Тіньова економіка, що викликає хронічний головний біль у більшості країн із перехідною економікою, для Китаю, судячи з усього, особливою проблемою не стала. Чи її загалом немає, чи відсутня достовірна інформація... Зате дуже актуальне там питання «тіньової» преси — не те щоб круто опозиційної, але такої, що вже вийшла з-під жорсткого державного контролю.
Десять років тому в країні не було недержавних засобів масової інформації. Немає їх, у принципі, й тепер. Хоча поряд із такими монстрами комуністичної пропаганди, як газета People’s Daily (орган комуністичної партії) почали виникати комерційні видання. Коли ж до них пильніше придивитися, то вони виявляються не приватними й навіть не корпоративними, а квазідержавними медіа, створеними, приміром, при місцевих федераціях інвалідів. І все-таки, з погляду на контроль із боку невсипущого міністерства пропаганди, то становище в цих структурах годі й порівнювати. Це міністерство щотижня видає спеціальні циркуляри з докладним прописуванням, як потрібно висвітлювати ті чи інші події, аж до рекомендацій стосовно відповідної лексики. Так, приміром, саме міністерство вказує, що певну секту бажаніше називати «повалена», а не «заборонена». Певне, для більшої об’єктивності й задля підвищення фахової майстерності журналістів. Для чисто державних ЗМІ такі циркуляри є не догмами, а керівництвом до дії, тоді як у комерційних виданнях до відома журналістів вони зазвичай загалом не доходять. «Мій редактор ніколи не говорив мені про існування таких інструкцій. Це ж просто абсурдно! Ми ніколи не погодилися б працювати в таких умовах» — цю різку заяву, як і більшість аналогічних, зробив один із незалежних журналістів на умовах суворої анонімності.
У країні нараховується понад дві тисячі видань, і співробітники міністерства не мають фізичної можливості контролювати кожен номер та диктувати свою політику кожному журналісту. Тим паче що в умовах самоокупності, на яких нині працюють усі китайські ЗМІ, навіть партійні органи матеріально зацікавлені в досить гострих матеріалах, спроможних підняти рейтинг видання в очах читачів і рекламодавців. Саме так було зі статтями незалежного журналіста Гао Квінронь, присвяченими схемам відмивання мільйонів доларів в одній із китайських провінцій. Їх 1998 року надрукували в багатьох впливових газетах, зокрема в People’s Daily. А сам пан Гао навіть виступив із своїми викриттями на засіданні Центрального дисциплінарного комітету Компартії. Ні спростувань, ні судових позовів про захист честі й гідності з приводу тих статей так і не було. Правда, нині Гао Квінронь відбуває 12-річний термін в одиночній камері за обвинуваченням у корупції, підкупі свідків і фабрикації доказів. Судовий розгляд у його справі проходив за закритими дверима, і численні юристи й незалежні журналісти, готові спростувати пред’явлені колезі обвинувачення, так і не змогли потрапити в зал суду.
І все-таки за останні роки «тіньова» преса Китаю спромоглася привернути увагу спільноти до цілої низки проблем, цілком ігнорованих офіційними ЗМІ. Передусім це стосується епідемії СНІДу, якої в Китаї до останнього часу «не було» точнісінько так само, як у Радянському Союзі «не було» сексу. Після скрупульозних розслідувань незалежних журналістів офіційній владі довелося визнати, що статистика про поширення цього захворювання просто замовчувалася. Хоча розмах цієї епідемії, особливо в окремих провінціях, набрав воістину загрозливих масштабів.
Чимало резонансних статей з’явилося в незалежній пресі й на тему поліцейських тортур. Історія добродія, котрому в поліції відрубали язика за те, що він насмілився критикувати порядки в місцевій школі, обійшла багато видань. Правда, поки що вона привернула підвищену увагу лише західних урядів. Їх дуже зацікавили й публікації в діловому часописі Caijing про маніпуляції китайського уряду на внутрішньому фондовому ринку. А для багатьох китайських читачів вододілом між залежною та незалежною пресою стало висвітлення недавнього вибуху в одній із шкіл китайської провінції Цзянсі. Офіційні ЗМІ повідомляли, що загиблих як мінімум 42, а десятки одержали поранення в результаті теракту, тоді як незалежні журналісти стверджують, що вибух прогримів під час незаконного виготовлення дітьми святкових феєрверків.
Зміни в китайських засобах масової інформації більшість місцевих журналістів, котрих на умовах повної анонімності опитала Елізабет Розенталь із New York Times Service, вважають необоротними. Практично кожен з незалежних журналістів пережив у своєму житті звільнення за надміру різкі статті, проте відразу легко знайшов нову роботу. І тут особливо важливі такі моменти. По-перше, журналісти самі визнають, що матеріали, які послужили причиною їхнього звільнення лише два-три роки тому, сьогодні таких наслідків уже не мали б. А по-друге, та легкість, із якою вони змогли працевлаштуватися, пояснюється передусім навальним розвитком Інтернету й віртуальних засобів масової інформації. Тож коли не переходити небезпечну межу, як це зробив Гао Квінронь, «тіньовим» журналістом у Китаї бути не так і погано. Можна при цьому навіть залишатися вільним. Принаймні умовно.