуток в Іркутській області. У «Сахаліні-1» по 30% перебувають у руках Exxon Mobil (США) і консорціуму Sodeco (Японія), 20 — ONGC Videsh (Індія) і ще 20% — російських компаній. У проєкті «Сахалін-2» 50% — «Газпрому», 27,5 — Shell (Велика Британія), 12,5 — Mitsui і 10% — Mitsubishi (обидві Японія). У завод із виробництва LNG за Полярним колом Японія і Франція вклали по 10%, решту — КНР і РФ. Нарешті, нафтовий проєкт в Іркутській області — це спільна інвестиція японської компанії Japan South Sakha Oil і незалежного виробника РФ Irkutsk Oil.
Скраплений газ і нафта із цих проєктів надходять на світові ринки, однак інвестори одержують їх за ціною нижчою за ринкову й на основі довгострокових контрактів. Приміром, основними покупцями газу із «Сахаліну-2» є Японія (60%), Республіка Корея та Китай — по 20%. Поставками з Росії Японія покриває 4% своїх потреб у нафті та 9% — у скрапленому газі. Із країн G-7 вона найменш забезпечена (лише на 11%) власними потужностями виробництва енергії — це ядерна й відновлювана енергетика. Японія практично на 100% залежить від імпорту нафти, газу й вугілля. При цьому структура поставок досить диверсифікована, наприклад, LNG імпортується з більш як 10 країн, і найбільшим постачальником є Австралія — майже 36%. Росія — п'ята за обсягом поставок після Австралії, Малайзії, Катару й США.
Виграш Китаю, проблеми Японії та побоювання Індії
Після початку широкомасштабної агресії Росії проти України країни «сімки» і ЄС запровадили жорсткі санкції проти РФ, зокрема такі, що передбачають припинення співробітництва в галузі енергетичних проєктів. Exxon і Shell оголосили про рішення вийти з проєктів на Сахаліні, хоча сам процес не є ані швидким, ані простим. У японській пресі писали про переговори, що їх ці компанії ведуть із потенційними покупцями їхніх часток, і вони, звичайно ж, із КНР або РФ. Ніхто більше не хоче потрапити під санкції США, прямі чи непрямі.
Важко сказати, як ідуть ці переговори, але вже зараз очевидно, що найближчим часом Китай може дуже зміцнити свою присутність на енергетичному ринку Росії та регіону. Він і так є найбільшим покупцем нафти, газу й вугілля з РФ, а тепер цілком може стати й найважливішим регіональним газовим трейдером, особливо якщо слідом за американцями та європейцями з Сахаліну підуть і японці.
Японський JBIC уже оголосив про радикальний перегляд планів інвестування в російські LNG-проєкти, а прем'єр-міністр Кішида заявив про наміри поступово відмовитися від закупівель російських енергоресурсів. Поступово — це тоді, коли уряд ретельно вивчить питання про відновлення виробництва електроенергії атомними електростанціями й пошук альтернативи російським нафті і газу. Проблема полягає в тому, що Японія вже здійснила погоджений з іншими країнами G7 продаж нафти зі стратегічних резервів і поділилася, враховуючи складне становище з LNG у Європі, частиною законтрактованих в інших країнах обсягів скрапленого газу. На тлі 20-відсоткової інфляції це викликало дискусію в японському суспільстві (і це напередодні проміжних парламентських виборів) про те, що є причиною чутливого зростання цін на комунальні послуги та товари для населення — заходи з підтримки економіки в минулі роки епідемії ковіду або ж міжнародна солідарність у зв'язку з агресією Росії. Місцеві експерти однозначно пов'язують зростання цін з «українською кризою», розуміючи при цьому, безумовно, що джерелом зла є Росія. У контексті війни Росії проти України підтримка політики уряду Кішиди японцями досягає 80%, і важливо зберігати таку динаміку.
Аргументація японської сторони щодо виходу з російських проєктів виглядає так. Діяти слід обережно, тому що у разі продажу часток у проєктах на Сахаліні, що належать компаніям Японії (а також США і Британії), вирішальне слово в них матимуть китайські компанії. Отже, саме вони одержать LNG за ціною нижчою за ринкову, й це на додаток до вже дуже особливих цін на російську нафту. А от на спотовому ринку вони продаватимуть ці ресурси вже за ринковими цінами, що, власне, нині й відбувається: гонконгська «дочка» Sinopec активно перепродує російський скраплений газ у Європу з чималою націнкою. Тим самим Росія однаково одержить потрібні їй надходження до бюджету, Китай — необмежений доступ до дешевих енергоресурсів, а решта країн Азії, включаючи Японію, — високі ціни на ринку.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що у бік близькосхідних виробників LNG, які є найбільшими постачальниками в Азію, нині розвернулися і європейські економічні гіганти, передусім Німеччина, яка відмовилася від трубопровідних проєктів із РФ. У країнах Південно-Східної Азії висловлюють побоювання, що значне зростання цін на енергоресурси (додайте до цього чимале зростання цін на продовольство) може серйозно підірвати підтримку населенням урядів, які дотримуються санкцій проти РФ. І це стосується не тільки й не стільки Японії.
Індійські експерти, приміром, активно публікують статті, в яких намагаються довести безперспективність санкційної політики в сфері енергетики проти РФ, оскільки це призводить лише до зростання цін на світових ринках через дефіцит ресурсів, але все одно не забезпечує бажаного ефекту «удушення» економіки РФ через чинник КНР, та й деяких країн ЄС. На їхню думку, найвигідніша така політика США, які швидко перетворюються на основного експортера енергоресурсів, а в європейців усе-таки є досить добре розвинена інфраструктура, власний видобуток і можливість маневрувати, яких практично зовсім немає в Азії. Саме цей погляд індійських фахівців на те, що агресію Росії проти України використовують у своїх цілях США, є найнебезпечнішим. Тому що Індія — найважливіший учасник QUAD, і на саміті країн цього об'єднання вже наступного тижня підтримка з боку Делі Індо-Тихоокеанського бачення Вашингтона є вирішальною.
Рецепти «лікування»
За всіх згаданих складнощів два найбільші японські імпортери — Eneos Holdings і Idemitsu Kosan — заявили про припинення закупівель і переробки російської нафти після закінчення діючих контрактів. Про припинення інвестицій у нафтогазові проєкти в РФ нехай і не гучно, але повідомили китайські державні компанії: вони побоюються застосування до них вторинних санкцій. Очевидно, слідом за російським кораблем відправився і проєкт «Сила Сибіру-2» — азіатська копія «Північного потоку-2», задумана як ще одна російська пастка для китайців і європейців на той випадок, якщо хтось із них посміє проявляти непоступливість на переговорах. Росія все ще має свій голос в ОПЕК через деяких своїх близькосхідних союзників, і ці голоси лякають світ дефіцитом. Однак в ОПЕК звучать не тільки російські голоси, ця структура добре відома й іншим великим гравцям. Питання, звичайно, лише в часі та ціні.
Таким чином, як це завжди бувало й у минулому, енергетична безпека нині є одним із ключових чинників загальної безпеки та найважливішим політичним чинником, а не тільки й не стільки економічним. Безумовно правильне рішення про нафтове й газове ембарго, прийняте якомога швидше, має серйозно підірвати можливості кремлівського режиму продовжувати війну. Річ у тому, як в умовах агресії досягнути бажаного результату, не викликавши глобальної дестабілізації ринків, політичної нестабільності та урахувавши такі «нюанси», як позиція Угорщини, КНР чи Індії. Повернення до ядерної енергетики в країнах, які раніше від неї відмовилися, побудова «розумних» розподільчих електромереж, що дозволяють підключати відновлювану генерацію в спільну мережу, та, що найголовніше, жорсткий контроль над санкціями і фінансовими потоками, пов'язаними з енерготрейдерами, — усе це серед рецептів, які мають допомогти вилікувати «кремлівського пацієнта».
Ну, а що стосується Азії, то це ще й зміцнення регіональних альянсів, які демонструють як Росії, так і КНР, що зараз як ніколи важливо бути на правильному боці історії. Про це свідчить і незвичайно активна японська дипломатія, і перший в історії саміт АСЕАН—США, який щойно відбувся у Вашингтоні, й візит керівників ЄС у Токіо, й очікуваний саміт QUAD. Від самого початку російської агресії було зрозуміло: те, що відбувається в Україні, в Україні не залишиться, і це стосується як Європи, так і Азії. Героїзм української армії стає чинником, який змінює світ, і важливо сповна скористатися ним для того, щоб досягнути і близької мети — забезпечити перемогу, і далекої — домогтися стратегічних трансформацій у світі, які унеможливлять повторення подібної агресії, хоч би від кого вона виходила. Ні в Європі, ні в Азії.
Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.