Намагаючись знайти заміну російській нафті, офіційний Вашингтон вирішив обрати «менше зло» серед двох диктаторів: відновити постачання з Венесуели, дозволити їй хоча б частково вийти з ізоляції та знову стати гравцем на світовому нафтовому ринку. При цьому Сполучені Штати поставили уряд Ніколаса Мадуро перед вибором між ідеологічним союзником Росією, яка надає йому обмежену підтримку, та політичними ворогами - США і державами ЄС, які впродовж тривалого часу надавали Каракасу основні засоби для існування.
У середині травня США заявили про певне послаблення санкцій щодо Венесуели. Офіційний Вашингтон видав європейським нафтовим компаніям — італійській Eni та іспанській Repsol — ліцензії на постачання венесуельської нафти до Європи в рахунок погашення боргу. Поставки почнуться з липня, при цьому компанії не матимуть права продавати нафту до інших регіонів.
Американська компанія Chevron Corp. — єдина, яка досі продовжувала працювати у Венесуелі, не отримала такого дозволу. Їй подовжили ліцензію на пів року, не даючи права на «буріння свердловин, видобуток, переробку, купівлю чи продаж, транспортування та відвантаження будь-якої венесуельської нафти або нафтопродуктів», однак надали згоду на проведення переговорів з державною нафтовою компанією PdVSA щодо майбутніх операцій.
Основної частини домовленостей було досягнуто на початку березня, коли група членів американської адміністрації прибула до Венесуели з першим за кілька років офіційним візитом високого рівня.
З 2017 року США запроваджували санкції проти уряду Венесуели через порушення прав людини, а з 2019-го, після перемоги Мадуро на президентських виборах, вони взагалі розірвали з нею відносини. Адміністрація Дональда Трампа визнала легітимним президентом голову Національної асамблеї Хуана Гуайдо й ухвалила більш жорсткі заходи з метою прискорити відхід старого уряду від влади. Було запроваджено санкції щонайменше щодо 144 громадян Венесуели і пов’язаних із нею осіб, скасовано візи сотень посадовців і членів їхніх родин, ухвалено обмеження проти компанії PdVSA, уряду та центрального банку. З квітня 2019 року було введено ембарго на продаж нафти до США, що позбавило Венесуели майже 90% прибутків.
Наразі не йдеться про повну нормалізацію відносин між США та Венесуелою, про що свідчить незапрошення Венесуели разом із Кубою і Нікарагуа на Саміт американських держав, який відбувся 6–10 червня. Але зміни в американській політиці щодо цієї країни безсумнівні.
Останнім часом Джо Байден демонструє наміри здійснювати іншу політику, ніж Дональд Трамп, щодо всього Латино-Карибського регіону. Послаблення санкцій ухвалено також щодо Куби: на початку травня проголошено зменшення обмежень на поїздки на острів і грошові перекази.
Багато хто вважає, що це намагання скористатися ситуацією, яка склалася навколо війни в Україні. У випадку Венесуели — для відновлення постачання нафти з країни, яка володіє її найбільшими у світі підтвердженими покладами (300,878 млрд барелів) і до 2019 року експортувала до США до 500 тис. барелів на день. Проте щодо можливості у такий спосіб знизити ціни на нафту на світовому ринку, які зросли внаслідок російської агресії, обізнані з умовами угоди особи запевняють, що обсяги постачання не будуть настільки великими, щоб істотно на них вплинути.
Щодо твердження про намагання уряду Байдена допомогти Європі позбутися залежності від Росії та водночас переспрямувати частину того, що Китай отримує з Венесуели, то остання не виробляє нафти у кількості, необхідній для цілковитого заміщення російської. Навіть при зростанні видобутку до омріяних президентом Ніколасом Мадуро 2 млн барелів на день це не співставно з 11 млн барелів, що видобуваються щодня у Росії.
США послабили санкції проти Венесуели за умови початку переговорів між її урядом та опозицією та, відповідно, демократизації режиму і подальшої лібералізації економіки.
Частина венесуельської опозиції, зокрема, найбільша коаліція опозиційних партій «Єдина Платформа», підтримала ініціативу США та провела зустріч із представниками американської адміністрації щодо зближення з урядом Мадуро. Натомість прибічники Хуана Гуайдо засудили такий крок, визначивши його як загравання з «іншим диктатором», мати справи з яким — значить, «забруднити руки у крові».
У самих США також є значна протидія відновленню відносин з урядом Мадуро як із боку республіканців (у тому числі членів Сенату, які навіть внесли законопроєкт про заборону імпорту нафти з Венесуели та Ірану), так і з боку демократів. Проте водночас є чимало тих, хто вже деякий час висловлюється щодо скасування санкцій, позаяк вони не дають очікуваних результатів у плані підриву позиції уряду Венесуели шляхом ослаблення її економіки.
Упродовж першого кварталу 2022 року вперше за тривалий час у цій країні спостерігалося економічне зростання в результаті здійснення низки радикальних реформ, що сприяли певній лібералізації та доларизації економіки, давши змогу подолати гіперінфляцію, а також завдяки пожвавленню співробітництва у нафтовій галузі з Іраном і Китаєм.
Реформи здійснила група нових молодших політиків, які прийшли на заміну старим соратникам Уго Чавеса. Команда економістів на чолі з віцепрезидентом Делсі Родрігес скасувала державне регулювання цін і курсів валют, дозволила використання американського долара на внутрішньому ринку (доларові трансакції зараз сягнули 64,8% усіх операцій) і зменшила контроль у приватному секторі, при цьому, зокрема, надавши приватним компаніям більшої свободи дій у нафтовій галузі. Завдяки таким заходам економіка показала стале зростання, яке, за прогнозами, могло сягнути 8% до кінця року. Уряд щойно відзвітував про досягнення виробництва 80% необхідних для країни продуктів харчування, що є значним прогресом порівняно з 20% у кризовий період.
Видобуток нафти значно зріс за останній рік: за даними ОПЕК, у квітні він становив 707 тис. барелів на день, що вдвічі більше видобутого наприкінці 2021-го. Важливу роль у цьому відіграла активізація співробітництва з Іраном, звідки з кінця 2021 року Венесуела імпортує розріджувачі, які змішує із своєю надважкою нафтою, натомість віддає частину видобутої сировини.
На тлі цих змін уряд Мадуро, який уже неодноразово закликав скасувати запроваджені проти його країни санкції, дуже позитивно поставився до нинішньої американської ініціативи, сприйнявши її як гарний шанс відновити відносини. Сам Мадуро зазначив, що візит членів американської адміністрації пройшов у атмосфері взаємоповаги і «сердечності», і підтвердив зацікавленість Каракаса у продовженні діалогу. На підтвердження цього Венесуела звільнила двох з ув'язнених американських громадян.
Така зацікавленість зумовлена низкою причин. Безумовно, це можливість відновити постачання до США, які до запровадження санкцій були головним ринком країни і на території яких розташована Citgo Unitary Platform — основні венесуельські потужності з переробки її специфічної надважкої нафти. Окрім того, зараз ситуація особливо сприятлива: за прогнозами, за рахунок заміщення російської нафти Венесуела може подвоїти свої прибутки, отримавши майже 20 млрд дол.
Водночас існує небезпека зростання конкуренції з боку Росії на тих ринках, на яких закріпилася Венесуела, особливо Китаю, який отримує майже 70% її нафти. Не останню роль відіграє й те, що після перенесення 2019 року урядом Венесуели офісу PdVSA до Москви венесуельські депозити залишаються в російських банках. Газпромбанк, в якому зосереджено міжнародні кошти PdVSA, не був виключений із системи SWIFT, тому у венесуельського уряду наразі залишаються обмежені можливості керування коштами. За інформацією з різних джерел, Ніколас Мадуро особисто звертався до Владіміра Путіна з проханням розморозити венесуельські рахунки, зокрема у «Промсвязьбанке», однак російський президент не надав гарантій щодо повернення коштів венесуельського уряду та пов'язаних із ним олігархів. Так само немає гарантії, що клієнти Венесуели захочуть здійснювати трансакції з російськими підсанкційними банками.
Існує також інша проблема: за останні роки Росія стала основним постачальником готівкової іноземної валюти в доларах США і євро для економіки Венесуели. Це може спричинити суттєві ускладнення як на внутрішньому ринку країни, так і в сфері зовнішніх виплат. Слід зазначити, що Мадуро під час розмови з Путіним зауважив, що Венесуела останнім часом не могла голосувати в ООН на підтримку Росії, оскільки не мала коштів на виплату 40 млн дол. за своєю квотою в організації.
Тому Мадуро, який особисто висловив Путіну підтримку в конфлікті з Україною, зокрема під час телефонної розмови 9 травня, публічно оголосив більш помірковану позицію, близьку до позицій Китаю та Куби, які виступають за «діалог для вирішення кризи між Росією та Україною». А Делсі Родрігес запевнила, що Венесуели «ніколи не буде в лавах прихильників війни».
Однак ще зарано розмірковувати про те, чи вдасться вбити клин між Росією та Венесуелою чи схилити останню на бік США. Співробітництво між Каракасом і Москвою залишається інтенсивним. Не варто забувати, що ними укладено щонайменше 300 угод, у тому числі про військове співробітництво та інвестиції, на суму понад 12 млрд дол.; що російське озброєння використовується венесуельською армією, а російське радіолокаційне обладнання розташоване на кордоні з Колумбією.
При цьому загалом риторика венесуельських урядовців залишається антиамериканською, а війна в Україні висвітлюється винятково з використанням російських джерел. Тож Росія зображується як альтруїстична країна, що рятує українців, вивозить біженців, надсилає гуманітарну допомогу, при цьому про реальні руйнування і жертви серед цивільних українців майже не згадується.
Попри цю байдужість і небажання знати правду, зараз Венесуела може саме завдяки війні, в якій знищується Україна, отримати шанс для розвитку: вийти з ізоляції, відновити економічні зв'язки зі США і ЄС та подолати економічну кризу. Але чи зможе уряд Ніколаса Мадуро і надалі залишатися союзником Росії та водночас розвивати відносини з її ворогами, займаючи її місце на ринках європейських країн?
Більше статей Олександри Ковальової читайте за посиланням.