Таємниця трагічної загибелі прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванії залишиться нерозгаданою, навіть якщо слідство пройде бездоганно і буде з повною визначенністю доведено, що смерть глави уряду та його друга настала у зв’язку з отруєнням чадним газом від неякісного й несумлінно встановленого обігрівача. Нерозгаданою — тому що завжди залишиться достатня кількість людей, не схильних вірити в офіційні пояснення причин. Тому що Жванія помер наступного дня після терористичного акта в Горі, сприйнятого багатьма в Грузії як передвістя можливої дестабілізації ситуації і доказ неефективності сформованих уже під час правління Михайла Саакашвілі силових структур. Тому що останні місяці прем’єр і його найближче оточення перебували в стані гострого конфлікту з найближчим соратником Саакашвілі — міністром оборони Іраклієм Окруашвілі, котрий звинувачував Жванію і ряд членів його команди в корумпованості. Нагадаю, що коли Окруашвілі звинуватив у розкраданні армії свого попередника на посту міністра оборони, а зараз державного міністра Георгія Барамідзе, самому президенту довелося переривати свою відпустку в Карпатах і спішно повертатися на батьківщину — мирити членів уряду і виступати з черговими гучними заявами про те, що міністри «бешкетують». При цьому не вгавали чутки про те, що саме Окруашвілі стане можливим наступником Жванії, дні якого на чолі уряду полічено. Та й у самих обставинах загибелі глави грузинського уряду залишається чимало неясного, такого, що змусить не вірити в офіційні версії.
Чому прем’єр-міністр вночі їде до молодого дрібного чиновника, котрий лише днями отримав нове призначення, грати в нарди? Чому охорона більше турбувалася про те, як би не потривожити прем’єра, аніж про долю Жванії, котрий не відповідав на дзвінки мобільного телефону, і наважилася на вторгнення в квартиру лише на світанку? Мабуть, відповідей на всі ці запитання ми не отримаємо — а якщо й отримаємо, їх буде викладено не на сторінках справи про смерть Зураба Віссаріоновича Жванії, а на шпальтах бульварних газет, до думки яких не хочеться звертатися. Зрештою, найголовніше — зникнення глави грузинського уряду з політичної сцени. І наслідки цього зникнення.
Тільки далекому від грузинських реалій спостерігачу переможці «революції троянд» можуть здаватися згуртованою командою однодумців — мабуть, у віддаленні від Києва такою ж згуртованою командою виглядають Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко й Олександр Мороз. З грузинською опозицією ще складніше: весь основний період протистояння Едуарду Шеварднадзе головними постатями цього протистояння були саме Зураб Жванія і Ніно Бурджанадзе. Саакашвілі, перейшовши в опозицію до Шеварднадзе, був одним із лідерів сформованої Жванією та Бурджанадзе партії — поки не розсварився з ними і створив власну організацію відверто популістського штибу. Як і будь-яка популістська організація, партія Саакашвілі стрімко набирала очки — і на історичні парламентські вибори, які завершилися «революцією троянд», опозиціонери пішли різними колонами. Об’єднала їх саме ця революція: на повторні парламентські вибори партії Бурджанадзе, Жванії та Саакашвілі пішли вже єдиним блоком. Разом сформували парламент, уряд, підтримали кандидатуру Саакашвілі на президентських виборах. Однак команди все ж залишалися різними. Команда, ідеологом і мотором якої був Жванія, а символом — Бурджанадзе (притому, що й між цими політиками та їхніми ближніми колами траплялися розбіжності та непорозуміння), — це все ж команда якщо не професіоналів, то принаймні політиків із певним досвідом, які звикли якщо не прораховувати наслідки своїх дій, то принаймні ними цікавитися. При цьому і Жванія, і Бурджанадзе, за всієї їхньої очевидної орієнтованості на Захід, зберігали певні зв’язки в російських політичних і підприємницьких колах — навряд чи зайві, коли врахувати вплив Росії на відірвані автономії Грузії. Варто згадати, що початок опозиційної діяльності Жванії та Бурджанадзе проти Шеварднадзе було покладено саме за російської підтримки і він сприймався як організований Москвою: «західним» вектор опозиції став саме через неприйняття Москвою постаті Саакашвілі. Це неприйняття, можливо, сформувалося ще й через відсутність хоч би яких серйозних контактів із командою майбутнього президента. Але команда Саакашвілі за визначенням не могла мати ніяких зв’язків у московських кабінетах — бо це нова команда, геть позбавлена політичного досвіду. Команда, успіх якої базується на безоглядному популізмі. Безоглядному — тобто не пов’язаному з прорахунком наслідків своїх дій, зате замішаному на дещо навіть дитячій вірі у свою безкарність. Під безкарністю маю на увазі не страх кримінального переслідування, а страх відповідальності перед виборцем. І не можна відмовити президенту та його соратникам у реалістичності — з огляду на глибину падіння Грузії за часів Шеварднадзе і невирішеність проблеми територіальної цілісності, на гаслах можна проіснувати досить довгий час. Що заважає — то це відсутність єдності у владі, наявність у ній людей, котрі намагаються назвати необачні вчинки необачними, нагадують про відповідальність, пропонують не рубати шаблею, не існують у тому ілюзорному світі, в якому так затишно і просто будь-якому політику-популісту. До того ж існує чітке розуміння, що у разі будь-якої по-справжньому кризової ситуації суспільство може звернутися до політиків, а не популістів — якщо воно, звісно, матиме вибір. Тому з’являється бажання будь-що позбавити його цієї альтернативи звичним шляхом — наприклад, звинувативши конкурентів у корумпованості...
Зі смертю Зураба Жванії політична складова в грузинській політиці слабшає. Жванія був досить досвідченою людиною — він починав кар’єру ще за часів Звіада Гамсахурдіа, був спікером парламенту за Шеварднадзе, словом — уявляв собі, як працює апарат, володів мистецтвом маневрування, мав міжнародні контакти — у тому числі, як я вже писав, на Сході. І найважливіше: у зв’язці з Бурджанадзе саме він був генератором ідей. Навіть якщо припустити, що «політична» команда зможе й далі конкурувати і доповнювати «популістську», то слід визнати, що їй приділяють допоміжну роль. Бурджанадзе може стати сильнішою лише за зовнішньої — тобто російської — підтримки. Не знаю, чи варто пояснювати, що ця підтримка в сучасній Грузії не дуже популярна. До того ж у мене є певні сумніви, що Москва продовжить свій обережний флірт із Бурджанадзе після загибелі Жванії, оскільки не знайде відповіді на запитання — із ким вести реальний політичний діалог у разі, якщо «політики» візьмуть гору над «популістами».
Висновок із усього цього невтішний: після удушення прем’єр-міністра Грузії Зураба Жванії в цій країні може початися справжня революція. На відміну від «революції троянд», котра, як і будь-які подібні дійства, була радше перехопленням влади одними номенклатурними угрупованнями у інших із використанням масового тиску, ця нова революція буде торжеством популістських методів управління — за наростаючого опору цим методам в еліті, дестабілізації, зовнішніх провокацій і ідіотської — як правило — реакції влади на все це. Але, на відміну від ситуації після «революції троянд», яка могла розвиватися поступально, період популістського управління країною просто не може тривати довго...