Дискусія про те, що казав президент Росії на адресу нашої країни, триває донині й у пресі, і на міждержавному рівні. На спільній прес-конференції з міністром закордонних справ України Володимиром Огризком глава зовнішньополітичного відомства Росії Сергій Лавров заявив: «Я переконаний, що ті, хто брав участь у роботі Ради Росія — НАТО в Бухаресті і потім намагався донести до України свою інтерпретацію того, що казав російський президент, робили це з негідними цілями. Російський президент не казав нічого, що зазіхало б на суверенітет України».
Однак офіційному Києву його друзі з числа членів альянсу передали не «інтерпретацію» слів Володимира Путіна, а стенограму його виступу на Раді Росія—НАТО. «ДТ» також має її текст, частина якого, що стосується України та Грузії, публікується нижче:
«Що стосується розширювальної політики альянсу, ми уважно стежили за вашою дискусією вчора. У цілому, звісно, задоволені тими рішеннями, що відбулися. Але якщо вже я заговорив про Грузію і про Україну, але це ж зрозуміло, що йдеться лише про гарантування безпеки. Для наших грузинських друзів, звісно, це один зі способів відновлення територіальної цілісності, як вони думають. Причому, із допомогою сили, під прикриттям НАТО. Це давній, багаторічний, більше ста років, етнічний конфлікт між грузинами, між абхазами (це маленька невеличка етнічна група, там усього 200 тис. чоловік), між осетинами, сто років там, уже більше, ці конфлікти етнічні. Щоб вирішити ці проблеми, потрібно не в НАТО вступати, потрібно набратися терпіння, налагодити діалог із цими малими етнічними групами. І ми намагаємося допомогти, до речі, Грузії відновити свою територіальну цілісність. І навіть незважаючи на рішення по Косово, ми не визнаємо незалежності цих квазідержавних утворень, хоча нас закликають давно до цього, уже десятиріччя. Поводимося дуже відповідально, дуже виважено і вас закликаємо поводитися так само акуратно.
Але на Україні там одна третина взагалі етнічні росіяни. З сорока п’яти мільйонів чоловік за офіційним переписом тільки сімнадцять мільйонів росіян. Є регіони, де цілком тільки російське населення мешкає, скажімо, в Криму. Дев’яносто відсотків — це росіяни. Україна взагалі складна дуже держава. Україна в тому вигляді, в якому вона сьогодні існує, вона була створена за радянських часів; вона отримала території від Польщі — після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії — і зараз ще не всі вирішено прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією. Значить, від Росії величезні території отримала на сході і на півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо ще внести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на грань існування самої державності. Там складні внутрішньополітичні проблеми відбуваються. Теж потрібно діяти дуже акуратно. У нас немає ніякого права вето, і бути не може, і ми на це не претендуємо. Але я хочу, щоб усі ми, коли вирішуємо питання подібного роду, розуміли, що й у нас теж там є свої інтереси. Ну, сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе. Хто нам може сказати, що у нас там немає жодних інтересів? Південь, південь України повністю, там лише одні росіяни.
Крим просто отриманий Україною рішенням політбюро ЦК КПРС. Навіть не проведено було державних процедур щодо передачі цієї території, наскільки ми спокійно, відповідально ставимося до цих проблем. Ми нічого намагаємося не збуджувати, дуже акуратно діємо, але ми просимо і наших партнерів діяти так само виважено. До речі, тут прозвучав заклик діяти активніше з деяких напрямів співробітництва, скажімо, мовляв, по Афганістану. Знаєте, я пану генеральному секретарю зараз нагадав, коли ми з ним розмовляли вдвох, адже якщо нашим американським друзям удалося досить ефективно діяти в Афганістані, а президент Буш діяв дуже рішуче й у цілому ефективно, я вважаю, афганський напрямок, безумовно, відноситься до успіхів зовнішньої політики США, на мій погляд. Але це сталося в тому числі й тому, що ми, Росія, в односторонньому порядку протягом багатьох років підтримували так званий Північний альянс. Ми поставили їм зброю на сто мільйонів доларів».
Від редакції
Так-с, погарячкував Володимир Володимирович. І в гарячності своїй усе переплутав. Недобре. До таких зустрічей і на такому рівні варто було б готуватися трохи краще. От, наприклад, етнічних росіян в Україні скільки? Так, 17, але тільки не мільйонів чоловік, а відсотків (якщо точніше, то, відповідно до перепису 2001 р., 17,3% або приблизно 8,3 млн. чол., котрі ну ніяк не можуть становити третину населення України). А з Кримом то взагалі повний конфуз — не 90% там росіян, як вважає Путін, а 58,3%. І хто йому дані готує? Знову ж по Криму: насправді півострів не «отримано Україною рішенням політбюро ЦК КПРС», а Кримську область передано зі складу РРФСР до складу УРСР Указом Президії Верховної Ради СРСР.
Якщо дотримуватися логіки Путіна щодо інтересів Росії в Україні, то тоді з таким же успіхом, наприклад, Іспанія може висловлювати свій «інтерес» до Сполучених Штатів і проваджуваної ними зовнішньої і внутрішньої політики на підставі лише одного того факту, що в США мешкає 28 млн. іспаномовних громадян, або 10,7 % населення. Великобританія ж узагалі могла б диктувати свої умови 53 державам Британської співдружності.
А якщо казати про НАТО, то, за Путіним, виходить, що, виводячи Францію з військової складової НАТО 1966 року, де Голль, по ідеї, мав би зажадати подібного кроку і від Канади, 24% населення якої зберігають мову і традиції французьких предків.
З Володимиром Путіним можна сперечатися багато про що: і про мови, і про формування держав Україна і Росія (чому б у черговий раз не згадати про Кубань, Зелений Клин чи, скажімо, про спосіб приєднання до Росії нинішньої Республіки Туви, а ще краще — Калінінградської області). Але цілком очевидно, що річ не у фактах і аргументах, а в емоціях: «Україна — не держава. Україна — це моє». І, на жаль, так по той бік україно-російського кордону думає далеко не один Володимир Путін... Втішає інше: після провалу середини 90-х, коли багатьох українців спіткало розчарування, сьогодні крива підтримки незалежності України неухильно зростає. І сьогоднішні 60 із зайвим відсотків навіть більш цінні, аніж дев’яносто 1991 року. Бо тоді ми голосували за Україну своєї мрії, а сьогодні навчилися любити свою країну з усіма її недоліками.