Дискусія про те, що казав і чого не вимовив президент Росії на адресу нашої країни, триває донині й у пресі, і на міждержавному рівні. На спільній прес-конференції з міністром закордонних справ України Володимиром Огризком глава зовнішньополітичного відомства Росії Сергій Лавров заявив: «Я переконаний, що ті, хто брав участь у роботі Ради Росія—НАТО в Бухаресті і потім намагався донести до України свою інтерпретацію того, що казав російський президент, робили це з негідними цілями. Російський президент не казав нічого, що зазіхало б на суверенітет України».
Однак офіційному Києву його друзі з числа членів альянсу передали не «інтерпретацію» слів Володимира Путіна, а стенограму його виступу на Раді Росія—НАТО. «ДТ» також має її текст, частина якого, яка стосується України та Грузії, публікується нижче:
«Что касается расширенческой политики альянса, мы внимательно следили за вашей дискуссией вчера. В целом, конечно, удовлетворены теми решениями, которые произошли. Но если уж я заговорил о Грузии и об Украине, но это же понятно, что речь идет не только об обеспечении безопасности. Для наших грузинских друзей, конечно, это один из способов восстановления территориальной целостности, как они думают. Причем с помощью силы, под прикрытием НАТО. Это давний, многолетний, больше ста лет этнический конфликт между грузинами, между абхазами (это маленькая небольшая этническая группа, там всего-то 200 тыс. человек), между осетинами, сто лет там, уже больше, эти конфликты этнические. Для того, чтобы решить эти проблемы, нужно не в НАТО вступать, нужно набраться терпения, наладить диалог с этими малыми этническими группами. И мы стараемся помочь, кстати говоря, Грузии восстановить свою территориальную целостность. И даже несмотря на решения по Косово, мы не признаем независимость этих квазигосударственных образований, хотя нас призывают давно к этому, уже десятилетия. Ведем себя очень ответственно, очень взвешенно и вас призываем вести себя так же аккуратно.
Но на Украине — там одна треть вообще этнические русские. Из сорока пяти миллионов человек, по официальной переписи, только семнадцать миллионов русских. Есть регионы, где целиком только русское население проживает, скажем, в Крыму. Девяносто процентов — это русские. Украина — вообще сложное очень государство. Украина в том виде, в котором она сегодня существует, она была создана в советское время; она получила территории от Польши после Второй мировой войны, от Чехословакии, от Румынии — и сейчас еще не все решены приграничные проблемы на Черном море с Румынией. Значит, от России огромные территории получила на востоке и на юге страны. Это сложное государственное образование. И если еще внести туда натовскую проблематику, другие проблемы, это вообще может поставить на грань существования самой государственности. Там сложные внутриполитические проблемы происходят. Тоже нужно действовать очень-очень аккуратно. У нас нет никакого права вето, и быть не может, и мы на это не претендуем. Но я хочу, чтобы все мы, когда решаем вопросы подобного рода, понимали, что и у нас тоже там есть свои интересы. Ну, семнадцать миллионов русских на Украине живет. Кто нам может сказать, что у нас там нет никаких интересов? Юг, юг Украины полностью, там только одни русские.
Крым просто получен Украиной решением политбюро ЦК КПСС. Даже не проведено было государственных процедур по передаче этой территории, насколько мы спокойно, ответственно относимся к этим проблемам. Мы ничего стараемся не возбуждать, очень аккуратно действуем, но мы просим и наших партнеров действовать так же взвешенно. Кстати говоря, здесь прозвучал призыв действовать более активно по некоторым направлениям сотрудничества, скажем, мол, по Афганистану. Знаете, я господину генеральному секретарю сейчас напомнил, когда мы с ним беседовали вдвоем, ведь если нашим американским друзьям удалось достаточно эффективно действовать в Афганистане, а президент Буш действовал очень решительно и в целом эффективно, я считаю, афганское направление, безусловно, относится к успехам внешней политики США, на мой взгляд. Но это произошло в том числе и потому, что мы, Россия, в одностороннем порядке в течение многих лет поддерживали так называемый Северный альянс. Мы поставили им оружие на сто миллионов долларов».
Від редакції
Погарячкував таки Володимир Володимирович. І в гарячності своїй усе переплутав. Недобре. До таких зустрічей і на такому рівні варто було б готуватися трохи краще. От, наприклад, етнічних росіян в Україні скільки? Так, 17, але тільки не мільйонів чоловік, а відсотків (якщо точніше, то, відповідно до перепису 2001 р., 17,3% або приблизно 8,3 млн. чол., котрі аж ніяк не можуть становити третину населення України). А з Кримом то взагалі повний конфуз — не 90% там росіян, як вважає Путін, а 58,3%. І хто йому дані готує? Знову ж таки по Криму: насправді півострів не «отримано Україною рішенням політбюро ЦК КПРС», а Кримську область передано зі складу РРФСР до складу УРСР указом Президії Верховної Ради СРСР.
Якщо дотримуватися логіки Путіна щодо інтересів Росії в Україні, то тоді з таким самим успіхом, наприклад, Іспанія може висловлювати свій «інтерес» до Сполучених Штатів і проваджуваної ними зовнішньої і внутрішньої політики на підставі лише того факту, що в США мешкає 28 млн. іспаномовних громадян, або 10,7% населення. Великобританія ж узагалі могла б диктувати свої умови 53 державам Британської співдружності.
А якщо казати про НАТО, то, за Путіним, виходить, що, виводячи Францію з військової складової НАТО 1966 року, де Голль нібито мав би вимагати такого кроку і від Канади, 24% населення якої зберігають мову і традиції французьких предків.
З Володимиром Путіним можна сперечатися багато про що: і про мови, і про формування держав Україна і Росія (чому б у черговий раз не згадати про Кубань, Зелений Клин чи, скажімо, про спосіб приєднання до Росії нинішньої Республіки Туви, а ще краще — Калінінградської області?). Але цілком очевидно, що річ не у фактах і аргументах, а в емоціях: «Україна — не держава. Україна — це моє». І, на жаль, так по той бік українсько-російського кордону вважає далеко не один Володимир Путін... Втішає інше: після провалу середини 90-х, коли багатьох українців спіткало розчарування, сьогодні крива підтримки незалежності України неухильно зростає. І сьогоднішні 60 із зайвим відсотків навіть цінніші, аніж дев’яносто 1991 року. Бо тоді ми голосували за Україну своєї мрії, а сьогодні навчилися любити свою країну з усіма її недоліками.