Те, що відносини Європейського Союзу та України стали змінюватися, останнім часом визнають навіть представники найобережнішої популяції європейців — працівники Єврокомісії. Тому цілком зрозуміле бажання європейців довідатися, чого ж хоче від них, на який рівень відносин розраховує країна, важливість якої для Європи, як заявив днями один із представників Ради ЄС, «в Європі вже не треба ні для кого підкреслювати».
Цього тижня в Брюсселі відбулася міжнародна конференція «Відносини Україна—ЄС після наступної хвилі розширення ЄС», а також п’яте засідання Ради зі співробітництва Україна—ЄС, у ході якої широка європейська громадськість вперше отримала досить докладні роз’яснення того, який конкретно смисл вкладає українська сторона у словосполучення «new agenda for Ukraine».
«Новий порядок денний для України»
По-різному можна оцінювати виступи на конференції офіційних представників України, проте всі вони чітко дали зрозуміти: наша країна порушує питання про нову якість відносин між Україною та ЄС. «Суттєвої альтернативи асоціації України з ЄС я не знаходжу, — заявив на форумі уповноважений із питань європейської інтеграції, віце-прем’єр-міністр України Василь Роговий. — Наше бачення своїх основних завдань полягає в тому, щоб створити умови для трансформації партнерства та співробітництва в асоціацію». Було визначено й деякі найближчі цілі та дати: українська сторона сподівається, що нинішнього року під час саміту Україна—ЄС у Копенгагені «буде ухвалено рішення щодо початку процесу розробки спільного документа за зразком Європейської угоди».
Можна припустити, що від такої конкретики європейці, які уникають у принципі називати будь-які дати, коли йдеться про європейські перспективи України, злегка очманіють. Однак три місяці тому до рук українців потрапив чудовий козир у вигляді заяви німецького канцлера Шрьодера про необхідність вироблення конкретного графіка отримання Україною асоційованого статусу з ЄС. (Деякі поінформовані західні джерела, щоправда, стверджують, що заява канцлера була якимось експромтом, зовсім несподіваним навіть для тих, хто готував його візит до Києва. Українські ж джерела, зрозуміло, цю інформацію рішуче спростовують, хоч би там як — слово не горобець, і з пісні слова не викинеш, тож за канцлерську фразу українська сторона вчепилася хваткою бійцівського бульдога.) До того ж, як відомо, сміливість міста бере, навіть такі, як Брюссель. Потрібен графік? Будь ласка, українці його вже накидали й вустами держсекретаря Міністерства закордонних справ з питань євроінтеграції Олександра Чалого винесли на брюссельській конференції на суд європейської громадськості.
Отже, 2003 року минає термін дії Спільної стратегії ЄС щодо України, тому, «хоче офіційний Брюссель чи ні», але до 2004 року він має ухвалити новий схожий документ. Далі. 2008 року завершується дія Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною і ЄС. За шість місяців до цього, тобто восени 2007 р., сторони мають заявити, продовжують вони її чи ні. Як свідчить історія, країнам Євросоюзу потрібно було більше трьох років на ратифікацію УПС. Провівши нескладні підрахунки, українська сторона дійшла висновку, що восени 2004 р. повинна бути підписаною нова угода, яка замінить УПС 2007 року. А 2004 р. — це дата вступу до Європейського Союзу нових членів. Тобто зміни у відносинах України і ЄС уже триватимуть на тлі змін геополітичної ситуації в регіоні. За таких умов, на думку О.Чалого, може існувати дві моделі подальших відносин України і ЄС.
Перша — модель наближення на основі УПС, запропонована представниками ЄС різних рівнів. Проте, на глибоке переконання ідеологів української євроінтеграції, ця модель нічого нового Україні не дасть (уже хоча б тому, що 2004 року угоді виповниться десять років, і ніхто не наважиться заперечити, що з 1994 року у світі та регіоні сталися дуже значні геополітичні зміни). Крім того, УПС — документ, який, за своєю природою, регламентує відносини з зовнішнім партнером. Тоді як у заключному документі Гетеборзького саміту Україна вже була вписана в розділ «Майбутнє Європи», а не «Зовнішні відносини», як, приміром, Росія, яка має з ЄС аналогічну угоду.
До речі, на конференції в Брюсселі її західні учасники жваво цікавилися, що означає гасло «У Європу разом із Росією» і наскільки воно актуальне для України. Отож, відповідаючи на ці запитання, О. Чалий зазначив: якщо 2004 року нашій країні запропонують формулу «наближення на основі УПС», подібну до тієї, що сьогодні існує в Росії, яка не ставить перед собою мету набути членство в ЄС, то в такому разі саме Євросоюз запропонує Україні «йти в Європу разом із Росією». «Це буде ваш вибір, а не наш», — підкреслив держсекретар.
Україна хотіла б для себе іншу модель відносин із ЄС — інтеграцію на основі угоди про асоціацію. Дотепер представники Євросоюзу ретельно стежать, аби слово «інтеграція», що передбачає в майбутньому членство, не потрапило в спільні українсько-єесівські документи. Офіційна ж позиція України, висловлена в Брюсселі О.Чалим, така: модель наших майбутніх відносин із ЄС у жодному разі не повинна закривати для нашої країни перспективи членства.
Бути чи здаватися?
І якщо з вищенаведеним твердженням і задекларованими цілями важко не погодитися, то деякі аргументи офіційних представників України не тільки викликають подив у західних дипломатів, а й не знаходять розуміння у вітчизняних експертів. Ось, приміром, пара брюссельських висловлювань О.Чалого: «Нам кажуть, що необхідно змінюватися під європейські стандарти. Та чи можемо ми це робити, якщо нас не хочуть інтегрувати, а хочуть лише «наближати?». «Перспектива членства — це мобілізаційна ідея. Без неї ми не зможемо мобілізувати нашу націю на євроінтеграційний курс». Ще далі у своєму виступі пішов заступник глави АПУ, керівник головного управління з питань зовнішньої політики АПУ Анатолій Орел, заявивши: «Не бачачи реальної мети перед собою, важко зрозуміти, навіщо виконувати численні вимоги, які ставлять перед нами європейські партнери в різних сферах, а в ряді випадків — і серйозно поступатися для цього власними національними інтересами».
Безперечно, перспектива членства здатна зіграти величезну мобілізуючу роль для українського суспільства. Проте після вищенаведених висловлювань високих українських дипломатів постає запитання: а що, європейські цінності, які ми нібито поділяємо й не лише говоримо про це на кожному європейському розі, а й уписуємо до офіційних документів, — не є цінними самі собою? Ми їх «поділяємо» лише для «європейського дядька», тільки для того, щоб нас погладили по голівці та кудись прийняли? А нам самим не потрібні демократія, ринкові відносини, достойний рівень життя населення, чисті вода та повітря, безпечні АЕС тощо? І якщо, не дай Боже, раптом так станеться, що нас ніколи не приймуть до Європейського Союзу (або ми самі того не захочемо, як, скажімо, Норвегія чи Швейцарія),— то треба розпочати відстрілювати опозицію і журналістів, підтасовувати результати виборів, ростити олігархів і плекати корупцію?
Що для України є найвищою метою: бути за всіма показниками європейською країною чи лише здаватися такою, щоб домогтися якими-завгодно шляхами визнання права на членство?
І, гадається, зовсім не варто будувати діалог із Європейським Союзом на обвинувальних інтонаціях, із позиції скривджених. Дуже прикре враження на багатьох учасників конференції (особливо — західних) справив виступ пана Орла, що його деякі дипломати та експерти в кулуарах назвали «ворожим» і «відлунням холодної війни» з домішкою «дрімучої ксенофобії». Загальний обвинувальний тон виступу, побудованого в основному на негативі, а також деякі експромти у відповідях на запитання учасників конференції «поховали» навіть цілком слушні думки, які, безперечно, також були у доповіді заступника глави АПУ. Ніхто з присутніх так і не зрозумів, чому західні журналісти, які цікавляться ходом розслідування справи Гонгадзе і результатами нових експертиз плівок Мельниченка, повинні «хреститися, коли здається», і чим Анатолію Костянтиновичу не симпатичні «азіатські особи», а також чому він вважає, що українські нелегали мають бути Європі набагато приємніші, ніж азіатські. Проте багато колег у кулуарах із задоволенням відзначили витримку досвідченого (і з репутацію одного з найчемніших) українського дипломата, який зумів уникнути нагадування про «жидівські морди».
А щодо «точки зору майбутнього сусіда» на процес розширення Євросоюзу, то у викладі глави зовнішньополітичного управління адміністрації Президента України вона чомусь полягала лише в перерахуванні (багато в чому перебільшених) негативних наслідків розширення ЄС для нашої країни. Хоча Президент України неодноразово й чітко заявляв: «Україна розглядає розширення Європейського Союзу як чинник зміцнення стабільності та безпеки в Центральній і Східній Європі». До речі, ця сама фраза прозвучала й у дуже зваженій доповіді віце-прем’єра В.Рогового, який додав також, що «сусідство ЄС з Україною матиме позитивний вплив на прискорення процесів становлення громадянського суспільства, закріплення європейських демократичних традицій і економічного розвитку нашої країни». Ніхто, втім, не виключає імовірності й негативних наслідків, і при цьому важко не погодитися з В.Роговим, що їх мінімізація залежить «від темпів і глибини соціально-економічних перетворень в Україні», а позитивний характер наслідків «значною мірою залежатиме від нашої спільної можливості підготувати для цього якісно нову базу відносин між Україною та Європейським Союзом».
Загалом, як сказав О.Чалий, відносинам із Європейським Союзом — тільки позитивний підхід.
Крок за кроком
Дуже хочеться сподіватися, що енергія, оптимізм і напористість українських єврооптимістів не тільки зможуть розвіяти холодок відчуженості й недовіри єесівських україноскептиків, а й запалять у них нарешті вогонь у відповідь.
А поки що представники Європейського Союзу твердо стоять на своєму і, як і раніше, уникаючи в офіційній лексиці слова «інтеграція», стверджують, що співробітництво з Україною має тривати на основі УПС. Цей документ називається як основний і в оприлюдненому після п’ятого засідання Ради зі співробітництва між Україною та ЄС прес-комюніке єесівської сторони.
За зізнанням відомого британського аналітика Джеймса Шерра, «до останнього часу Євросоюз не усвідомлював прагнення України інтегруватися в ЄС. І, як і раніше, ще не усвідомлює необхідності присутності України в ЄС, від чого Україна ще потерпатиме».
Проте певні зміни в позиції євробюрократів усе-таки простежуються. Приміром, представник Єврокомісії Герхард Лохан, виступаючи на конференції в Брюсселі, визнав-таки, що в асоціації «не існує ніяких критеріїв» і що з кожною країною, яка має такий статус із ЄС, у Євросоюзу «особливі відносини». Проте щодо України пан Лохан вважає, що для нашої країни все-таки «краще йти крок за кроком і більше уваги приділяти не угодам, а тому, про що в них пишеться», «необхідно цілком виконати УПС (проти чого українська сторона, власне, ніколи й не заперечувала. — Авт.), що є дуже корисним і ефективним інструментом».
Мабуть, до завершення й аналізу результатів виборів, на які Європейський Союз, за словами директора політичного департаменту Ради ЄС Крістофа Гойсгена, покладає «дуже й дуже багато надій», Україні навряд чи варто сподіватися на визнання з боку ЄС необхідності встановити з нашою країною якісно нові відносини.
Відзначаючи позитивні моменти в технічній і правовій підготовці виборів та схильність багатьох партій і передвиборних блоків до євроінтеграційного курсу України, Євросоюз вустами К.Гойсгена ще раз нагадав про необхідність забезпечення свободи ЗМІ, рівного доступу до мас-медіа всіх суб’єктів виборів і гарантування безпеки для журналістів. Але не тільки і не стільки це тривожить сьогодні європейців. У кулуарах вони висловлюють серйозне занепокоєння тим, що сьогодні в Україні бачать не конкуренцію платформ та ідей, а лише змагання багатьох суб’єктів виборчої гонки у збиранні доказів скоєння злочинів їхніми опонентами. Європа приголомшена: з ким вона матиме справу в Україні після 31 березня, якщо хіба не кожний потенційний парламентарій одночасно є гіпотетичним підозрюваним?
* * *
За три тижні до дня волевиявлення українського народу представник Єврокомісії Г.Лохан дав зрозуміти: Євросоюз «не має жодних упереджень», але країна, що претендує на асоціацію з ЄС, повинна «заздалегідь запровадити в себе європейські принципи, причому не тільки у сфері економіки, а й у царині політичних свобод».
Прес-комюніке європейської сторони за результатами засідання Ради зі співробітництва України та Європейського Союзу, що відбулося цього тижня, починається з теми українських парламентських виборів: «Рада зі співробітництва нагадує, що вільні й чесні вибори, судова реформа та прозорі відносини держава—ЗМІ — ключові параметрами в забезпеченні розвитку сучасної й демократичної України. ЄС підкреслює свою зацікавленість у міцних зв’язках зі своїми майбутніми безпосередніми сусідами, тож цінує ініціативи України розпочати дискусію щодо подальшого зміцнення відносин. Водночас Рада зі співробітництва визнає, що прагнення України встановити більш тісні відносини з ЄС не може реалізуватися окремо від виконання завдання нового уряду з продовження політичних і економічних реформ, які базуються на принципах ринкової економіки та європейських нормах і цінностях (виділено Авт.)».
Своїм баченням розвитку відносин України та Європейського Союзу «ДТ» попросило поділитися деяких учасників міжнародної конференції «Відносини Україна—ЄС після наступної хвилі розширення ЄС».