Видавалося, що можна повторити історію: після повалення режиму "чорних полковників" у 1975 р. Греція подала офіційну заявку на вступ до Європейських Співтовариств і на хвилі демократизації, стратегічних розрахунків та романтичних уявлень про "колиску Європи" вже за 6 років здобула повноцінне членство. Через кілька років по тому в 3 прем'єр Тургут Озал перейняв владу у військових, розпочав економічну лібералізацію й навіть написав на експорт французькою книжку "Туреччина в Європі", де підкреслював спільність історичної долі Туреччини та Європи всіма можливими риторичними засобами.
Однак зі швидкою європейською інтеграцією Туреччини не склалося. Цьогоріч відзначаємо 30 років складання турецької офіційної заявки на членство. За цей час ЄС не лише істотно еволюціонував, а й устиг розширитися ще на 16 держав. Більше того, хоча наразі особливого апетиту до подальших розширень європейські бюрократи підкреслено не проявляють, проте навіть країни так званих Західних Балкан, наприклад Албанія та Македонія, мають значно реалістичніші шанси досягти членства, ніж Туреччина.
На своєму довгому шляху до Європи ця країна постійно перечіплювалася через військові уряди та двосторонні конфлікти, брак реформ і дефіцит демократії, страхи щодо спроможності ЄС інкорпорувати величезну культурно відмінну державу з боку окремих держав-членів. Однак ніхто офіційно не відкидав саму перспективу членства, визнану ще в Анкарській угоді про асоціацію 1963 р. (це на неї торік посилався президент Ердоган, скаржачись, що "ми 53 роки топчемося на європейському порозі"), тож процес триває й досі.
Чи не найсприятливіший для прориву момент склався між 1999-м і 2004-м роками. Потепління у двосторонніх відносинах та відмова Греції від багатолітньої політики ветування євроінтеграційних потуг Туреччини породили величезні сподівання на швидке вирішення проблеми Кіпру. Тим більше сам Генеральний секретар ООН поклав багато сил на розробку та втілення "плану Аннана" щодо об'єднання острова. Рідкісний для "турецького питання" консенсус очільників європейських держав та інституцій посилювався ейфорією від успіхів європейської інтеграції, ємно вираженою в першій фразі Європейської стратегії безпеки 2003 р.: "Європа ще ніколи не була такою квітучою, безпечною і вільною". Власне, сам уряд Партії справедливості і розвитку Ердогана, який активно використовував гасла демократизації та європейської інтеграції і проводив видимі реформи, давав багатьом оглядачам надію на демократизацію держави під проводом поміркованих ісламістів. Зрештою, у грудні 1999 р. Туреччина отримала статус країни-кандидата.
Хоча жоден із чинників сприятливої кон'юнктури не був стабільним, першим "зламався" Кіпр. План Аннана, який намагався створити федеративну Об'єднану Кіпрську республіку, що потім мала б урочисто увійти до Європейського Союзу, завершуючи таким чином тривалий конфлікт і підтверджуючи поширену інтерпретацію європейської інтеграції як процесу творення миру в постконфліктній Європі, не спрацював. На референдумі 2004 . греки-кіпріоти проголосували "проти" (76%) запропонованого формату возз'єднання. Проти того, наприклад, що на острові залишиться турецька армія, буде збережено режим гарантій, здатний виправдати подальше військове втручання, відбудеться легалізація турків-кіпріотів, які переселилися з Туреччини вже після окупації, а реституція втраченої вимушеними переселенцями власності буде дуже частковою. Оскільки ж політичні рамки домовленостей гарантували, що, незалежно від результатів референдуму, Республіка Кіпр ставала членом ЄС, втрачати грекам-кіпріотам було нічого. Натомість турки-кіпріоти, що проголосували "за" план (65%), а також сама Туреччина відчули себе ошуканими.
Результати референдуму поступово перетворили переговори про членство з Туреччиною, що офіційно розпочалися у 2005 р., з реалістичної перспективи на вправи з імітації. На додачу до численних винятків і тривалих перехідних періодів у чутливих сферах на кшталт сільського господарства чи вільного пересування осіб, Туреччина була чи не єдиною країною-кандидаткою, стосовно якої постійно підкреслювалася відкритість переговорів. Тобто ані автоматичного прийому до Союзу, навіть у разі виконання всіх умов, ані чітких часових рамок процесу не передбачалося, - потрібне було додаткове політичне рішення.
Невизнання Туреччиною Республіки Кіпр, яке вилилося в заборону кіпрським суднам та літакам заходити в турецькі порти й на летовища, теж не знайшло розуміння інституцій ЄС. Уже в 2006 р. з цієї причини було заморожено переговори одразу з вісьмох розділів. На додачу, у 2007 р. французький президент Саркозі, що не визнавав покликання Туреччини до членства, заблокував ще чотири розділи. Зрештою, з 35 переговорних розділів досі попередньо "закрито" лише один невеличкий - наука і дослідження, а переговори з відкритих розділів перебувають у стані стагнації. Турецький уряд переконаний, що річ передовсім у подвійних стандартах.
Настав період відвертого застою в європейсько-турецьких відносинах, тож Туреччина почала відходити від проєвропейського курсу і проводити політику регіонального лідерства. Якість демократії, зокрема на тлі стрімкого наростання нестабільності у близькосхідному регіоні та намагання централізувати управління державою, погіршилася, і першим серйозним свідченням цього став розгін демонстрацій у парку Гезі у 2013 р. Перемога Ердогана на виборах президента у серпні 2014 р. започаткувала його довгий шлях до встановлення гіперцентралізованої президентської системи, а провал у 2015 р. нетривалої спроби порозумітися з курдами додав до внутрішньополітичної кризи ще один аспект.
Європейський союз цього періоду вже був далекий від замилування власними успіхами і боровся з цілим рядом зовнішніх та внутрішніх криз. Саме на стику криз відбулося третє й останнє наразі зближення ЄС і Туреччини, побудоване на спільних інтересах, попри наростання ціннісних розбіжностей. Ішлося про можливості Туреччини послабити тиск кризи біженців, яка не лише створювала логістичні й фінансові проблеми Угорщині, Австрії, Німеччині та іншим державам, а й сприяла розвиткові популістських сил і наростанню міждержавних суперечностей. Угоду, якої досягли в листопаді 2015 р. і фіналізували в березні 2016-го, було укладено поза рамкою переговорів про членство. Однак вона передбачала не лише фінансові зобов'язання ЄС (6 млрд євро) в обмін на обмеження Туреччиною міграційних потоків, а й повернення до переговорів про членство Туреччини -відкриття додаткових розділів (наприклад, енергетики) та візову лібералізацію.
Паралельно у 2015–2017 рр. відбувалася чергова спроба вирішення кіпрської проблеми. Та, попри надмір оптимістичних обіцянок, що ось-ось, буквально трішечки, і питання об'єднання острова буде вирішено, всі сподівання знову ж таки розбилися об проблеми турецької армії, режиму гарантій, обміну територіями та структури майбутньої федерації. Діалог швидко переріс у гарячі суперечки з приводу розвідувальних робіт на шельфі, а територіальні спори з греками в Егейському морі знову загострилися.
Втім, задовго до остаточного провалу переговорів щодо Кіпру в липні 2017-го року стало зрозуміло, що шанси на імплементацію частини Угоди, пов'язаної з переговорами про членство Туреччини, мінімальні. Угода виявилася надто вузькою, аби стати фундаментом для справжнього зближення, тож її вистачило рівно настільки, щоб обидві сторони були задоволені безпосереднім виконанням: ЄС - припиненням міграційного тиску, Туреччина - надходженням коштів.
Однак найтяжчого удару по турецько-європейських відносинах завдав невдалий військовий переворот 15 липня 2016 р., а надто його наслідки - масові арешти і звільнення в армії, судах, освіті й медіа, політичній опозиції, які зачепили і громадян європейських країн, та зміна конституційного устрою через референдум. Критика Туреччини з боку окремих європейських держав та інституцій набула масового характеру: висловилися Венеційська комісія, ОБСЄ, Парламентська Асамблея Ради Європи, австрійські, німецькі та інші політики. Європейський парламент двічі приймав незобов'язуючі, втім - показові документи з пропозицією призупинити переговори про членство Туреччини (в листопаді 2016-го та в липні 2017-го).
Неприхильні до Туреччини настрої зросли і в європейських суспільствах. Прем'єру Нідерландів Марку Рютте антитурецька риторика навіть дозволила виграти вибори у березні 2017 р. (втім, оскільки на вересень Рютте так і не спромігся сформувати коаліцію, його перевага не виявилася вирішальною). Туреччина також стала одним із гострих передвиборчих питань у Німеччині: на дебатах 3 вересня Меркель ще раз підкреслила ілюзорність перспектив турецького членства.
Поки що жодна зі сторін не хоче брати на себе відповідальність за розрив звичної рамки відносин, проте ідеї відмови від переговорів щодо членства та потреби нового формату відносин, певного виду поглибленого партнерства, лунають дедалі частіше. Інколи йдеться про пошук нових форматів паралельно з пошуками майбутнього статусу Великобританії. Інший популярний варіант - оновлення і поглиблення Асоціації ЄС із Туреччиною, можливо навіть за моделлю української Угоди про Асоціацію: вона передбачатиме політичний діалог і тісну співпрацю в окремих сферах спільного інтересу, зокрема боротьби з міграцією та протидії тероризмові.
Найбільш реалістичним напрямом співпраці залишається оновлення Митного союзу, яке стало одним із пріоритетів турецького уряду в 2014 р. і вже пройшло кілька раундів обговорення в європейських інституціях. Впроваджений з 1996 р. Митний союз традиційно сприймався як крок на шляху до членства, і, хоча його дедалі частіше трактують як замінник, він усе ж залишається цікавим для обох сторін.
Бажане оновлення Митного союзу відбуватиметься по двох осях. По-перше, в сучасній формі він переважно поширюється на торгівлю промисловими товарами, відтак турецька сторона прагне розширити його дію на сферу послуг (банківський сектор, страхування, транспортні перевезення тощо) та переглянути умови для сільськогосподарських товарів.
По-друге, за чинними умовами Митного союзу, Туреччина вимушена односторонньо приймати умови договорів ЄС про вільну торгівлю з третіми країнами, хоча не має жодного голосу у відповідних переговорах. Що не сприяє додатковим торгівельним поступкам Туреччині з боку третіх країн. Частково це видно вже на прикладі зони вільної торгівлі ЄС з Україною, однак у разі підписання відповідної угоди зі Сполученими Штатами (яка тривалий час перебувала на порядку денному) наслідки такого одностороннього відкриття могли б стати доволі болючими для турецької економіки.
Переговори щодо оновлення Митного союзу можна було б почати вже у 2018 р., але нагромаджені суперечності стоять на заваді. У серпні Ангела Меркель підкреслила, що в поточній ситуації нові розділи в переговорах відкриватися не будуть, допомогу перед приєднанням буде зведено до мінімуму, а реформа Митного союзу не стоїть на порядку денному. Втім, навіть якщо позиція канцлера після виборів трохи пом'якшиться, на відлигу в турецько-європейських відносинах найближчим часом сподіватися не варто.