Щорічна підсумкова прес-конференція російського президента в Кремлі — подія, що давно вже стала традиційною і звичною. Але нинішнього року в кремлівському дійстві було дещо зовсім особливе саме для українського телеглядача: як полюбляли писати за радянських часів, червоною ниткою практично крізь усю прес-конференцію проходила тема подій у нашій країні. Показово, що про сусідню Бєларусь, із якою Росія нібито жваво інтегрується, Володимир Путін не згадав жодного разу. А от до України повертався постійно. І якщо врахувати, що кремлівська прес-конференція — це не стільки президентська та журналістська імпровізація, скільки добре підготовлена телевистава, то слід зрозуміти, що її організатори прагнули цих нагадувань.
Власне, головна сенсація трапилася ще до прес-конференції, позбавивши її, таким чином, «родзинки». Якби на своїй підсумковій зустрічі з журналістами Путін повідомив про готовність співпрацювати з Віктором Ющенком у разі обрання останнього президентом України, то ця прес-конференція мала б усі шанси ввійти в історію як момент путінського політичного одкровення. Але Путін сказав про можливість співпрацювати з Ющенком під час візиту до Німеччини, який передував цьому заходу. Ця його заява справила суперечливе враження. По-перше, було зрозуміло, що російський президент не випадково робить її саме після переговорів із Герхардом Шредером, уповноваженим від імені західного політичного істеблішменту порозпитувати свого російського друга про Україну, «Юганскнефтегаз» та інші успіхи російської внутрішньої і зовнішньої політики. І говорячи про можливість спілкування з Ющенком, Путін ніби демонстрував максимальну відкритість і плюралізм — ось, мовляв, які ви нерозкуті, ставите українцям умови й не хочете з ними спілкуватися у разі перемоги Януковича, і ось який я демократичний, — готовий із самим чортом укласти контакт заради російсько-української дружби. Крім того, Путін дав Ющенку характеристику, яка навряд чи потішила лідера української опозиції, — він пояснив свою готовність співпрацювати з ним і з Януковичем тим, що обидва — «люди Леоніда Кучми». І вже тільки цією оцінкою пояснив своє бачення майбутніх відносин із Ющенком — виправдаєш цю характеристику, підпишеш те, що дадуть, і призначиш, кого скажуть, — буде тобі співробітництво.
Саме цю лінію й було продовжено під час кремлівської прес-конференції. «Єдине, чого ми хочемо, — так це щоб в оточенні Ющенка не було людей, котрі роблять свою кар’єру на антиросійських гаслах... на сіоністських гаслах...» — сказав Путін, і здивований зал завмер. Що ж, і у виставі бувають збої: російські агентства вже кілька хвилин потому замінили слово «сіоністський» на слово «антисемітський», однак чудова обмовка Володимира Путіна демонструє найголовніше — вистава виставою, а лють люттю. Саме це почуття охоплює російського президента щоразу, коли він замислюється над ситуацією, що склалася, і саме це почуття, мабуть, керує його емоціями, коли він уявляє собі можливу зустріч із новим президентом України. Не випадково так само роздратовано Путін коментував інтерв’ю Александра Квасьнєвського «Політиці». Взагалі, той факт, що у Кремлі помітили це інтерв’ю і визнали за необхідне на нього відреагувати, — теж подія безпрецедентна.
Безперечно, Квасьнєвський обрав не найкращий момент для публікації своїх спогадів про події, які ще не завершилися. У президента Польщі серйозні проблеми з репутацією у власній країні, але це ще не привід, щоб ставити під сумнів сам інститут міжнародного посередництва у кризових ситуаціях. Адже тепер, після інтерв’ю Квасьнєвського, зовсім незрозуміло, як проводити який-небудь новий «круглий стіл» — і зовсім необов’язково в Україні: посередники, які з’їхалися, не стільки думатимуть про мінімізацію конфлікту, скільки дивитимуться скоса одне на одного, гадаючи, хто ж першим вирішить поділитися спогадами...
Але, втім, навіть у цьому своєму інтерв’ю президент Польщі не дозволив собі особистих випадів проти президента Росії. Так, він розповідав, що Путін тричі телефонував Кучмі, так, він повідомив, що ледь не луснув від злості під час виступу російського представника на «круглому столі» Бориса Гризлова, так, він сказав, що їхні душі з Путіним перебували в той момент у різних місцях, але він не назвав Путіна, скажімо, обмеженим чекістом, який бажає правити світом. А Путін відповідав Квасьнєвському саме в цьому дусі: він нагадав про комсомольське минуле колеги, неначе об’єктивку його зачитав, він сказав, що Квасьнєвський метушиться, бо шукає нове місце роботи, він навіть пообіцяв поскаржитися на Квасьнєвського Бушу — коротше кажучи, переказав журналістам усе те, що, мабуть, пояснювали йому самому радники, котрі намагалися дошукатися причин появи інтерв’ю президента Польщі.
Теоретично, з усього цього, особливо з фрази про Росію, яка більше подобається полякам і американцям без України, Путін мав би зробити політичний висновок. Але він надав перевагу нападкам особистого характеру. І вже одне це демонструє глибину путінської образи. І це навіть не особиста образа на Квасьнєвського, це образа на Захід, який не дає Володимирові Володимировичу жити по-людськи і вже задовбав своїми подвійними стандартами. При цьому сам президент Росії, звісно ж, користується виключно одним стандартом. Він дохідливо пояснює журналістам, що не можна змінювати правила гри — це коли йдеться про українські вибори. І щиро не розуміє запитання грузинської журналістки, котра спитала президента Росії про правомочність російської посередницької місії в Абхазії — як відомо, в результаті приїзду до невизнаної республіки делегації російських силовиків і мандаринової блокади переможець президентських виборів Сергій Багапш погодився не просто йти на нові вибори, а взяти кандидата-невдаху від влади Рауля Хаджимбу як віце-президента. Що поганого? — спантеличено запитував у гості з Кавказу Путін. — Росія просто прагнула не допустити дестабілізації у республіці, громадянської війни та сутичок. Але, якщо йти у фарватері цієї логіки, слід визнати, що Саша Квасьнєвський нічим не завинив перед московським приятелем — він теж намагався не допустити дестабілізації на території, дещо більшій за абхазьку...
Але образи образами, а в сухому залишку — можливість діалогу Путіна та Ющенка. Наскільки якісним буде цей діалог, виявиться він безумовним чи обставленим численними вимогами Москви? Деякі спостерігачі в російській столиці стверджують, що Путін зробив свою заяву про можливість контактів із Ющенком не тому, що вирішив визнати реалії і навіть не тому, що хотів зачарувати друга Герхарда. А насамперед тому, що саме в ці дні — і це продемонструвала історія з одержанням «Роснефтью» активів колишнього юкосівського «Юганскнефтегаза» — було здобуто значну апаратну перемогу: угруповання заступника голови адміністрації президента та голови ради директорів «Роснефти» Ігоря Сечина обійшло угруповання голови адміністрації президента та ради директорів «Газпрому» Дмитра Медведєва. Якщо взяти до уваги, що саме Медведєв був куратором проекту «Допомога Януковичу», то можна зрозуміти, що цього разу Володимир Путін зволів прислухатися до голосу тих, хто давно вже радив йому не класти всі українські яйця до одного донецького кошика. Але ніхто не сказав, що перемога Сечина не є ситуативною і завтра думка представників переможеного, але зовсім не розгромленого угруповання в оточенні президента Росії не набуде для останнього більшого значення, ніж думка переможців аукціону з «Юганська». І тоді може змінитися не лише бажання спілкуватися з Ющенком, а й перелік умов, що його неминуче буде пред’явлено будь-якій новій українській владі.